Світ, що зламався...

Проходячи крізь певні етапи життя, кожен з нас, бодай на мить, замислюється над питаннями, куди ж він рухається і чого прагне.

Справді, думаю, достатньо багато з нас таки задумувались хоча б одного разу про сенс. Є оті одвічні питання, над якими ми ламаємо голови, щоб хоч якось пояснити собі реальність: ми цю реальність структуруємо, вставляємо її в певні рамки, створюємо правила, пояснення, щоб надати всьому, що відбувається навколо, певної логіки, якогось універсального закону. Це завдання, яке кожен з нас виконує у тій чи іншій мірі, щоб взагалі пояснити структуру власного життя. Якщо відповіді знайдено, наше базове відчуття безпеки, закладене у нас батьками, стає ще більш відчутним і ми починаємо велику гру під назвою Доросле життя - будуємо кар'єру, заробляємо гроші, розвиваємось, створюємо сім'ю, народжуємо дітей та робимо інші речі, що дозволяють нам відчувати себе впевнено у навколишньому світі.

І якщо вітер попутній, а умови сприятливі, ми рухаємось вперед, пробуємо жити тут і тепер, усміхаємось і вчимось цьому омріяному нехитрому земному щастю.

Але буває так, що картинка нашого досконалого або недосконалого, але логічно поясненого життя ламається в якийсь один непевний і незрозумілий момент.

Причини різні і так багато з нас досі думає, що нас вони не стосуються, що це те, що трапиться з іншими. І це нормально - наша психіка покликана захищати нас від постійної тривоги, що може передчувати катастрофи.

Проте інколи нас ніхто не запитує.

• Травматична подія - автокатастрофа, стихійне лихо, жорстоке побиття, пограбування, сексуальне насильство, військові травми.
• Пережиття втрати - смерть близької людини, важке захворювання.
• Народження дитини з особливими потребами, набута неповносправність.

Всі ці події ставлять перед нами питання: за що це мені? І наш мозок починає хаотично шукати відповідь: прокляття, карма, гріхи минулого, повчання від Бога, навернення до праведного життя...

Всі ми шукаємо відповідь, бо ламається вся структура, яку ми вибудовували, щоб пояснити цей такий непростий навколишній світ. Немає більше нічого звичного - всі попередні уявлення про функціонування світу зруйновані. До цього додається злість, породжена відчаєм, безнадією і безсиллям. І ми впадаємо в депресію, де картина світу лежить зруйнована на попелищі нашого так швидко минувшого звичайного життя.

Ми йдемо до священиків, психологів, шаманів, мольфарів з болючими питанням на устах: за що це мені? чому я? як тепер можна вірити бодай в щось?

І одна моя клієнтка сказала мені нещодавно: "Інколи можна жити і без відповідей..."

І це, власне, стало причиною, чому я пишу цю публікацію, бо я знаю, що ми не можемо забрати нічию біль від безпорадності поставлених запитань, але ми можемо знати, принаймні для себе - можна жити і без відповідей...

І тоді цю фразу я кидаю у вир нашого кожноденного життя: до питань бідності, несправедливості, стигматизації, помилок минулого, депресивних станів, болючих пошуків себе - до всього того, з чим ми кидаємо виклик Богові - для чого Ти створив цей світ таким небезпечним? Чому Ти створив людей такими нетерпимими? Чому створив мене таким слабким, несхожим на інших? Для чого Тобі це все?

Як перестати боятись, якщо люди навколо помирають, якщо діти хворіють на рак, якщо молоді хлопці гинуть на завжди не своїй війні?

Ми малюємо картинку світу, де все має бути поясненим, але коли все стається геть не за нашим планом, ми впадаємо в ступор, бо, виявляється, нам просто немає більше куди йти і до чого прагнути...

І тоді знову ця сама сентенція: Інколи можна жити і без відповідей...

Це частина ідеї прийняття, коли ми усвідомлюємо власну крихкість і вчимось довіряти процесу, де речі відбуваються не завжди за певним логічним законом, а просто тому, що відбуваються.

Пам'ятаєте, як у Оскара і рожевої пані* - "Хвороба - це даність". Не більше і не менше. Навіть якщо б ми хотіли, щоб все було по-іншому.

Інша моя клієнтка подарувала мені ще одну мудрість: "Інколи можна йти і нічого не шукати..." Зробити зупинку на шляху одвічного пошуку сенсу. Ми говорили з нею про те, що коли ти у лісі такому безпроглядному, що не можна зрозуміти, в якому напрямку дорога, потрібно йти просто куди небуть. І коли ти йтимеш, то, можливо, якось натрапиш на галявину, пагорб, де зможеш оглянутись, щоб зрозуміти, де ж ти знаходишся.

Після втрати нам не завжди потрібно віднаходити сенс одразу. Після будь-якої втрати. Після втрати надій, сподівань, молодості також. Але потрібно йти - інколи просто йти, інколи без відповідей на запитання...

Мудрість дається нелегкою ціною. Інколи основним законом мудрості є незнання і шлях без цілі. Інколи це єдине, що у нас є. Але якщо ми наважуємось йти, можливо, одного разу ми знову побачимо Бога, відчуємо сенс і зрозуміємо, що життя - це таки найкраще, що могло з нами статись. Попри все.

Обійміть тих, кого любите. Просто так.

До зу... Я десь поруч.

* Ерік-Еммануель Шмітт "Оскар і рожева пані".

Курка, гумор і похвала.

Одного разу я прийшов у гості до своєї подруги, яка інколи частує мене вечерею, якщо я заходжу до неї після роботи. Цього разу було саме так - моя подруга запросила мене повечеряти, ми сіли за стіл в її кухні і вона, витягнувши каструльку, сказала, що дасть мені зараз гарний кусник тушкованого кролика. А потім додала, що кролик повністю натуральний, бо їх вирощує її близька родичка.

Трохи знаючи цю її родичку, я був дещо спантеличений - і вона і її сім'я - люди дуже інтелігентні і може навіть трішки "білі рукавички" в найгарнішому із значень цього вислову. Тож я запитав, а хто ж вбиває тих кроликів, щоб вони опинились на цьому столі? Моя подруга відповіла, трохи призадумавшись, що вбиває їх саме ця інтелігентна пані. Після невелечкої паузи, вона промовила: Знаєш, Вікторія* (родичка), сказала, що вона сама це робить, і коли вона вперше це зробила, щось у ній змінилось. Вона стала трохи відвертішою і трохи прямолінійшою".

Дуже альтернативний спосіб терапії, тому не раджу просто зараз бігти вбивати кроликів, але ми якось на цю тему почали говорити і дійшли висновку, що треба інколи таки зарубати курку, щоб стало легше говорити правду тоді, коли дуже хочеться все замнути, щоб не створювати зайвих клопотів.

Чому курку, бо в моїй родині тримають курей, і я подумав, що ніколи навіть ідея не приходила мені в голову, що я можу котрусь із них зарубати.

Ми почали говорити про комунікацію, як основну передумову для створення добрих стосунків. І, звісно, багато з нас не відважується говорити неприємних речей у стосунках, бо боїться наслідків конфліктів, тому дещо завжди приховується в тайниках нашої душі, там накопичується, а потім "нізвідки" виникають проблеми, говорити про які стає спочатку незручно, потім страшно, а потім і взагалі неприпустимо.

Інколи це призводить до повільного згасання стосунків, а інколи ми рубаємо уже не курку, а цілого бика і все, що вибудовувалось протягом довгого часу, летить у тартари.

І ось ми з моєю подругою почали "придумувати" "рецепт" доброї комунікації.

Першим ділом виявилось, що інколи є таки потреба "зарубати курку", щоб навчитись говорити прямо речі, які хочеться тихо замовчати. Нам потрібно говорити про невдоволення, висловлювати злість і роздратування, називати речі своїми іменами. Коли робиш це, здається, що все лише погіршується, але незабаром помічаєш, що висловлене не те, що не руйнує стосунків - воно, навпаки, знімає напругу. Стосунки, в яких немає конфліктів, приречені на невдачу.

Є багато причин, чому так часто ми боїмось бути відвертими і тут знову потрібно повернутись до ідеї, що кожен з нас має мати в житті ініціацію**, коли він знімає "білі рукавички" і робить щось для себе нетипове. Хтось рубає курку, хтось кролика, хтось стріляє в тирі - для людей тихих і дуже ввічливих це може бути добрим стартом до того, щоб перестати ховатись за своєю покірністю і наважитись на маленький бунт всередині себе.

Для людей, в чию життєву філософію входить "не вбивати тварин", можна зрубати дерево, розбити скло, викурити сигарету чи ще щось дуже для себе нетипове. Наважитись не бути досконалим.

Ця теорія є альтернативною, тому справді спочатку потрібно все зважити і подумати, що саме для вас може бути ініціацією для народження прямолінійної частинки вашого Я.

Але це лише один елемент. Бо за словами однієї нашої знайомої терапевтки, якщо постійно говорити лише про те, що все погано, тоді стосунки доходять до якоїсь точки відчаю і це ще один кут, з якого потім важко вибиратись.

Тому до концепції прямолінійності ми додали ще концепцію похвали.

Хваліть людей, з якими ви спілкуєтесь. Люди люблять похвалу. Всі люди люблять похвалу, навіть ті, які її начебто не люблять. Підмічайте переваги партнера, не соромтесь висловлювати їх вголос. Декларуйте позитивні зміни у стосунках. Вчіться бачити добрі зрушення у непростих взаєминах.

Інколи хвалити є не менш складно, ніж говорити правду. Щоб не виглядати смішними, щоб не подумали, що ми підлещуємось, щоб не прочитали у похвалі завуальованого страху. І тоді знову спочатку: зарубайте курку і почніть говорити те, чого ніколи не говорили. Це те, що змінює стосунки - коли ми змінюємось і починаємо будувати нову комунікацію. Комунікацію, де ми не боїмось хвалити і не боїмось говорити правду.

Моя подруга говорить про те, що для того, щоб хвалити інших, інколи треба мати високу самооцінку. Люди, які ніколи нікого не хвалять - це люди невпевнені. Впевненим в собі людям немає чого боятись. Тому, якщо вас не хвалять або ви не хвалите, задумайтесь над самооцінкою і почніть змінювати себе - просто хваліть тих, хто є поруч. Це дасть результати.

І останній елемент, який є просто необхідним, коли ви починаєте говорити про своє невдоволення або коли хвалите свого партнера - почуття гумору. Лише гумор може згладити гострі кути, показати вашу вищість над дріб'язковістю, продемонструвати вашу відкритість до змін.

Гумор - ліки від всіх хворіб. Тому не забувайте приправляти свою комунікацію цією щедрою приправою.

Курка, гумор і похвала - такою вийшов "рецепт" доброї комунікації у нас цього вечора. Що ж, кожен може поекспериментувати і додати нові компоненти.

Але пам'ятайте: стосунки первинні***. З цього все починається. І стосунки варті доброї курки, доброї похвали і доброго почуття гумору.

До зу... Я десь поруч.

* Вікторія - зовсім вигадане ім'я.

** Ініціація (обряд) - дія, що призводить до початку каскаду нових подій (випускний у школі, весілля, проводи у військо). В психології також застосовується, як дія, що відкриває нову сторінку у формуванні особистості (перша бійка, перший поцілунок...)

*** Стосунки - це робочі стосунки, дружні стосунки, сімейні стосунки, родинні стосунки - ця публікація однаково підходить для будь-якого виду взаємин.

**** Якщо те, що Ви читаєте, Вам подобається, не забувайте тиснути кнопку "підписатися" у блозі, коментуйте і поширюйте публікацію для своїх знайомих. Дякую).

В терапію без чоловіка?

Сьогоднішня публікація виникла, як відповідь на лист однієї моєї знайомої. Деякі факти в цьому короткому повідомленні я змінив для конфіденційності, але назагал запит був наступний: "Що робити, коли мій чоловік мене знецінює - не співчуває, коли мене щось болить, постійно звинувачує, має вимоги, не захищає, не розуміє потреб, найгірше - абсолютно неможливо з ним відверто поговорити. Розлучитися я не можу: у нас є діти, які його люблять, і ми плануємо поповнення. Він не п'є, не курить, не гуляє, все до хати..."*

Цей лист нагадав мені запити моїх клієнток (переважно, це таки жінки), які приходять до психолога, щоб спробувати змінювати своїх чоловіків, чи говорять про те, що він не хоче змінюватись і тому не має сенсу навіть пробувати покращувати стосунки.

Чому ці ситуації засоціювались мені одна з одною, бо відповідь на них є схожою, навіть якщо запити таки трохи різні: ми не можемо змінити свого чоловіка - ми можемо змінити тільки себе.

Цю фразу треба повторювати собі кожного разу перед сніданком і кожного вечора перед сном. Причому, нам всім: чи то стосується чоловіка, чи дружини, чи мами, чи напарника по роботі - відповідь завжди одна: змінювати можна тільки себе. І я уже згадував цю фразу у попередніх публікаціях, але вона дивовижна, тому мені хочеться знову зробити її центром уваги.

Бо якщо ми обираємо змінювати себе, то тим самим здійснюємо одне з основних правил дорослої людини: беремо відповідальність за своє життя на себе. Тобто не діти вирішують, чи залишатись мені з моїм чоловіком, не від чоловіка залежить, як я буду себе відчувати у стосунках - рішення залежатиме від мене. І тут я закидую ще одну ідею: стосунки не може постійно будувати одна людина. Це правда. Але приймати рішення, чи бути у стосунках, чи розвивати їх належить кожному окремо.

Я знову повертаюсь до того, що така позиція належить дорослій частці нашої особистості і що, пори все, це непросто, але будувати гармонійні стосунки можуть лише люди, що вміють і прагнуть бути дорослими.

Бо хто такі дорослі:

• Ті, хто знають, що ситуація найчастіше залежить саме від них;
• Ті, хто вміють виставляти межі іншим і відстоювати себе;
• Ті, хто готові спокійно говорити про свої найсильніші емоції;
• Ті, хто, зрештою, ці емоції вміє розпізнавати і приймати (якщо я злюсь, то я таки злюсь...);
• Ті, хто знають, що зміни неминучі і їх не треба боятись;
• Ті, хто не залишаються у стосунках через страх;
• Ті, хто знають, що любити себе нормально і необхідно!**

Коли я беру відповідальність на себе, то стаю сильнішим, бо перебираю контроль за своє життя у свої руки. Відчувати контроль - дуже важливе відчуття, що тісно пов'язане з відчуттям безпеки. Коли я думаю, що контроль над ситуацією є у чоловіка і тому лише він може змінити ситуацію - я слабка. Коли ж я усвідомлюю, що від мене багато чого залежить - я стаю сильнішою і в мене з'являються сили і потреба змінювати ситуацію.

Якщо ми доходимо в терапії до цієї ідеї, тоді можемо думати над наступним важливим завданням: як змінити стосунки? Це активна позиція, що дає надію на краще.

Якщо чоловік не хоче, не може, не вміє будь чого... то цього може навчитись жінка: висловлювати свої емоції, не піддаватись на маніпуляції, відстоювати свою точку зору, говорити про власні потреби... Жінка, яка зуміє сказати собі: від мене також залежить, чи будуть мене знецінювати, чи будуть відноситись до мене з повагою, чи буду я почута, чи зможуть налагодитись наші сімейні стосунки, може внести значні корективи у звичайний плин сімейного життя.

Це справді дуже непросто. Але є гарні новини: якщо хоч одна ланка сімейної системи (в даному випадку жінка) буде змінюватись, то вся сімейна система буде змінюватись також. Ця ідея базується на принципі, що в сім'ї ми всі пов'язані одне з одним стосунковими нитками і тому настрій одного відбивається на настрої всіх інших, поведінка одного - на поведінці всіх інших. Якщо хтось починає вести себе по-новому, інші не можуть цього ігнорувати і з'являється новий зразок поведінки, нова ситуація в сім'ї.

Це процес, що неможливо зупинити: чоловік може протестувати, може намагатись ігнорувати, але ситуація буде змінюватись кожного разу, коли жінка буде ставати впевненішою в собі. Бо вона почне ставити нові запити до чоловіка, виставляти інші межі, її світ ставатиме ширшим... Інколи це призводить до якісних змін в сім'ї, інколи до зміни сім'ї).

Тому я повертаюсь до відповіді на запитання: чи варто йти в терапію, якщо чоловік не хоче йти разом зі мною? Варто, навіть необхідно.

Що робити, коли чоловік мене знецінює? Почати прислухатись до голосу власної Гідності, який невпинно говорить: Ти варта кращого! Ти повинна про себе подбати! Я вірю в тебе!

Якщо є щось, що поламало цю впевненість в собі, то не змінюйте чоловіка, а спробуйте повернутись до причин, чому я перестала вірити в себе і як почати знову себе любити. Адже ви (кожна людина) варті того, щоб самим вирішувати, як інші будуть з вами себе вести.

Насамкінець лише скажу, що коли ми починаємо розбирати зразки поведінки у сім'ї, то майже завжди з'ясовуємо, що жінка також добряче вміє "підлити масла у вогонь", що всі ми воліємо бути жертвами, але вміємо несвідомо бути добрячими катами. Тому ще одне невелике питання: якою є моя поведінка у цих стосунках - чи не знецінюю я, часом, сама свого чоловіка, чи вмію вірити в нього і гордитись ним, чи вмію говорити дякую - чи завжди лише чекаю, коли він, врешті, зробить цей довгоочікуваний перший крок...***

До зу... Я десь поруч.

* Текст друкується з дозволу авторки листа.

** Ці тези треба застосовувати дуже обережно лише тоді, коли є сімейне насильство і терор - тоді алгоритм: спочатку безпека, потім все інше.

*** Дана публікація є лише одним аспектом у складнощах побудови добрих стосунків, тому ніякого почуття провини, якщо щось йде не так: просто спробуйте зрозуміти, чи Ви вмієте любити себе і чи вмієте висловлювати любов своєму співподругу?