вівторок, 20 листопада 2018 р.

Діти мають радіти.

Я зустрічаю багато добрих мам. Добрих, простих, мені навіть хочеться сказати вічних - бо у всій поставі цих мам є щось одвічне - багаж світу на плечах.

Виховувати дітей - непросто. В принципі непросто. Це потребує великого ресурсу - тобто підтримки, любові, відчуття потрібності, реалізованості. Тоді це "непросто" по трохи трансформується, стає звичним, а потім сповненим любові. Якби там не було, а ми вчимось любити дитину - і це процес не одного збитого з пантелику дня і не однієї недоспаної ночі. Ми вчимось, нам здається, що ось уже майже виходить, а потім раптом все починається спочатку - бо життя часто підкидує нам нові виклики і часто нам знову стає "непросто".

Моя сьогоднішня історія про мам, чиє "непросто" стало основою для всього, що відбувається у їх сім'ї. Про тих, чиї внутрішні виклики так і залишились неподоланими. Про тих, чия внутрішня напруга надто велика, а ресурсу справлятись зі собою і зі світом немає зовсім. На жаль, так також буває.

Коли тіло розривають незрозумілі (так часто незрозумілі) панічні атаки, коли нав'язливі думки не дають виконати навіть просту домашню роботу, коли чоловік кричить так, що у дітей трясуться губи, коли ти змагаєшся з усім світом, а світ продовжує тебе ігнорувати - і, врешті, коли ти залишаєшся сам на сам зі своїми страхами захворіти, померти, прожити своє життя нікому не потрібною, неважливою, нелюбленою... тоді внутрішній світ вибухає злістю.

Це називається заміщення - коли злість, яку я не можу висловити до всього світу чи до когось зокрема, я починаю висловлювати на тих, хто себе захистити не може.

Добрі мами інколи б'ють своїх дітей, б'ють до безпам'ятства, погрожують віддати їх в інтернат, кричать про ненависть, про те, що діти погані, що вони нечемні, що вони не вчаться, що вони шкідники, що з них не виросте нічого доброго і знову б'ють - б'ють до безпам'ятства...

Так буває з добрими мамами... З добрими мамами, доведеними до відчаю.

І діти тоді справді не вчаться, огризаються у відповідь, палять, говорять матом - і добрі мами знову обрушують на них свій гнів, бо ось воно підтвердження - їхні діти не такі класні, як у інших. І знову добрі мами кричать, б'ють і продовжують не давати собі раду.

Це сумна історія. Історія про те, що поганих дітей не буває. Бувають до відчаю доведені батьки (з батьками по-різному, просто сьогодні про відчай).

Бо ж не можна вчитись добре в школі, якщо це єдине місце, де ти можеш перепочити від домашнього страху. Бо ти мусиш ставати поганим, щоб мамині слова виявились правдою. Бо ж мама не бреше, бо ж всі спроби бути добрими закінчились бійкою. Бо ти мусиш себе рятувати агресією, щоб вивільнити агресію, яку ти не можеш повернути батькам.

І тоді ти виростаєш "таким як тато" - і вже також починаєш кричати, бити, заливати свій біль алкоголем. І ми кажемо тоді - гени. І ще раз підтверджуємо, що з нашим невтішним життям нічого не можна зробити.

І ось я знову нагадую собі і іншим просту істину: діти мають радіти. І не мають плакати. Це те, з чого починаються зміни.

Я боюсь, що одного разу може стати запізно. Одного разу діти вже не почують.

Але... може просто зараз ми маємо шанс спробувати. Це непростий процес. Довгий. Бо до любові треба прийти. І почати потрібно зараз.

Чи зможуть всі добрі мами, доведені до відчаю, дати собі раду? Я не знаю. Чи зможуть ці мами перестати бити своїх дітей? Я теж не знаю.

Але може дехто зможе спробувати. Бо коли зовсім немає ресурсу і тіло розривають психологічні труднощі, сімейні проблеми, власна самооцінка - є один маленький ключик. Почати кожного дня казати дітям, те що ви точно відчуваєте до них, але чого говорити або не навчились або просто забули, як це робили колись - почати говорити дітям, що ви їх любите. Кожного дня говорити про любов. Вони почують може й не одразу, ви повірите в це може й не одразу і все ж продовжувати говорити.

Бо коли ми говоримо про любов, наші діти пробачають нам все - і наші розлади, і крики тата, що постійно п'яний і злий, і наші тривоги, і навіть наші зриви. Коли ми говоримо їм про любов.

Не бійтесь за погані оцінки, не бійтесь за те, що в них проблеми з однолітками - просто говоріть про любов. Кожен день. Бо все інше похідне від цього. Бо навіть маленька краплинка закладеної любові може призвести до змін - а ви закладаєте багаж на все їхнє життя.

І тоді вони дадуть цю краплину любові нам. Вони її повернуть і це стане нашим першим ресурсом. І тоді ми станемо сильнішими. І може тоді з'являться сили, щоб долати панічні атаки, нав'язливі думки, власну нереалізованість і повну, як інколи здається, безвихідь у житті.

Діти мають радіти. І діти не мають плакати. Це правило для всіх на світі батьків.

Ця історія про добрих мам, доведених до відчаю. І я б хотів, щоб ви знали це - ви добрі мами, дуже добрі мами...

До зу... Я десь поруч.

2 коментарі:

  1. Добрий вечір. Щиро дякую за статтю і за ваш час, який ви приділяєте написанню таких важливих тем. Рада що я є тут і зараз. І що багато, що ще можу змінити, головне зрозуміти, відчути і не боятися. Дякую

    ВідповістиВидалити
  2. від мами...доведення до відчаю часто, оскільки поєднання двох ролей у суспільствіскладне не так для жінки,як для мами. заробіток, утримання сім'ї, пагнення забезпечитиидитині добре майбутнє і емоціійнвсть стосунку,прагнення бути нерозривно поруч, поліляти кожну мить разом. діти мають бути щасливими, мами мають дозволяти своїй дитячій частці бути щасливою. але як поєднати це у щоденному житті...

    ВідповістиВидалити