Історія про диво

Це маленька, але дуже терапевтична історія. Автор її не я, але я дякую авторові (хто б це не був), бо я розказую її на семінарах, коли мова заходить про зміни і дива, які з нами можуть ставатись під час змін*.

Один відомий спортсмен, що має на своєму рахунку багато світових рекордів, під час чергового виступу знову побив свій же і разом з тим світовий рекорд. Після виступу до нього кинулись журналісти з вигуками: Диво! Як Вам це вдалося? Розкажіть.... Спортсмен відповів дуже спокійним і рівним голосом: Я тренуюся по 12 годин на добу, зі мною часто стаються дива.

Знаєте, багато хто з нас чекає чуда у своєму житті - чуда, яке все змінює. Також багато хто дивиться на успішних людей з думкою: це чудо, що це їм вдається - от би і мені так. Інколи ми роками чекаємо таких чудес, а вони чомусь стаються кожного разу не з нами.

І от тоді я розказую цю історію, бо дива справді стаються з тими, хто щось робить для того, щоб вони відбувались. Нічого нового, ніяких інсайтів - просто довга втомлива праця над собою, яка одного разу реалізовується через прорив. (Тут також можна завважити, що будь які якісні зміни відбуваються через накопичення ряду кількісних змін - такий собі біологічний закон).

Думаю, не має успішних чи неуспішних, щасливих чи нещасливих людей - є люди, які працюють над собою, роблячи при цьому багато помилок, переходячи через кризи, впадаючи у відчай, але крок за крок за кроком, послідовно (це ключове слово) йдучи до своєї мети.

І я розумію, що знову пишу публікацію про зміни, але це те, чому люди йдуть в терапію - вони таки шукають нових ідей. Напевне, я недаремно назвав блог "Лабораторія змін", бо суть усього зводиться до того, щоб створювати умови для того, щоб одного разу і з нами ставались дива...

І в цьому контексті є дві позиції роботи психолога: психолог приймаючий і психолог провокатор (той, що конфронтує).

Все починається з прийняття. Так, потрібно усвідомити свій життєвий шлях, спробувати повірити в себе, знайти ресурс і психолог є добрим помічником у цьому процесі. Також справді важливим є зрозуміти дитячі травми, стосунки з батьками, однолітками і собою - і тут терапевт також в поміч. Це терапевт приймаючий.

Але сьогодні я знову хочу бути психологом провокатором. Бо в роботу психолога також входить конфронтувати з пасивними або надто агресивними частками клієнта.

Я нерідко чую від людей: це неможливо змінити, він не зміниться, вона завжди буде такою, в цій країні неможливо жити щасливо, мені не піднімуть зарплатні, керівник не піде на поступки, мене ніколи не приймуть, не полюблять і т.д.. І тоді я запитую: Чи ви пробували щось змінити? У відповідь чую: Ні, бо це неможливо...

Ми схильні приходити у кабінет психолога, щоб він змінив наше життя, але знаходимо там лише розчарування, бо жоден психолог нашого життя змінити не може. Він може лише запросити клієнта закотити рукава і почати працювати - інколи по 12 годин на добу. Тоді з'являються результати. Разом з терапевтом інколи потрібно перейти через біль, через вихід із зони комфорту, взяти на себе відповідальність і почати гарувати, бо якщо людина 30 років не дбала про своє психічне здоров'я, то скільки ж тепер потрібно часу і зусиль, щоб з людиною почали ставатись дива.

Коли клієнти приходять через кілька сесій (інколи через кільканадцять сесій), виконуючи домашні завдання, які полягають у тому, щоб робити щось не так, як завжди у своїх проблемних стосунках, часто вони говорять: Це спрацювало, хоч я у це і не вірив. Або ж: Це не спрацювало, але тепер я бачу куди рухатись далі.

Чудо? Ні, один з основних законів системи: якщо ти робищ щось і це не дає ніякого результату, спробуй робити що-небуть інше і подивись, що з цього вийде.

Терапія без активних дій самого клієнта - просто приємні бесіди двох гарних людей. Зміни потребують праці. Тоді з'являються дива)

Так, я маю віддати належне емпатичному сприйняттю клієнта, розумінню його життєвого шляху і труднощів цього шляху, але інколи я маю сказати, що "є виховання а є самовиховання" і що "змінити себе - і є визволенням від минулого"**. І за ці зміни треба взяти відповідальність.

До зу... Я десь поруч.

* Якщо хтось знає автора, можете вказати про це у коментарях.
** Обидві цитати за Оксаною Винярською.

Покоління

Сьогодні я був на Літургії, де було багато людей літнього віку у візках, більшість з яких має важке захворювання.

Біля одного дідуся сиділа донька або внучка. Дідусь сидів у візку, тому священик підійшов до нього, щоб той міг прийняти причастя. Коли дідусь прийняв Святе Тайни, дівчина так дуже ніжно торкнулась його шиї і злегка погладила. Здавалось, вона справді була зачарована процесом.

Напевне варто відмітити, що Паліативне відділення* Шпиталю імені Митрополита Андрея Шептицького взагалі є місцем, де ти задумуєшся про багато речей, адже тут можна зустріти стільки досвіду і мудрості в очах людей, що переживають останній етап своєї подорожі по землі. (Маю відмітити, що можна зустріти тут багато різних несподіваних речей, але про це у інших публікаціях),

Думаю, для тих, хто навідується сюди нечасто, справді чимось до трепету в душі важливим є ті таїнства, які отримують їхні рідні на горизонті свого життя.

Картина була якоюсь маленькою миттю, напевно, вирваною з контексту чиїхось доль, але картина була справжньою, сильною і, здається, чистою.

І я задумався про те, що як це було б важливо для мене, щоб хтось у глибокій моїй старості міг з такою ніжністю торкатись і моєї старечої шиї.

І тоді мені на думку почали спадати інші картини, що кожен з нас, напевне, нерідко бачить у своєму житті: мама, що кричить на свою дитину на дитячому майданчику, принижуючи її лайливими словами; батьки, які б'ють просто на вулиці своїх дітей, вимагаючи, щоб ті заспокоїлись і це, звісно, не допомагає; холодні вимогливі слова "Ти пустоцвіт і з тебе нічого путнього не вийде"...** Список цей можна продовжувати і, певен, кожен мав би що додати до цього списку.

Ці картини якось пов'язались у моїй свідомості. Адже перше правило виховання дитини - це любов. Єдине, чого потребує від нас малюк, щоб ми його любили, щоб вчились його розуміти, щоб прислухались до його справжніх потреб, навіть якщо він висловлює їх криком...

Я почав згадувати всіх підлітків, які не можуть і не хочуть шукати спільної мови з батьками, всіх дорослих людей, чиї батьки постійно втручаються в їхнє життя і молоді люди тихо, стуливши губи, терплять і вірять у їх критику.

Одного разу все змінюється. Все так швидко минає. І тоді я згадую всіх тих людей, які не бажають мати жодного стосунку зі своїми уже старими батьками.

Щоб одного разу наші діти і внуки захотіли торкнутись до нас, вкладаючи в дотик любов, нам потрібно інвестувати в них цю любов сьогодні.

Тому моя сьогоднішня публікація для молодих батьків: любіть своїх дітей. Любов - це найкраща інвестиція, яку ми можемо робити за своє життя.

Не плутайте цю любов із жорстокістю (б'ю, значить люблю) чи вседозволеністю. Любов йде у парі із дисципліною, але дисципліною доброзичливою - такою, яка допомагає зростати, а не принижує. Любов мудра - вона виховує самостійних, незалежних але доброзичливих дорослих, які вміють цінувати тих, хто поруч з ними.

А також ця публікація для тих, хто уже вилетів із батьківського гнізда: незважаючи ні на що, будьте поруч зі своїми рідними. Будьте гідними, будьте незалежними, але будьте... бо, можливо, ви і є ті, хто може перервати сімейну традицію відкинення і розриву стосунків.

Ми можемо безкінечно довго передавати з покоління у покоління ідею вищості чи приниження, сімейні міфи про розпорядок і стосунки, традиції поклоніння чи ігнорування, а можемо збагнути, що ми і є ті, хто ці традиції творить, а, отже, може їх змінювати. Ми не можемо змінити минулого, але можемо закладати нові добрі підвалини майбутнього - можливість розривати негативні традиції в наших руках, просто чи ми готові відважитись це зробити і взяти відповідальність за наслідки? (Залишаю це питання відкритим).

Така трохи меланхолійна публікація, але ідея її написання з'явилась на Літургії у Паліативному відділенні, а це місце задуми - задуми про початок і завершення, задуми про справжні цінності і задуми про потребу отієї простої любові, яку ми можемо виразити простим доторком до своїх батьків.

До зу... Я десь поруч.

* Паліативне відділення - місце, де люди, які мають важкі захворювання, отримують піклування до останніх днів їхнього життя.
** Мова зараз не йде про батьків, які інколи через втому зриваються на своїх дітях. Бо ключовим тут є, власне, оте "інколи". В публікації я радше маю на увазі батьків, для яких крик і є основним методом побудови стосунку з дитиною.

*** Йду у відпустку. Наступна публікація 29 серпня 2017 року. Всім гарного літа.