Я звикла, що не можу мати те, чого хочу...

"Ой, я не думала (не думав) плакати... Вибачте... Я не знаю, що це зі мною..." - Ми часто даємо собі обіцянку не плакати в кабінеті психотерапевта, але потім щось йде не так і... Сльози, звісно, цілющі (Слава Богу). Це допомагає і звільнитись від наболілих почуттів і залучити ці почуття в терапію. Бо тільки там, де є почуття, терапія має найбільше шансів спричинитись до змін, що відбуваються в житті клієнта.

І це дуже цікаво. Бо клієнти, які "ніколи не плачуть" також можуть почати терапію зі слів: "Я все про себе знаю, але це нічого не змінює". І я таки мушу з цим погодитись. Когнітивна (розумова, інтелектуальна, рефлектуюча, роздумуюча) складова терапії - звісно важливий елемент усвідомлення власної реальності. Але зміни відбуваються тільки там, де з'являються емоції. 

Бо емоції - це живий відклик на наші справжні потреби. Злість, сум, печаль, образа - це не найпрекрасніше, що хочеться відчувати в кабінеті терапевта. Ми ж бо приходимо за радістю і тільки радістю, а отримуємо сльози, біль, дискомфорт і потребу самим вирішувати, що ж робити зі своїм життям. Звісно, з добрим терапевтом ми все це отримуємо в додатку із добрим стосунком і доброю порцією ресурсів.

Ну але факт - зміни відбуваються там, де з'являються справжні емоції і найчастіше ці емоції - це злість, печаль і образа...

Вона прийшла до мого кабінету, звісно, усміхнена. Дуже розумна, інтелігентна, красива. Сміху було так багато, що інколи я розгублювався, що мені з тим сміхом робити. Сміх був у всьому - у розповідях, у поведінці, у подиві, у розпачі, у змінах, що відбувались з нею під час терапії. Ми йшли з нею нелегкою дорогою. Взагалі її дорога не була легкою. От вона і навчилась сміятись. Може, щоб не зійти з розуму...

Пройшло десять місяців. Ми вже так багато з нею розуміли про її життя, саме життя вже стало таким трохи іншим, але вона продовжувала сміятись... І ось, в один момент, коли, здається зовнішні грози вже трохи вляглись, життя трохи стабілізувалось, на одній зустрічі ми знову заговорити про втому. Ми вже мали дуже добрий стосунок.

І вона почала плакати. Сльози просто текли і текли по її обличчю. За кілька тижнів вона пояснила це так: "Я почала плакати, бо мені вже було настільки досить".

"Щось не так?" - запитав я. "Я - це не так!" - відповіла вона.

Це був ключ до всього. Звісно, ми обоє знали її історію досить добре, обоє розуміли, що стоїть за цим "не так", але в той день наші знання вперше так густо вилились в емоції.

Мені навіть хочеться називати її по імені зараз, але, звісно, деякі з подальших фактів є змінені і моя клієнтка прочитала статтю перед публікацією.

В той день вона прийшла, перебуваючи на лікарняному. Боліла спина. Давно. Бо напруги завжди було більше, ніж ресурсу з нею справлятись. Ми говорили про психосоматику, самотність і потребу в стосунках. Адже на першому плані завжди була лише робота.

"Я звикла лише до того, що не можу мати те, чого хочу..."

"Можливо, церебрального паралічу було так багато, що більше ні на що не було місця?"

"Ніхто не вірив, що я це зможу - зможу ходити. Але я змогла..."

Вона промовляла це, а сльози продовжували текти по її обличчю. Я просто записував. Думаю, ці сльози були цілющі, бо вони говорили про знайому нам обом правду, але тепер ця правда була назовні - осмислена, відкрита, зрозуміла.

В такі моменти я і радію і сумую разом зі своїми клієнтами. Сумую, бо одкровення емоцій завжди мають занадто багато болю. Радію, бо врешті вони проявляють себе назовні, а не роз'їдають душу зсередини.

Ми довго думали про її церебральний параліч. Потім вона говорила, що її нудило від трьох тем, які ми обговорювали - емоції, стосунки і, власне, церебральний параліч, бо "...їх я забила так далеко, що потім не могла бачити". Тому, коли ми їх торкались, тіло протестувало - боялось, бо все у цих темах було надто невідомим. Ми знову стикались з неприємними емоціями, щоб відкрити для себе правду.

"Це звичка бути незадоволеною собою" - говорила вона.

"Знаєте, я сама і є церебральний параліч доти, доки я доказую, що я щось можу... Бо він сильніший за мене. Я не можу зупинитись..."

"Щоб перестати бути церебральним паралічем, я перетворилась на професійну діяльність. Це поглинуло все".

"Але я наїлась цієї професійності..."

"Бо я плачу сама собі від власного безсилля у своїй кімнаті. Безсилля нікуди не поділось..."

"Професія - це був спосіб звернути увагу інших на те, що я взагалі є..."

"Зараз я б не пішла на це, знаючи, що мене чекає..."

Я стенографував її цитати, бо ці одкровення мають справжню цінність. Вони справжні. Одного разу разом зі всіма нашими емоціями ми народжуємо власне одкровення. Власну правду. І ця правда стає нашою наймогутнішою зброєю. Від цієї миті ми звільняємось від того, щоб нас визначала наша неповносправність, чи наша професія, чи щось інше. Тепер ми можемо спробувати побачити, що ми - це просто ми.

Ти не церебральний параліч. Ти не професійна діяльність. Ти - це просто ти. 

І коли інші тобі про це сказали, ти не повірила, бо колись тебе переконали, що це неможливо. Що ж, часи змінюються. Ти цінна не через те, що ти чогось досягнула, що ти допомагаєш і рятуєш увесь світ. Ти цінна тому що ти є.

Якщо ця ідея стане для тебе новим внутрішнім орієнтиром, то це варто тих сліз, які ми проливаємо в кабінеті терапевта. Звісно, судити не мені, але я дуже в це вірю.

Терапія - це зіштовхнутись із власним болем, власною злістю, власними образами, власною вимогливістю і немилосердністю до себе. Терапія - це емоції. Терапія - це вибір. Терапія - це відповідальність за власне життя. Для цього потрібно багато ресурсу і доброго стосунку з терапевтом.

Але це того варте.

До зу... Я десь поруч...

Він міг би піти за китами.

Я дуже хотів написати цю історію. Бо пам'ять - це все, що у нас залишається. А ми таки схильні забувати. І тоді ми знову залишаємось без нічого. І в кінцевому результаті без історії.

Сьогодні я знову про війну. Поділитись історією. Бо я б хотів, щоб у нашому світі щось залишалось після тих, хто пішов. Щось для всіх нас.

Життя не ставиться до нас ні добре ні погано - так випадає карта, що одним стелиться легша доріжка, а іншим складніша.

В цій історії все було непросто із самого початку. Коли тебе не любили. Коли, дивлячись у небо, ти не міг бачити, що там плавають кити, бо тебе не вчили мріяти. Коли ти був непотрібний батькам, коли ти взагалі не дуже був потрібний - ріс собі, бо тіло росте, вчився чогось, бо мав очі і вуха, виживав, бо виживати - це інстинкт, довіряв лише собі, вмів скалитись до інших. Вчився бути гордим.

Виживання має свої наслідки. Для всіх нас. Коли ми виживаємо, то мусимо навчитись
закритості. Мусимо навчитись красти, мусимо навчитись обманювати. Бо хочемо жити. Але "красти" теж має свої наслідки... Наслідки державні, зі записом в особову справу, з довгим знайомством із місцями позбавлення волі...

І ми стаємо сильними. Мусимо в це повірити. Мусимо це доводити. Постійно доводити. Агресивно, жорстко - щоб всі повірили, щоб всі зрозуміли...

Тому тим, хто поруч з нами, інколи буває дуже непросто. Тим, хто мав би зігрівати нас любов'ю, дістаються всі непрості наслідки наших попердньо-прожитих років. До болю додається новий біль, який вже ми спричиняємо іншим. Бо більше нічого не вміємо.

І лише на мить наше серце знову стає м'ягшим. Коли поруч з'являєтья нове життя (цей особливий момент народження) - маленьке, беззахисне, тендітне - воно наче саме по собі нагадує, якою має бути справжність. І ми знову вчимось любити. Так що ця історія про любов також.

Чи це просто? Ні, це непросто - непросто будувати стосунки, коли тебе цього ніколи не вчили. З'являються конфлікти, непорозуміння і всюди ота одвічна бідність.

А в країні починається війна. Ми не всі були на війні. Кожен мав власні мотиви. В цій історії війна стала основним осердям життя - війна навчила воювати, дала хоробрості, змусила переосмислити цінності, додала любові до дітей, забезпечила куском хліба і просто дала структуру особсистості, статус, напрямок розвитку.

І коли здавалось, що все стало на свої місця, доля знову розстелила перед нами доріжку, по якій ми не мали наміру йти. Ми ніхто не знаємо, на яких поворотах на нас чекає травма. В цій історії про травму також ніхто не знав. І не готувався. Як і ми всі. Хто з нас може сказати, що готовий до того, що одного разу в тебе залишаться лише твоя свідомість і тіло, що ти не можеш ним більше керувати? Тіло, що замовкає у відповідь на твою свідомість.

До злості додається злість. До злості всіх попередніх років, коли ти міг хоч якось ще керувати своїм життям додається злість нова - злість втрати контролю. Бо тепер всі навколо можуть визначати замість тебе все твоє життя. Санітарочки змінюють тобі підгузки, медсестри колять препарати, лікарі оглядають пролежні. Всі знають що робити, всі, крім тебе самого. Твою свідому участь виключають з процесу.

І тоді ти починаєш протестувати: придирками, невдоволенням, безглуздими проханнями, недоречними заборонами, шкідливою, таємно принесеною їжею. Бо ж ти маєш вирішувати бодай щось... Це найважливіше - ти маєш вирішувати бодай щось, ти маєш повернути собі бодай-якийсь контроль.

А навколо у повітрі вже висить новий вердикт: він нестерпний, з ним ніхто не може працювати, він нікому фактично вже не потрібний...

І за всім тим знерухомлене тіло і втомлена свідомість, які потребують уваги, визнання, поваги і відчуття контролю: бодай щось я ще можу визначати. Так з'являється потреба в дружбі. Бо дружба з'являється там, де є рівність - а рівність - це можливість визначати тривалість зустрічі, час зустрічі, теми розмов, глибину занурення - маленькі речі творять стосунок...

І з'являється ніжність... Тут я трохи додам з-поза кадру: один час я приходив в гості до дуже втомленого хлопця. Ми майже ніколи не говорили про мене. Коли в черговий раз я зайшов і сів поруч із його ліжком, він сказав дуже спокійно і зацікавлено: "В тебе нові сережки". Може це дивно, але я не міг в це повірити - бо він був єдиною людиною, що мені про це сказала. Я взагалі не думав, що це помітно. Може комусь це здасться маленькою деталлю, але за залізною хваткою контролю був уважний хлопець, що потребував дружби. Це був ключ до наших стосунків. Дружба. Не психотерапія.

На останній зустрічі він сказав: я тепер менше огризаюсь до тих, хто за мною доглядає - це допомагає; а ще я зміг грошима трохи допомогти одному чоловікові - адже ми живі доти, доки комусь допомагаємо. Але я втомлений. Дуже-дуже втомлений. Якби це мало статись, я був би готовий.

Отож, історія кожного закінчуєтья в один момент, якби там не було. Просто смерть одного разу стається.

За вікном у його кімнаті було видно небо. Так багато було того неба. Такі огромні були вікна. Я завжди йому говорив, що це фантастично могти бачити стільки неба над дахами львівських будинків. Але він ніколи не дивився у вікно і просив, щоб штори були закриті. Кити, що могли плавати у його небі були занадто далекими від його ненавченої реальності. Я вірю, що він таки пішов за китами - в його новому небі можуть плавати кити і все можливо. Ми ніколи не говорили про китів, просто я вірю, що в кожного має бути мрія. Кити в небі - чому б і ні?

Чому я пишу цю історію? Бо деякі історії більше ніхто, крім нас з вами, не розкаже. Для деяких історій ми єдині оповідачі. І я думаю, що це важливо.

Це історія не про смерть. Це історія про гідність - про те, що злість має свої причини, про те, що кожен має бодай щось в своєму житті контролювати, про те, що інколи найкращою терапією є дружба.

До зу... Я десь поруч.