У пошуках справжнього "Я".

Час підводити підсумки. Знаєте, як писала Ліна: "А якщо сказати відверто, то була я дурною і доброю..."*. Тут я це відчитую, як те, що я була різною - і такою і такою.

Ми не завжди собі подобаємось - ми буваємо сердитими, буваємо недобрими, буваємо надто амбіційними, буваємо байдужими чи відстороненими, так часто ми також буваємо слабкими, нерішучими, непевними ні в чому. І коли оглядаємось назад, то так часто помічаємо всі ці свої "недоліки", також цілу купу справ недороблених, або дороблених будь-як, помічаємо помилки, шкодуємо за втраченими можливостями. Ну ви знаєте як воно буває.

Один мій клієнт подарував мені цього тижня ще одну коштовну сентенцію: "Виконано краще ніж досконало". І ця ідея вже є відповіддю на першу частину публікації про наші стремління до підведення підсумків про "досконалий" рік, що минає.

Проте ідея наших недосконалих підсумків підводить мене до ще одного питання, яке я час до часу чую в своєму кабінеті: "А як це бути собою?"

Чому ці дві ідеї переплітаються у моїй публікації? Бо ми часто хочемо почути про нас справжніх, як про якийсь єдиний застиглий відбиток - бажано, щоб він був монументальний і щоб витесав його якийсь внутрішній Мікеланджело, бо, звісно, Мікеланджедо витесав би нас досконалими.

Але ні, виявляється, що ми не однакові, не досконалі і не монументальні, що ми граємо багато ролей і взагалі маємо багато внутрішніх часток, що інколи не розуміють, як вони можуть вживатись в одному тілі. І питання не про розщеплення особистості, а про те, що особистість складається з багатьох Я.

Один мій знайомий психіатр сказав мені якось, що чим більше ролей є в нашому репертуарі, тим сильнішою особистістю ми можемо бути. Колись ця ідея мене дуже захопила. Адже ми справді не однакові в будь-який інший момент часу. Інколи ми навіть себе не впізнаємо.

То що ж таке бути собою? Я думаю, це відкривати свої частки, вивчати кожну з них і одягати на себе роль відповідно до ситуації, а коли це не вдається з якихось причин, прислухатись до себе і пробачати собі. Зранку ми можемо бути суперменами, в обід наляканими дітьми а ввечері палкими коханцями. І все це ми, більше того - все це ми справжні. Бути справжнім - це бути різним.

І тут кілька слів про наші темні сторони. Інколи в терапії ми будь-що хочемо їх спекатись, а ще більше ми хочемо їх викорінити в наших близьких. Бо в інших, як відомо, краще видно. В нашій свідомості є певний образ ідеального Я, і ми дуже хочемо себе під нього підлаштувати, підправити, втиснути всі наші ролі в одну прекрасну маску, якою любуватись не налюбуватись. Думаю, саме у цьому підлаштуванні ми часто себе і втрачаємо.

Я пригадав сьогодні Дж. К. Ролінг. Сподіваюсь, багато хто з нас читав Гаррі Поттера і знає героїв, про яких я пишу. Якщо ж ні, то скажу лише що це дуже знакові дорослі з часто дуже неоднозначною поведінкою. В останній після останньої книги Джоан пише про них так:  "Албус Дамблдор і Северус Снейп (...) Вони були видатними людьми, з величезними недоліками, але без цих недоліків вони, мабуть, ніколи не стали б такими видатними."**

Так от, для того щоб бути справжнім, треба прийняти про себе кілька фактів: ми не досконалі, ми не однакові, ми не завжди можемо і не завжди повинні себе контролювати, ми маємо темні сторони і ми постійно себе вивчаємо, знайомимось із собою - добре б це робити без осудження і без злості. І чим більше себе різних ми зможемо знайти, тим певнішими ми будемо надалі.

Мені деколи здається, що наша проблема не в тому, що ми інколи відчуваємо себе невдахами, або поганцями, або намагаємось бути добрими, милосердними, контролювати емоції і т.д. - проблема в тому, що інколи ми робимо тільки це, застрягаємо в одній із ролей, а, отже, не рухаємось вперед.

Сімейні системні терапевти часто говорять, що на ситуацію потрібно дивитись не через призму "або - або", а через призму "і - і". Тоді можна побачити більше.

І повертаючись до підсумків. Минає ще один рік і я, як, напевне, багато хто, оглядаюсь назад. У мене є спокуса шукати відповідь на запитання, чи цей рік був вдалим чи невдалим, але правда є простою - цей рік був і вдалим і невдалим, а я був цього року "і дурним і добрим". Але цей рік був, він був справжнім, і я цього року був - був різним, а, отже, справжнім.

Моя подруга, яку я згадую у кожній публікації, бо вона допомагає мені бути собою, говорить мені майже при кожній зустрічі: "Раз на возі, раз під возом".

Так що моє послання собі і тим, хто хоче: прийміть той факт, що у вас є величезні недоліки і будьте при цьому видатними.

До зу... (у році наступному). Я десь поруч.

* Ліна Костенко "Між іншим" (вірш)

**Дж. К. Ролінг, Дж. Тіффані, Дж. Торн "Гаррі Поттер і прокляте дитя"

*** Як і часто маю написати застереження: публікація не про те, щоб не змінюватись і дозволяти своїм темним часткам господарювати над вашим життям; публікація про те, що інколи так буває і це нормально. Моя клієнтка сказала мені цього тижня: "Знаєш, Володя, я собі думаю про те, що я приходжу до тебе і розказую про те і про те, а ти кожного разу дивишся на мене і кажеш - це нормально. І це так класно знати, що все нормально, якби там не було".

Доброзичливість до себе.

Я інколи веду розмови з Богом. Такі дуже непрості розмови з Богом. Є питання, які змушують нас кричати ненавистю. Я кричу, коли чую про біль... біль дітей, що зазнають скривдження.

Напевне, це відчуття загострилось, коли народився мій син Ярема і я по-новому переоцінив беззахисність дитини у цьому великому світі. Я тривожний батько.

Коли ти про щось починаєш хвилюватись, твій мозок працює таким чином, що зі всього потоку інформації він вибирає ту, що стосується твоєї тривоги. Так і сталось, що я почав більше помічати різних публікацій на тему жорстокого поводження з дітьми. Чого варті лише "Брати Карамазови" Достоєвського. Все це змішувалось у моїй голові, я ставав клієнтом сам у себе - до речі, таким непростим клієнтом, якому нічого не допомагає.

Я давно думав, що потрібно написати щось з цього приводу. Але... в мене не було жодних ідей, як моя публікація може мати якийсь сенс для тих, хто її прочитає. Бо я завжди відчував лише безвихідь і непогамовану злість.

Нещодавно я прочитав у Фейсбуці ще одну таку саму історію про хлопчика Іванка, що його постійно били батьки, але який любив увесь світ. Мені було дуже сумно і я не знав, що робити з цим сумом.

А через кілька днів (сьогодні) я мав прочитати черговий семінар на тему "Доброзичливість до себе" на програмі "Медико-психологічний і соціальний супровід осіб з особливими потребами" в Католицькому Університеті.

Група мені вже була знайома, це дуже відважні дорослі люди, яким можна довіряти. Також група, звісно, має достатній ресурс, так як давно згуртована. І я вирішив поекспериментувати.

Бо нам так важко говорити про те, з чим ми не даємо собі раду. Нам хочеться втекти, хочеться оминути, забути, не бачити. Думаю, я дуже хвилювався, власне тому, що сам боявся вправи, яку мав представити групі. Суть її полягала в тому, що я розказував історію і давав групі кубики, кожна грань якого мала інший малюнок. Кожен учасник групи міг кинути кубики один раз і відповідно до того, які грані випали, продовжити історію. (Як, врешті, зауважила одна учасниця групи, кубики слугували якорями, щоб не відплисти у історії надто далеко).

Так як тема була доброзичливість, то я запропонував на перше коло кожному сказати, що він думає про доброзичливість до себе. І саме в цьому колі стався мій власний інсайт, навіяний роздумами групи, що доброзичливість до себе - це також і смирення. Я чув це вже багато разів, але тут воно вляглось в карту історії, яку я мав розказати.

Історію я переказав, прочитану у Фейсбуці (вона не належить мені): Мене звати Іван і мої батьки мене постійно б'ють. Вони називають мене виродком і кажуть, що я невдячний. Але я так намагаюсь бути чемним. Я так їх люблю. Знаєте, я просто не можу не любити. Коли я приходжу до школи, то люблю всіх, хто там є. Але під час перерв я сиджу самотньо в класі, бо в коридорі мене також постійно б'ють і називають нікому не потрібним дебілом. Але я все-рівно їх люблю. На вулиці я мерзну, бо зараз зима, а я в тонкій курточці, а додому йти боюсь. Сьогодні я отримав двійку і знаю, що мене знову битимуть. Так і сталось: мама боляче вдарила мене, потім кілька разів била мене ногами, поки я лежав на підлозі і сказала: "Незабаром прийде батько, от він вже тебе провчить, виродку". Я тихо лежав і гриз печиво, що лежало в моїй кишені. Я не розумів, чому вони мене не люблять, адже я так їх люблю і я так стараюсь бути кращим.
Батько вдарив мене дуже боляче, потім ще раз і ще раз. Я відчув біль і зрозумів, що всередині щось зламалось. Я більше не відчував свого тіла. Вони пішли, а я лежав один на підлозі...

А тоді було моє завдання групі, щоб кожен розказав продовження цієї історії, пам'ятаючи про смирення...

Це було непросто. Я слухав історії і це була наче терапія для самого себе. Я дозволив собі поринути у різні варіанти болю, що їх розказували учасники семінару. І це те, що спрацювало - бо я вперше дозволив собі настільки заглибитись у травму дитини, стільки разів пережити безкінечну біль, стільки разів побувати у різних варіантах одного і того ж болю.

Це була також і основа терапевтичного ефекту, який потім відреаговувала група - заглибитись в травму - навіть якщо дуже болить (але якщо для цього є ресурс).

Тоді стає легше. Біль більше не виснажує тебе зсередини, він виливається з тебе з кожним новим варіантом тієї ж самої історії.

Півтора години ми говорили про Іванка, а потім кожен записував, що таке для нього Смирення.

Звісно, в групі було багато злості на батьків, багато магії щодо зцілення і райдужного майбутнього, багато надії на те, що от батьки вже врешті схаменулись і полюбили Івана, було самогубство і багато-багато розчарування у любові до всього світу - бо ж не може Іван любити цей світ, де його лише б'ють... (?)

Я слухав ці історії і щось в мені народжувалось. Моя власна історія смирення.

В мене були три кубики, на яких намальовані були будинок, замок і небо: "Через кілька років Іван лежав на ліжку у закритому на замок будинку-інтернаті. Він не міг поворухнутись. Батьки так ніколи і не прийшли його провідати, однокласники так і не написали йому листа з побажаннями одужувати, зламаний хребет так ніколи і не дав йому можливості знову стати на ноги. І все ж Іван лежав і думав, що йому дуже таки пощастило, бо його ліжко було біля вікна і він міг цілими днями дивитись в небо...".

Смирення - це безкінечно довго дивитись в небо.

Ця фраза далась мені дуже непросто. Далі мені потрібно було відреагувати якось для групи, адже я сам затіяв цю вправу. Говорячи групі, я говорив самому собі:

Звісно, біль Іванка викликає у нас злість. Це нормально. І нам так хочеться врятувати його, подарувати йому надію. І точно, нам здається, що це неможливо любити світ, який тебе зовсім не любить.

В історії, яку я читав, Іванко помер і батьки так його жодного разу і не навідали у лікарні. Але він не перестав любити світ.

Бо любов - це потреба. Так, ми можемо любити навіть коли нас б'ють, можемо любити увесь цей божевільний світ, бо мусимо принаймні сподіватись на крихту тепла, яку прагнемо заслужити навіть ціною постійних страждань.

Так, інколи наші батьки так і не приходять до нас, щоб допомогти нам, не стають кращими, не розкаюються і не відчувають провини за скоєне.

Смирення в таких обставинах - це наче якесь відчуття миті, яку наповнює лише, власне, саме відчуття часу. Може це і є Божа присутність.

Нам не хочеться у це вірити, але в нашому світі є речі, які ми не можемо виправити, на які ми не можемо вплинути: дітей б'ють, продають, розрізають на органи, гвалтують...

Але ми не можемо про це не говорити, бо це правда. Я не маю рішень, але я думаю, що смирення для нас в такому випадку - не зневіритись у світі, де стаються всі ці жахливі речі.

Одна моя близька подруга сказала мені: "Може тому ми і придумали Ісуса, щоб хтось зміг розділити з нами наші страждання."**

Доброзичливість до себе - це смирення приймати те, що ми не можемо змінити, це вміння говорити правду і не боятись визнавати, принаймні, для себе, що у світі стаються речі, про які ми б воліли не знати.

Доброзичливість до себе - це правда, яку я можу визнати перед собою.

Семінар не вийшов простим, але він був ємнісним. Ми пішли додому із запитаннями.

Я знаю, що ті, хто кривдить дітей, найчастіше не читають такі публікації, проте я таки хочу вас дещо попросити: запам'ятайте - чужих дітей не буває!

Після цього було багато ресурсу; ми визначили доброзичливість через три слова: смирення, свобода і асертивність, але про це згодом...

До зу... Я десь поруч...

* Я запитав дозволу у групи опублікувати їхні відповіді на запитання, що таке доброзичливість і що таке смирення. Ось кілька з них.

Що ці слова означають для вас? - спробуйте написати у коментарях.

• Доброзичливість - це хто ти і що ти сам в собі.
• Доброзичливість - це те, що ми кидаємо в світ, як в дзеркало.
• Доброзичливість - це час для себе.
• Доброзичливість - це мир в собі.
• Доброзичливість - це правдивість (вміти кричати також).
• Доброзичливість - це кричати... і це зупинятись...
• Доброзичливість - це дозволити собі бути.
• Доброзичливість - це не зраджувати своїй свободі.

• Смирення - це приймати все так, ніби тобі це давали з любов'ю і як любов.
• Смирення - це дякувати, не виставляючи рахунки.
• Смирення - це довіряти течії.
• Смирення - це прийняти світ, який створив Бог.
• Смирення - це вміння не нарікати.
• Смирення - це прийняття реальності.
• Смирення - це небайдужість до себе.
• Смирення - це приймати біль і пробувати усміхатись.
• Смирення - це вміння приймати свою безпомічність, неповносправгність і те, що я не можу змінити.

** Я навмисне прописую тут "придуманого Ісуса", бо у звичайному людському вимірі я не маю відповіді на запитання: "Чому?"