Життя завжди прагне до розвитку.

Портрет - я б хотів намалювати портрет цієї жінки - тому я пишу частинку її історії - бо це мій спосіб малювати.

Ця історія про життя, яке завжди прагне до розвитку. Про те, що життя неможливо зупинити, його можна знищити в якомусь окремому випадку, його можна пригнітити, але лишень з'являються сприятливі умови і життя починає буяти з новою силою - і його не стримати - немає такої сили на землі, що може стримати життя, бо йому дано розвиватись. Так влаштована природа. І в цьому радість а також і небезпека. Тож спочатку історія а потім мораль).

Вона проколола вуха, коли навчалась у десятому класі, а перші сережки купила собі, коли їй виповнилось шістдесят п'ять років. Золоті сережки. Ніхто від неї такого не сподівався. А вона захотіла.

То минув перший рік по смерті її чоловіка - вона відносила жалобу, як і належить жінці її віку і статусу у невеликому містечку десь, скажімо, в Галичині.

Вона завжди була стриманою, акуратною і майже невидимою. Життя складалось із праці, завченої ролі дружини і матері і одвічної економії на всьому. Бо такий то вже був час.

Аж ось золоті сережки. І перстень із рубіном, який усе життя пролежав десь у шухляді. І нове пальто, нові чоботи і навіть ремонт у квартирі. Почалося. Весь рік потому вона купувала собі одяг, перешивала його і з радістю показувала всім, хто готовий був прийти до неї на чай.

Вона стала не просто видимою, вона почала подобатись. Її смак виявився ну майже бездоганним. А ще вона почала говорити - ділитись враженням від всього, що її оточувало. "Лише б здоров'я - а все решта таке прекрасне і я ще таки хочу жити..."

В сімдесят вона зустріла вдівця і пішла на своє перше побачення. Все було продумано, як і належить побаченням у цьому віці - він йшов на цвинтар до своєї дружини, вона туди ж провідати свого чоловіка - але йшли разом. І стільки у тому було трепету (то вже просто треба чути - то навіть і змальовувати якось не можна). А потім телефонні дзвінки, постійні усмішки по телефону, якісь жарти. Дорослі її діти і внуки навіть не завжди розуміли, як правильно реагувати. Мені навіть інколи здається, що життя в ній стало більше ніж у більшості молодих, хто був навколо неї.

Проте він помер, бо йому було вісімдесят. Але історія не закінчилась. Через два роки, вже зовсім несподівано для всіх, вона знову пішла на побачення. І, як і тоді, знову все змінилось. Пані у сімдесят два роки розказувала молоді про поцілунки, про радість обіймів, про компліменти, про слова, що вона їх не чула ніколи за життя і про те, яке то щастя - любити.

У цієї історії гарний фінал і, власне, це фінал підштовхнув мене написати цей портрет тут. Одного дня, їй було тоді сімдесят чотири, вони вже півтора року жили разом із її новим чоловіком, вона сиділа і роздумувала про своє життя. На завершення вона сказала: "Знаєш, ми з М. (чоловіком) сиділи минулого тижня і згадували наші життя. Ми говорили про найщасливіші роки, що в нас були. І знаєш, яким був мій найщасливіший рік? Минулий. Найщасливіший рік за всі сімдесят чотири роки життя..."

Життя завжди прагне до розвитку...

Цінність цієї історії в тому, що це правда. Тут немає нічого придуманого мною, щоб прикрасити сюжет. Вони живуть разом, їм добре, вони думають про минуле і теперішнє, долають кожен свої захворювання і, певне, багато думають про те, що кожен "стає все ближче до правди" (цитата за моїм дідусем, він сказав мені її нещодавно, коли я приїздив його провідати і запитав, як справи; і це найчудовіша метафора про усвідомлення смерті, яку я чув).

Тож до моралі)).

І тут, власне, про небезпеку. Про переваги цієї історії кожен може сам собі домислити, тут все досить просто - ніколи не буває запізно, все можливо, жити тут і тепер... Вірю, що кожен знайде щось добре для себе сам.

А проте писав я її для тих, хто одного разу вирішує зіграти з долею в любов. Любов також завжди прагне до розвитку.

Буває так, що на нашому життєвому шляху з'являється хтось, хто починає нам подобатись і буває так, що ми, буває, починаємо подобатись комусь.

Але... буває так, що в той же час вдома нас вже чекає чоловік чи дружина, а того (ту), на кого спрямовані наші нові почуття, чекають вдома діти; а буває так, що ми беремо на себе зобов'язання не будувати нових стосунків - різні, знаєте, бувають ситуації...

І тоді починається наш танок: ми починаємо придумувати дружбу, говоримо просто про захопливе спілкування, доводимо, що спілкування по чотири години поспіль - це просто інтелектуальне зацікавлення.

Потім зізнаємось, що в нас таки трохи є почуття, але ми дорослі і можемо себе тримати в руках, що нам просто бракує платонічної любові, що ми зможемо разом провести вікенд, просто читаючи книжки і дивлячись фільми.

А потім виправдовуємо перший поцілунок... а потім...

Життя завжди прагне до розвитку. Коли ти посадиш насінину стосунку, вона почне рости. Коли пагінець почне тягнутись до сонця, то ти можеш його й не підливати - і він засохне. Якщо ж ти таки почнеш його підливати (і це більш ймовірно), він буде рости і хотіти ще більше вологи. Ти можеш обтинати його гілочки, щоб він не розростався надто сильно - можеш, але лише відволічешся, як не помітиш, а він вже проріс і його уже не спинити.

До чого моя мораль? Звісно, що не до того, щоб когось засудити. Життя таке. Інколи з кожним може трапитись любов.

Я про те, що нам просто треба знати цей простий закон - життя завжди пране до розвитку. А дерева, виростаючи, починають приносити плоди, як і  наші стосунки починають мати наслідки.

Я б тільки хотів сказати сьогодні, що це важливо розуміти, щоб самим для себе вирішувати, куди ж іти, яку дорогу обирати. Бо знання визволяє - якщо ти починаєш грати з долею в любов, то любов може змінити долю. Коли я розумію, що все матиме наслідки, тоді можу приймати рішення.

Інколи віддатись новій любові, інколи залишитись вірним своєму слову, інколи взяти паузу для роздумів - немає правильно і неправильно. Лише бути чесним перед собою.

Ось мораль. Трохи несподівана, як для історії про пані, що любила. Але так сьогодні склалось, що ці дві ідеї пов'язались мені в одну публікацію.

Тож дякую вам, що читаєте і...

До зу... Я десь поруч.

* Дві пташки, що вдивляються в сонце - про що ця метафора для вас?

Всі кажуть йому: Ти должен, а я кажу йому: Дякую!

Знаєте, дорослі люблять повчати. В мене інколи враження, що в них є десь вмонтована кнопка повчання, і коли вона випадково вмикається, то їх уже не зупинити.

Я також дорослий. Певне і в мене є та кнопка і, певне, вона також вмикається - але за собою помітити важче і собі пробачити легше, бо ж свої-то повчання точно мають право на життя - вони ж точно правильні, адже вони живуть в моїй голові.

Це я до того, що зустрівся мені недавно один дорослий пан і так вже склалось, що мав він мене вчити одному корисному вмінню. А коли дорослий має тебе чогось вчити, то кнопка повчань вмикається з якоюсь просто таки супершвидкістю.

І от почав мені пан розказувати, що то все дурниці - хвалити дітей. Що от його діти повиростали і такі йому вже вдячні, що він був до них суворий, бо ж вони усе-усе вміють і таке в них життя прекрасне, що й казати годі. Мої кволі намагання (учня перед вчителем) щось сказати з цього приводу були і не дуже почуті і не дуже взяті до уваги (це при тому, що я таки вмію переконливо говорити).

І тому я вирішив написати пост, бо у світі ще є дорослі, які думають, що найкращий спосіб будувати стосунки - це повчати, вказувати на помилки і вимагати щораз більшого результату.

Була в мене одна чудова клієнтка. Вона мені розказувала: коли вона приходила додому зі школи і казала мамі, що отримувала 12, то мама запитувала, чи були ще діти, які отримували 12 з цього предмету. Якщо були й інші, то мама відповідала, що це легка 12-ка і радіти тут немає чого.

Була в мене ще одна клієнтка. Її мама, прийшовши додому, вказівним пальцем проводила по плінтусах. Якщо десь була помічена пилюка, то дівчинка мила усю квартиру.

І ще одна моя клієнтка мала досконалого батька, повагу якого вона дуже намагалась заслужити. Він же з висоти його досконалості завжди помічав, що його люба доня знову не все зробила досконало, а значить, її знову не дуже є за що похвалити.

Є дещо, що всіх їх об'єднує. Вони справді чудові люди. Справді чудові люди, що зовсім не вірять у власні можливості.

Бо коли тебе ніколи не хвалять, то в тебе немає фундаменту для того, щоб будувати здорову самооцінку.

Кожна з них досягла чималого успіху в тому, що вона робить, але кожна з них так намагалась бути ще кращою, знецінюючи все, що робила досі, що одного разу втома просто змушувала їх звертатись по сторонню допомогу. Вони хотіли повернути контроль, але ми вчились вірити в себе.

Наша психіка схожа на дерево. Бо дерево мусить рости і починається воно з малого жолудя, горіха, зернини... Крона дерева - це наші дві півкулі мозку, де є безліч сплетінь і де відбувається фотосинтез - щось дуже складне, але необхідне для життя. Основою ж доброго росту дерева є стовбур, по якому в крону надходить вода.

Вода! Без неї дерево помирає. Похвала - це і є вода для нашого дерева психіки. Коли ж води замало - дерево також виростає, але ми називаємо це "дерево" кактусом.

Наша психіка також проб'ється і виросте без похвали, але яким буде це дерево? Вимогливим - до себе, а тоді до інших. І втомленим, бо ж не можна бути постійно вимогливим і не втомлюватись від цього. І роздратованим, бо ж не можна бути постійно втомленим і не дратуватись. І самотнім, бо ж не можна бути постійно роздратованим і не самотнім. Але, часто, це дерево таки буває успішним - бо ж мусить бути хоч якась винагорода за вимогливість, втому, дратівливість і самотність.

Клієнти часто думають над тим, чому ж нашим батькам було так складно нас хвалити? Бо вони мали низьку самооцінку, бо їх не вчили мати високу самооцінку, бо нікому не були вигідні люди з високою самооцінкою. А от вимогливі люди вигідні всім, хто хоче будувати тоталітарний рай всепланетного масштабу. Ну та й ще інші причини - багато їх...

Чому нам так важко хвалити себе і визнавати успіхи інших? Бо ми маємо низьку самооцінку, бо нас виховували батьки із низькою самооцінкою, бо... і далі в тому ж таки керунку.

Є дуже важливе послання, якого я хочу "повчити" всіх, хто читає цю публікацію: той, хто ніколи нікого не хвалить - не вірить в себе.

Хвалити інших здатні лише люди впевнені в собі.
Дякувати іншим здатні лише люди, впевнені в собі.
Вибачатись перед іншими здатні лише люди, впевнені в собі.


Одного разу в мене був конфлікт з однією дорогою мені компанією. Здавалось, що це все - глухий кут. І тоді моя подруга (майже співавторка майже всього, що я роблю) сказала мені: Хвали їх.

За що?

Завжди є за що похвалити інших. Завжди.

Я записав це до свого нотатника і коли зустрічався з цими людьми, відкривав нотатник і пробував "придумувати" похвалу. Спрацювало. Чесне слово).

Бо дерево нашої дружби почало отримувати воду і тоді воно почало рости.

Тож я повторюсь: завжди є за що похвалити інших. Але, звісно, похвала - це не лестощі, не брехня, не вигадки, не марнославство, не красномовство. Просто завжди є щось чесне, за що можна похвалити інших.

Хвалити не означає не критикувати. Хвалити не означає не встановлювати меж. Хвалити не означає дозволяти вилазити собі на голову. Хвалити означає лише хвалити.

Закладати фундамент власної самооцінки ніколи не пізно. Просто візьміть маленького нотатника і спробуйте виконувати домашнє завдання: записуйте кожен день 5 речей, за які можна себе похвалити, 5 речей, за які можна собі подякувати, 5 речей, які можна собі пробачити. А потім похваліть тих, з ким ви сьогодні були разом. Виконуйте роботу письмово - так мозок реєструє, що відбувається щось усвідомлене і важливе.

На останок розкажу про ще одну свою клієнтку, яка цього тижня розказувала мені про те, що в неї на роботі є хлопець, який зі всіма конфліктує. Але коли вона з ним познайомилась, то він виявився їй справжнім другом. Ось її цитата: "Всі кажуть йому: Ти должен... А я кажу йому: Дякую...". Так народжується дружба.

Ну і всім дорослим на замітку: якщо ви будете мене повчати, то я напишу про вас публікацію))).

Мій вчитель, до речі, і далі продовжує мене вчити. В нас дещо виходить. Через 10 зустрічей він таки відмічає, що я маю певні успіхи. Дякую йому за це).

До зу... Я десь поруч.

* Якщо ви прочитали цю публікацію і вам здалось, що вона недосконала і її немає за що похвалити, то... прочитайте її ще раз))).