Приватне горе - це такий вид втрати, при якому людина практично не ділиться своїми емоціями і переживаннями з тими, хто є навколо неї. Найчастіше про нього йдеться тоді, коли говоримо про завмирання плоду - тоді всі мовчать. Немає похорону, поминок, річниці смерті - є лише щемке відчуття у грудях матері, з яким вона вчиться жити і про яке, зрештою, також вчиться мовчати.
Але мовчати ми вчимось набагато частіше. І мовчання це почас стає всім і єдиним, що ми маємо. Мовчання стає нашою ідентичністю. І все навколо замовкає також.
В кабінет до психотерапевта ми приходимо вже на якісь стадії відчаю. Мовчанка всередині нас наче перемелює наше звичайне життя і ми шукаємо когось, хто б навіть не допоміг - ні - хто б просто зумів вислухати і сказати, що він поруч, що він чує і... цього, насправді, досить.
Нерозказані історії. Скільки їх? Які вони? Хто має право їх почути? Хто повинен їх розказати? Що і для кого це змінить? Не знаю, є багато запитань і так мало відповідей.
Це історії про травму, історії про зраду, історії про ідентичність, про страх, про нездійсненні мрії, про гру, яку ми затіяли зі своїм життям, про стосунки, в яких ми застрягли, історії про втому, в якій нікому признатись і успіх занадто дорогою ціною.
Нерозказані історії - це так часто про досвід бути дорослими, про примирення з неминучим і про пошук порозуміння з Богом, коли ти вже нічого не розумієш.
Коли я думав про цю публікацію, то мені здалось, що, напевне, кожен же з нас має свої нерозказані історії. Що ми з ними робимо? Намагаємось забути? Намагаємось не помічати?
А вони болять...
І тоді я зрозумів, що я хочу цього разу повідомити тим, хто читає мої публікації. Що ви не самі. Що кожен з нас має свої власні нерозказані історії. Що біль - це те, що стосується кожного. Що це нормально - боятись, плакати і тримати свій біль при собі.
І тоді трохи про кухонних психологів*, які вчать нас, як нам жити, дають нам безцінні поради і голосно бідкаються про несправедливість світу.
Так, світ несправедливий. У всякім випадку, ми не завжди вміємо розуміти і признавати логіку його справедливості. Ми не все розуміємо. І так буде завжди. Світ - це холодна реальність - він просто кидає нам під ноги випробування і йому байдуже, як ми їх пройдемо, незабаром він підкине нам нову кризу, навіть якщо здається, що з нас уже годі. Це перше.
Друге: кожен з нас має право на власні таємниці. Все не так просто. Бо тільки кожен сам знає про свої почуття, про контексти, про можливі наслідки, про потребу тримати щось тільки для себе. Лише кожен з нас сам є експертом свого життя - і це апріорі. Інші можуть лише слухати, висловлювати ідею, але не вирішувати, але не оцінювати, але не підштовхувати.
І третє: коли біль є надто нестерпним, чи коли нам здається, що досить - нерозказаною історією можна поділитись. Інколи розказати означає звільнитись. Не завжди.
Я кажу про кухонних психологів, бо нам всім так часто хочеться втрутитись в життя іншого і все порозставляти на місця. Нам часто здається, що з боку видно краще і ми знаємо, що саме потрібно зробити. І тоді мені хочеться кричати: схаменіться! Не потрібно нікого рятувати. "Догнати і допомогти" не працює. Історія кожного ніколи не стане абсолютно зрозумілою - ми можемо лише слухати і то лише тоді, коли хтось готовий нам розказати свою нерозказану історію.
У всіх інших випадках ми можемо просто бути поруч. Це велике мистецтво - бути поруч. Тоді з'являється довіра. І вже тоді з'являються історії.
Я почав сьогоднішню публікацію з того, що сьогодні я про нашу тендітність. І це правда. Часто на конференціях, семінарах, виступах я часто чую про те, як люди з легкістю вішають ярлики на тих, на кого вони не схожі, не думаючи навіть про те, що ті інші також є в залі. І ми навіть не задумуємось, що те, з чим ми з такою легкістю розправляємось під час своїх пишних промов, для когось найболючіша частина їхньої ідентичності. Ми так рішуче пропонуємо рішення, ставимо ультиматуми, малюємо гріхи в той час, як інші знову відчувають, що їм просто потрібно мовчати.
Думаю, однією з найбільших помилок, що її можуть робити психологи чи духівники, є категоричність. Ми так часто знаємо правильні відповіді і так часто не знаємо, що наші правильні відповіді - інколи лише порожні слова, бо емоційне і раціонельне не завжди тотожне, але емоційне завжди сильніше, а наше раціональне так часто непровірене життям.
Ми не знаємо одне одного. Нам не відомі нерозказані історії одне одного. І тому так важливо знати, що ми не маємо права на осуд, бо наш досвід є таким безкінечно маленьким порівняно з досвідом людства. І це про виступи, про заклики, про ярлики, про категоричність і про єдину формулу гріха.
Так що я закінчую толерантністю. За нашими такими сильними, почас, фігурами, ховаються такі тендітні серця. Деколи у нас є історії, що належать лише нам. Але ми все чуємо. Тож пам'ятайте, що кожен має право на свою таємницю - будьте уважними, бо навколо вас є люди, чий досвід зовсім не схожий на ваш.
Нам завжди потрібно вчитись лише одного - слухати... Безкінечно уважно і ніжно. Історії - вони бувають такі різні. І вони так не вписуються в рамки нашого маленького-маленького прожитого життя (зрештою, скільки б нам не було - історія історій значно старіша і значно мудріша за кожного з нас).
До зу... Я десь поруч.
* Кухонні психологи - термін на позначення людей, що не маючи відповідної освіти, беруться давати поради іншим, бо мають відчуття, що "то в них вроджене":). Всі ми час до часу буваємо кухонними психологами.
