Небо над нами.

Кажуть, депресія - це переживання минулого, а тривога - це переживання майбутнього. Так чи не так, але при психогенній депресії* ми часто жалкуємо за тим, що минуло, або за тим, що ми втратили, чи чого не досягнули. Тривожні ж розлади і справді найчастіше стосуються речей, яких ми боїмося в майбутньому: захворіти, нових панічних атак, загинути у літаку, смерті своїх рідних і близьких...

Тому я також вирішив внести свій маленький внесок в усвідомлення "тут і тепер".

Зовсім недавно я лежав і довго дивився на хмари, і в моїй голові виринали мої власні сумування про минуле і переживання ближнього майбутнього. Так відбувається завжди. Ми ніколи не зупиняємось, адже пройшовши кожен новий відтинок дороги, щось залишається позаду, а щось відкривається попереду. Завжди буде минуле із його невдачами і майбутнє із його страхами.

Я лежав, дивився на хмари і почав думати про те, що всі ці переживання не дають мені просто насолодитись тим, що я бачу і можу відчувати - небом, спокоєм, відсутністю роботи, обов'язків. Всього цього в цей момент я справді не відчуваю, бо в голові снують одвічні переживання "Тривожного пацієнта". Я почав робити неквапливі вдохи і видохи і ще раз поставив сам собі кілька терапевтичних питань щодо своїх же думок:

- наскільки корисно про це переживати просто зараз?

- чи мої переживання про минуле можуть щось у ньому змінити?

- як я погляну на ці переживання через 5 років?

- чи постійне самокопання робить мене щасливішим?

- чи той час, який я витрачаю зараз на переживання, додасть мені ресурсу, який я втрачаю, не даючи собі змоги просто дивитись на небо?

- чи можу я прийняти себе зі своїми звичайними перевагами і звичайними недоліками?

- чи вмію я врешті-решт просто довіряти процесу?

І ось тоді я почав думати про усвідомлення неба, яке завжди над головою - ні позаду, ні попереду - просто над нами. Є цілий напрям психотерапії - майндфулнес**, який покроково описує вміння жити тут і тепер. Мені ж просто хочеться поділитись тим дивним відчуттям, коли тут і тепер справді починає працювати.

Тоді розумієш, що прорахунки минулого є у кожного. Ні, це не означає, що ми повинні викинути їх геть із голови. Але коли ти обмірковуєш це в 101-й раз, то чи це щось змінює? Може потрібно просто прийняти, що життя сповнене різними подіями і ми пробуємо робити лише те, що можемо. Моє улюблене завдання в концепції прийняття себе - це ставати добрішим до себе, пробачати собі, щоб просто рухатись вперед - до нових помилок і нових перемог.

І тоді я повертаюся до переживань майбутнього. І думаю точно те саме. Ми не зможемо передбачити всього. В нас є лише оце наважливіше: "Довіряй процесу" - спостерігай, прислухайся і довіряй тому, що відбувається. Процес невпинно рухається вперед за встановленими споконвіку законами: треба просто спробувати відчути, де зараз знаходишся ти і знати, що процес завжди приносить зміни, а зміни - це добре. "Добре, що життя змінне" - говорить мені кожного разу моя подруга Оксана Винярська. І справді, завтра може здивувати нас такими дивовижами, до яких не додумається найбільш тривожний мозок сучасності.

Сьогодні я мав зустріч з двома дуже заклопотаними людьми: ми говорили про співпрацю. Вони ставили переді мною все більше і більше нових завдань з тонкими натяками на результативність семінарів, що ми маємо спільно проводити. Я почав трохи хвилюватись і тоді згадав одну важливу для мене фразу, яку сказав їм: "Інколи важливим є не результат, а процес". Це трохи змінило хід нашої бесіди (сподіваюсь). Бо ми так часто вимагаємо інструментарій для заспокоєння, що забуваємо, що спокій завжди навколо нас.

Як висновок, цитата від Булгаківського Воланда: "Все будет правильно - на этом построен мир"***. Так, я не завжди можу це сказати своїм клієнтам одразу, особливо, коли вони переживають втрату чи наслідки травматичних подій. Але з часом ми приходимо до усвідомлення прийняття, бо те, що неможливо змінити, можна тільки прийняти. Але це одного разу, не зразу.

"Тут і тепер" не означає не аналізувати, не планувати, не злитись,  не переживати криз - "тут і тепер" вчить приймати ці стани, як нормальний процес нашого життя.

І тоді небо. Вічне. Неосяжне. Проте, яке завжди є над головою, яке завжди тут і тепер.

Спробуйте зупинитись на мить і поглядіти на небо. На одну лише мить. Небо завжди з нами. І в нас завжди є тут і тепер - точка, в якій немає хвилювань минулого і переживань майбутнього. Пройдіться вулицею, озирніться навколо, прислухайтеся до себе, усміхніться - всі суєти суєт почнуться через кілька хвилин, а зараз є лише ви, небо і світ навколо.

Відпочивайте.

До зу... Я десь поруч.

* Психогенна депресія - депресія, що виникає внаслідок складних життєвих подій, невдач, низької самооцінки. Напротивагу ендогенній депресії, що більше стосується генетичних причин, чи просто порушенням обміну певних речовин у мозку.

** Майндфулнес - психотерапевтичний напрям, що говорить про зосередженість, уважність, відчуття "тут і тепер".

***  М. Булгаков "Майстер і Маргарита"

Стабільний всесвіт.

Ви думали коли-небуть про те, що клієнти, які приходять до терапевта, приходять до нього зі своїм безкінечно великим багажем мудрості. Інколи під час сесій я думаю, скільки ж мудрості конденсуєтся у цьому кабінеті. Бо і справді, кабінет терапії - така собі лабораторія змін - місце, де люди говорять про світ своїх переживань, про свої найсокровенніші міркування, а отже і про свою мудрість, яка інколи дається ох як нелегко.

Часто я записую за своїми клієнтами фрази, над якими потім можу міркувати сам - вони і є основою для написання блогу.

Життя багатьох клієнтів, що приходять до терапевта, є досить нестабільним - завжди щось іде не так. Іноді корені цього "не так" болять протягом багатьох років, не даючи людині можливості збудувати добрі рамки свого сьогодення. Певне зараз не час розбирати причини такої нестабільності, але це і дитяче занедбання, і пережиття втрати, і травматичні події, що залишають рубці, що ніяк не хочуть гоїтись. Є багато причин, що до цього призводять, але їхнім спільним знаменником є певний хаос думок, відчуттів і поведінки.

Тому перша фаза роботи з такими клієнтами - це стабілізація.

Одна моя клієнтка, чиє життя знаходиться десь на вістрі такого хаосу, сказала мені одного разу: "Всесвіт стабільний. У ньому кожної миті є все, що потрібно для існування". Я думаю, що ця ідея допомагає їй кожного дня справлятись з привидами минулого, показуючи, що навіть якщо твоє життя розірване на клапті - стабільність все-таки існує, а значить не все втрачено.

І правда, якби лише уявити собі, що у всесвіті хоча б на мить пропаде якийсь елемент, потрібний для існування - який незворотній колапс може тоді статись.

Це повертає мене до роздумів про відчуття безпеки, як основи розвитку будь-якої особистості. Якщо б наш мозок не знав (не вірив) напевне, що наступної миті навколо нього буде стабільний світ, він не зміг би думати про будь-що інше, чим про ймовірність існування світу кожної наступної миті.

Але наш мозок має це відчуття безпеки, тому він може думати про навчання, любов, погоду і політику.

Безпека є основою для всебічного функціонування мозку. (Власне порушення цієї безпеки при великих травматичних подіях може призводити до пост-травматичного стресового розладу).

Отже, нам потрібна стабільність і всесвіт цю стабільність має. Ми є частиною цього всесвіту і нашим завданням є віднайти власну безпеку, яку ми втрачаємо, коли хтось порушує основні закони творення особистості.

Усе має власний закон творення - йому просто потрібно допомогти відбутись - бо ми є частиною цього закону. Дорослі передають дітям відчуття безпеки - і це закон. Закони всесвіту порушити важко, тому він одвічно стабільний, закони дитячої психіки - просто, тому так часто ми маємо травмованих дітей.

Серед порушників цих законів можуть бути батьки, вчителі, однолітки, зловмисники, суспільство, держава - інколи навмисно, інколи через незнання, інколи через сімейну традицію чи страх. Мені дуже хочеться донести цю основну ідею - дитина, як і всесвіт, має все, що потрібно для безпеки і стабільності, вірніше, може мати все - Бог створив для цього умови - нам просто потрібно їх віднайти: любов і прийняття, автономія і визнання, правила і межі, висловлення емоцій, спонтанність і гра - 5 простих базових потреб, про які я напишу в іншій публікації.

І тут знову цитата моєї клієнтки: "Це велике щастя - бути нижче Бога". Бо Бог може допомогти вирівняти порушені закони. Щоб прийти до цього простого висновку, інколи потрібно дуже багато часу, зневіри, втоми, хаосу і навіть відчаю. І я завжди сподіваюсь лише на те, що нам вистачить ресурсу через все це пройти.

Остання цитата моєї клієнтки на сьогодні: "Не лізь в травму без ресурсу". Коли людина починає дорогу змін, спочатку потрібно накопичити достатньо ресурсу - починати дорогу без підготовки - це наражатись на повторне травмування. І це суть стабілізації - накопичити ресурсу, щоб відправитись у дорогу змін, дорогу минулих переживань. Якщо при цьому ми віримо, що Бог вище всього, то ми маємо Того, хто може бути основною складовою цієї стабільності, адже це таки Він створив такий на диво стабільний всесвіт, де є все, що потрібно для існування.

До зу... Я десь поруч.

Зловживання.

Можна бути успішними розвинутими людьми і разом з тим  дріб'язковими особистостями. Такою є основна теза моєї сьогоднішньої публікації. І я маю нелегке завдання зробити цю публікацію максимально доброзичливою, бо перша редакція (десь у моїх потаємних записах) виглядає надто некомпромісною.

Гоголь у Мертвих душах описав чудові характеристики, якими наділив своїх персонажів: Чічіков, Коробочка, Плюшкін, Манілов та всі інші є чудовими прототипами однієї особливості, яку я хочу сьогодні описати.

Це непросто, бо мова йтиме про особливість людей досить успішних, досить розумних, досить навіть відважних, навіть першовідкривачів (інколи, зрештою, досить випадково) - людей назагал добрих, сімейних, таких, якими всі вдоволені і які собою часом також вдоволені, але...

Але до польоту не придатних. В цьому основна проблема. Якщо говорити про політ, можна сказати, що люди ці вміють добре повзати, дертись по стіні, досягати певних висот, але не літати.

І ось тут починається публікація про зловживання. Бо, здається мені, люди, чию характерну рису я намагаюсь описати, часто (я справді вірю, що несвідомо) шукають способи максимального свого розвитку, при цьому нехтуючи правилами колективу, спільноти чи сім'ї, до яких належать. Якщо завдання, які перед ними стоять, не несуть для них прямої вигоди, вони ставляться до них виключно формально. Ось по цій формальності їх і можна впізнати. Вони не вкладають душу в те, що не звеличує їх особисто.

Тут може постати питання про здоровий егоїзм, який я справді постійно відстоюю. Але якщо ми не можемо бачити картини з висоти польоту, а лише з висоти точки, до якої ми видерлись по стіні, тоді починається дріб'язковість, що є ще однією характеристикою цього типу людей. Не плутайте з увагою до деталей. Ні. Вони можуть чіплятись до несуттєвого, щоб вибити ґрунт з-під ніг суперника, роздувати неважливе, застрягати в плітках і пересудах.

Ще однією тонкою відмінністю цих людей є експертність. Вони про все говорять з дуже експертним виглядом і майже ніколи не виходять з ролі "сам собі усе знаю".

І найголовніше, вони заздрять. Так, вони вміють захоплюватись значимішими за себе фігурами, вміють висмоктувати їхні ресурси і забувати казати "дякую".

Вони не хочуть, щоб хтось був кращим за них. Вони виховані з ідеєю "всіх під одну лінійку".

І в них важко вкладати, бо скільки їм не давати, їм усе буде мало - вони дертимуться догори так і не навчившись літати.

Інколи у мене бувають клієнти, що перестають вірити в себе, знаходячись в оточенні такого типу людей. Адже всім відомо, що суспільний контекст дуже визначає віру людини у власний політ. І якщо навколо тебе є люди, що постійно тнуть тобі крила, одного разу ти перестаєш вірити.

Я дуже вболіваю за таких клієнтів, бо я вірю в індивідуальний політ кожного, але навчитись літати можна лише в контексті доброї стартової площадки. Якщо ж такої немає, то ми приймаємо невіру в себе, як власний закон буття.

Тому, коли ми говоримо про цей тип зловживання, я завжди згадую про межі. Ми повинні створити таку систему правил, яка б унеможливила вплив цих людей на наш політ і змусила б їх виконувати їхні прямі обов'язки.

Це найнепростіша частина нашого завдання. Бо тут важко грати у демократію. Правила повинні бути дуже чіткими, будь-яке вільне трактування цих правил може знову вести до формальності, дріб'язковості, заздрості.

В демократію добре грати, формуючи дорослу частку, яка, опираючись на правила, може робити вільний вибір. Вільний вибір передбачає відповідальність і послуговується правом здорового глузду. Коли ж ми говоримо про частки недоброзичливості (які по своїй суті не можуть бути дорослими - вони наче не виросли з наших дитячих образ і претензій), то правила мають бути залізо-бетонними і тільки після того доброзичливими.

Стоп насильству! і після цього усвідомлення агресивної частки.
Не принижуй мене! і після цього скажи мені про свою злість.
Виконай домашні обов'язки! і після цього "можемо зробити собі перерву".

Я думаю є багато речей, які можуть зрозуміти лише люди, що вчаться літати (пізнають себе справжнього). Інші отримують мову правил, коли здоровий глузд просто не спрацьовує.*

"Здоровий глузд - дар Божий. Якщо ти ним наділений, то на тобі велика відповідальність".

Бережіть себе.

До зу... Я десь поруч.

* Це суперечлива і не надто терапевтична теорія. Але, боюсь, інколи це єдине, що спрацьовує.

Обдарування та інші неприємності.

"Вона має дар робити триста справ одночасно. Але, на жаль, її дар став для неї тягарем".

Нещодавно я почув цю фразу, яку сказав один справді достойний чоловік про одну справді достойну жінку. І ця фраза мене чимось вколола. Справді, інколи, так нестримно поспішаючи реалізувати весь свій нерозтрачений потенціал, ми потрапляємо у пастку власного обдарування.

Тема ця наче не така вже й нова, але я помітив, що інколи відомі речі стають для нас якимось відкриттям, коли в якийсь момент життя дотикаються до нашої особистої історії.

Я подумав про свого сина і свою дружину, з якими провів чудовий місяць відпустки далеко від роботи і кожноденних турбот. Ми так багато часу просто були разом.

І знову біг. Так багато завжди виявляється роботи, так багато завжди виявляється всього, що потрібно зробити, щоб продовжити безкінечну вервицю подій, які ведуть до реалізації власного обдарування, кар'єрного росту, бажання успіху.

І я ставлю запитання: Чи може і справді обдарування стати тягарем?

Відповідь виявляється очевидною: може! Бо кожне обдарування поєднане з нашим досвідом, кожне обдарування має минуле - а минуле, як ми уже всі знаємо, може бути дуже болючим.

Тоді обдарування стає таким собі буфером між нашою невпевнненістю і великим "ворожим світом". Одна моя клієнтка завісила сертифікатами весь свій просторий кабінет. Вона сказала, що зібрала всі найкращі сертифікати, що можна отримати у її професії і цьому було присвячено значну частину її життя. Зараз у неї є все - статус, реалізація, пошана, гроші. А потім в ході наших зустрічей вона якось промовила: "Знаєш, я озираюсь назад і розумію, що все, чого я досягала - лише пил...". Після чого вона витіснила цю фразу зі своєї свідомості і повернулась до свого звичного образу Великої.
А за цим всім її історія - сумна історія її дитинства.

Обдарування - це великий подарунок, розвивати його необхідно, але я думаю, що є кілька причин, які змушують нас розвивати це обдарування навіть тоді, коли це нам шкодить.

Одна з таких причин, коли обдарування не співпадає або надто співпадає з певним історичним ритмом (дисиденство, переслідування, "втрачене покоління" війни тощо...).
В цьому випадку обдарування призводить до значного особистого страждання, але винагороджується ідеєю про реальну зміну епохи. Тут ми справді можемо лише прийняти свій дар, а особливо тоді, коли розуміємо, що це і є наше покликання (можна розмірковувати, чому дехто стає дисидентом, а дехто ні).

Іншою причиною може бути гіперкомпенсація. В такому випадку обдарування стає ключиком до формування особистості, яка в інших життєвих аспектах відчуває себе безпорадною.

Звідси працеголіки, волонтери, що жертвують своєю сім'єю заради місії, ідейні працівники, що готові відстоювати честь компанії заради приналежності до певної групи людей.

Також звідси покликання, що не бачать нічого, окрім, власне, розвитку власного таланту. Цей талант і справді росте, розвивається, але це і є основне кріплення, що тримає їхню самооцінку на певній точці висоти.

Проблемою такого дару є залежність від власного обдарування. Без нього людина відчуває себе нікчемою, непотрібною, невдахою...

І страх смерті. Це класична теорія - створити щось, що залишиться після тебе, пустити кола по воді, створити ілюзію безсмертя. Звідси всі наші поривання творити-творити-творити і створювати.))

Цих три контексти обдарування змушують нас багато працювати, але, часом, стають для нас суттю в собі - ми перестаємо жити поза межами нашого таланту, покликання, місії. Ми забуваємо про дітей, сім'ю, внутрішнє своє життя.

Справедливості ради маю сказати, що ті ж контексти спричинилися до того, що у нашому світі є генії, таланти, чудові працівники, керівники величезних компаній. Питання лише в тому, якою ціною і для чого? Яка мета всіх цих зусиль?

Бо я часто думаю про наслідки, які несе в собі посвята власному обдаруванню. Звісно, це те, що дає розвиток людству як такому, але ось кілька наслідків зворотньої сторони медалі:

1. Самотність. Вже всі напевно знають, що чим більшим даром ти наділений, тим менше є людей, які можуть тебе зрозуміти, тим більша потреба втікати у власне творення, тим більшою стає віддаленість від людей і... по колу. Обдарованість так часто йде рука в руку із порожнечею особистого життя.

2. Потреба контролю. Часто люди, які "вміють робити триста справ одночасно", всі ці триста справ і потребують контролювати. Контроль стає тотальним і втомлюючим - часто не лише для самої людини а й для всіх, з ким ця людина співпрацює.

3. Надмірна вимогливість до себе і до інших. В якийсь момент ти починаєш розуміти, що всі навколо не дотягують до твоєї планки, ти розчаровуєшся  і знову все починаєш робити сам. Але триста перша одночасна справа часто дає збій системи і все летить шкереберть - обдарування стає непідйомним тягарем, від якого ти вже не можеш відступитись ні вліво ні вправо, а реалізовувати який у тебе вже просто немає сил

І я дуже сумую, коли бачу, як люди заривають свої таланти в землю - це ще одна крайність, що провокує невіра в себе - протилежна сторона гіперкомпенсації - уникнення або замороження. Це проблема, протилежна надмірності, про її подолання я писав у публікації: Історія про диво. Проте надмірність (працеголізм, втеча у розвиток, доказування чогось всьому світові) справді часто руйнує наші такі крихкі життя.

Я не знаю, чи існує золота середина - зрештою, життя - це великий компроміс. Але якщо ви впізнаєте себе, то запитайте себе знову - навіщо мені потрібно стільки працювати? Чому я не можу зупинитись?

Можливо за цим стоїть бажання втечі? А можливо бажання любові? Чи страх смерті? Щоб наповнити життя сенсом?

Я в таких випадках думаю про свого сина. Все минеться, залишиться тільки стосунок. Інколи це змушує мене швидше повертатись додому))).

І, звісно, розвиватись - це круто. Розвиток - одна із складових сенсу життя. Питання лише в ціні, яку ми за це платимо.

До зу... Я десь поруч.