Скислий борщ... або влада авторитета.

Почну з історії, як завжди. Один дуже шановний пан одного не надто чудового дня захворів і потрапив до лікарні. Всі навколо сполошились, бо пана дуже поважали, а дехто не лише поважав, а й беззастережно слухав всі його настанови. Хворів пан давно і миритись зі своїм становищем було йому не надто просто.

І ось в момент чергового збою в роботі тіла задзвонив цей пан до свого співробітника (підлеглого співробітника) та й каже йому: "Я там борщ зварив. Поїдь до мене додому, набери той борщ в слоїки і відвези моїй доньці, хай вони з сім'єю поїдять". Співробітник поїхав, відкрив каструлю, а борщ скис. Він дзвонить до свого хворого начальника і каже: "Борщ скис". На що той відповідає: "Нічого-нічого, вони його доведуть до кипіння, переварять і будуть їсти".

Не залишилось нічого, перелив він борщ в слоїки і відвіз таки до доньки керівника. Вона відкривати слоїки, кришки здулись, борщ набрався ще по дорозі і при знятті кришки порозливався по підлозі. І ось донька дзвонить підлеглому свого тата та й каже: "Борщ же скислий, навіщо ти його віз?". Той відповідає: "Та-та, я знаю, що він скис, але ж поступив приказ".

Історія, звісно, не вигадана. Дівчина, що її розказувала, закінчила її такими словами: "Ось тобі і цитата з контексту. Хвороба накладається на характер."

Ми багато говорили про те, що коли ти звик керувати усе своє життя, то одного разу відпустити стає майже неможливо. Тоді з'являється злість (інколи навіть ненависть), дратівливість, багато заперечення і, звісно, ось такі кумедні ситуації.

Для мене дуже важливо відмітити, що ненависть - це також ненависть до себе. Бо вона руйнує саму людину, що не здатна прийняти свого стану. Всі повторні потрапляння до лікарні цього пана так часто супроводжувалися, власне, оцією ненавистю до себе самого, цією неміччю прийняти свою злість і підпустити інших до себе по-справжньому.

Проте для сьогоднішньої публікації важливо просто відмітити, що скислий борщ - це лише вершина айсбергу, а там, під товщею води, інтриги, плутанина і багато покори в тих, хто давно вже мав би приймати рішення самостійно. Бо, поруч з тим, хто віддає накази є ті, хто ці накази виконують.

Коли біля нас усе життя є сильний авторитет, ми можемо перестати прислухатись до себе, самостійно приймати рішення, брати відповідальність. Інколи це закінчується скислим борщем, а інколи (частіше) поламаними долями.

Я довго думав про цінність цієї історії. Чому ж вона здалась мені такою важливою? Бо в цьому стільки життя. Адже навколо таки чимало людей, що прагнуть керувати за будь-яку ціну і стільки нас, простих переляканих фанатів "недосяжних кумирів", що готові виконувати будь-які "поступлені прикази". 

Ми таки створюємо собі цих кумирів. Є люди, яких просто хочеться слухати. Вони мудрі, вони досвідчені, вони вміють приймати рішення, в них все вдається. Ну як не закохатись? І вже за якусь мить ми забуваємо, що помиляються всі. Кумир стає для нас непомильним. В якийсь момент ми так звикаємо до того, що хтось є безумовним авторитетом, що перестаємо прислухатись до власного відчуття здорового глузду.

Як часто навіть абсурдні думки старших колег ми ввічливо нотуємо до своїх записників, виконуємо неймовірні прохання патріархів своїх сімей, догоджаємо своїм більш впевненим друзям... Або пам'ятаєте ці лихі дев'яності, коли наші батьки постійно товкмачили нам: "Ну це ж по телевізору казали. Вони ж там знають більше за нас".

Звідси шамани, гадалки, провидці, екстрасенси... Хтось, хто є автотритетом і підкаже вихід, спасе, врятує, допоможе...

Звідси ідея про непомильність лікарів, священиків і психотерапевтів.

Вірити в авторитета легше. Бо тоді ти розділяєш відповідальність, а то й повністю перекладаєш її на когось.

Звісно, по той інший бік є ті, хто таки цим авторитетом являється. Інколи це справді достойні люди. Ключове слово тут: люди. А люди, навіть найдостойніші, мають схильність помилятися. Просто інколи вони цього не помічають або не хочуть помічати, або звикли не помічати - бо бути авторитетом, зрештою, також звичка.

Думаю, життя взагалі найчастіше складається так, що всі ми робимо помилки і наші рішення не завжди найкращі і наймудріші. Це нормально. Але коли ми звикаємо до влади, то втрачаючи контроль (хвороба, звільнення, розлучення, старість, банкрутство...), починаємо керувати бодай чимось чи бодай кимось: просимо завезти додому скислий борщ, командуємо медсестрами в палаті, де не можемо навіть піднятись із ліжка, мстимось рідним, заздримо молодим... Дріб'язковість з'являється інколи навіть в наймудріших мудреців.

І тоді знову потрібно згадати, що все можна піддавати сумніву: накази керівництва, прохання друзів, вимоги близьких. Бо кінцеве рішення завжди за нами. І відповідальність завжди за нами. Ну, принаймні, якщо ми збираємось прожити власне життя.

І непросто повірити, що Великі серед нас старіють і їх розум тьмариться, що Наймудріші серед нас мають свої зранення і приймають інколи жорстокі рішення, що Найкращі серед нас мають власний непростий життєвий досвід і інколи можуть бути дріб'язковими. І найголовніше, важко повірити, що рішення в кінцевому результаті приймаємо ми. І на тому крапка).

Коли ми надто звикаємо слухати авторитета, то з'являється пастка, яку найкраще видно зі сторони. Вона звучить приблизно так: Він говорить дурниці, а вони аплодують.

Можливо, це запрошення бути трішки дорослішими і брати відповідальність на себе.)))

До зу... Я десь поруч.

Самість між двома завісами.

Я розкажу вам історію. Інколи я її розказую і людям вона подобається.

Згадав я про неї якось навіть досить випадково, коли роздумував про час Різдва, який у мене часто асоціюється із самотністю. Навіть не моєю особисто, а самотністю, як такою. Багато одиноких людей відчувають себе дуже нещасними у цей період - час, коли кожен мав би мати когось поруч із собою.

Коли я про це думав, то мені дуже захотілось написати щось про одинокість, натомість я згадав цю свою історію. Про самотність між двома завісами.

Одного разу темна завіса небуття розкривається і в суцільній темряві з'являється промінь світла. Цей промінчик вихоплює на мить силует людини, освітлює його потаємний шлях поруч з силуетами інших людей і зникає. От і все. Або як писала Ліна: "Я думала, - це так, а то була вже Доля..." (Ліна Костенко).

Про що це я? Про життя, звісно. Одного разу нас не існує, або ж ми не здогадуємось про своє існування, або ж ми існуємо в якомусь іншому вимірі - кожна система вірувань має для цього свої правила. Проте, найчастіше для нас, як просто людей, що живуть тут і тепер, історія починається одного разу - тоді, коли ми народжуємось. Все, що було до - нам не відомо, як невідомо, чи це "до" взагалі було.

А потім якось непомітно все дуже швидко минає - здається, що ще те і те, а Доля вже підводить нас до підсумків.

І в цьому такому невпинному і такому крихкому процесі постає поруч з нами наша незрима супровідниця, яку я називаю Самотність. Вона постає у різних ролях, болючих і мирних, вона перевтілюється в різні уявлення, коли ми стаємо дорослішими, але вона завжди поруч.

Інколи усе своє життя ми прагнемо її подолати, а вона завжди тут як тут.

Інколи вона живить наш розум, а інколи руйнує нашу особистість.

Отож, ми народжуємось - і вмикається світло. Знаєте, що найважливіше у цьому процесі? - що ми у ньому зовсім самі. Якби там не було, для нас народжуємось тільки ми, тільки ми переживаємо, власне, сам процес народження. Навколо є інші - мама, що народжує, лікарі, що приймають пологи, але ж сам процес народження ніхто не може розділити з нами. І наша перша віха самотності дарує нам відокремлення - відокремлення від лона матері і початок нашого становлення як окремої особи.

Починається наступний акт і ми починаємо шукати прив'язаності у наших батьків. Якщо знаходимо, то всередині з'являється уявлення про те, що ми комусь потрібні у цьому світі і самотність, яка все ж залишається з нами, починає творити з нас особистостей. Якщо не знаходимо, то самотність прирікає нас на життя в постійних пошуках любові, які найчастіше закінчуються там де і починались - поруч із тією ж таки Самотністю.

За будь-яких обставин, поруч із прив'язаністю відбувається ще один важливий аспект нашого дорослішання, а саме - сепарація (відділення від батьківських фігур). Придивіться, як ми кожного разу стаємо на крок далі від них, вчимось кожного разу бути більш автономними, а, отже, і більш самотнішими. І тут я вживаю слово самотність - як ознаку того, що я є сам.

Проте історія продовжується, ми продовжуємо вчитись бути несамотніми, починаючи будувати стосунки з однолітками, шукати друзів, таким чином ще раз долаючи кризу одинокості, додаючи до уявлення, що ми комусь потрібні також уявлення про те, що ми можемо бути комусь корисними і важливими.

І вже незабаром починаємо шукати любов - знову біжимо від самотності, знову біжимо в стосунки. За сприятливих умов відчуття потрібності накопичується, а якщо десь на тому шляху знову стаються якісь перебої - то починаємо втікати. Втікати від самотності. В роботу, в алкоголь, в сексуальні стосунки, в спільноти, в бандитські угрупування, в шлюб аби з ким.

І відчуваємо себе самотніми. Якби там не було.

І це також суть цієї історії, що навіть коли навколо нас є багато тих, з ким ми не самотні, ми всерівно самотні. Бо ніхто не стає нами, якби близько він не наближався до нас, ніхто не може бути нами - у нас є лише ми.

І поки ми не приймаємо цього простого факту, поки не знаходимо себе в собі і для себе, втікаємо від самотності.

Один психотерапевт писав, що якщо в шлюб вступають двоє самотніх людей, то шлюб цю самотність лише підсилює. Я скажу, що якщо ми хочемо втекти від самотності у шлюб, не знайшовши себе, на наш шлюб чекають великі випробовування.

Стосунки не вирішують нашої самотності, нашої відокремленості. Вона завжди з нами.

Але ми продовжуємо. В акті наступному зазвичай ми народжуємо дітей, прив'язуємось до них, леліємо стосунки, аж поки в один прекрасний момент вони не вилітають з нашого гнізда і стається це так швидко, хоч акт цього леліяння й триває чимало років поспіль.

Проблема гіперопіки також пов'язана із самотністю. Чим менше ми змогли прийняти самотність у собі, тим більше ми намагаємось прив'язати до нас наших дітей і тим важчим буде той природний процес, коли вони сепаруються від нас, щоб шукати свою власну самотність у своєму власному відокремлені.

Такий дивний процес, нас знову стає лише двоє. (Є, звісно, різні історії, але зараз не час розказувати всі ці різні історії). Нас двоє і кожен з нас окремо. Найлегше кризу порожнього гнізда долають ті, хто має власний світ, де він вміє бути один - робота, захоплення, покликання і хто вміє розділяти свій світ зі своїм партнером. В такому випадку, коли ми залишаємось двоє, ми можемо продовжити наш власний самотній шлях.

А потім настає цей сумний момент. Акт передостанній. Один із нас іде за межу. І ми знову залишаємось один на один із собою. (Зараз побудьте трошки з цим - в часі, коли людина залишається без свого супутника - сама...)

І ось знову: Одного дня завіса небуття розкривається, щоб сховати промінь тепер уже нашого життя.

І смерть - це також те, що відбувається лише з нами. Ми не можемо прожити нашу смерть з кимось, не можемо її розділити, в останній момент у нас є лише ми. Спостереження за людьми, що помирають, показують, що перед самим відходом людина наче заглиблюється в себе, занурюється у власний світ і вже тоді відходить. Смерть - річ дуже особиста.

Така історія.

Знаєте, це добра самотність. Ми всі дуже окремі. Ми прагнемо бути разом, але допоки не усвідомимо, що є лише ми, доки не приймемо ідею власної самотності, доти будемо втікати кожного разу не туди.

Я пишу про самотність, щоб прийняти свій шлях - шлях, в якому ми всі час від часу відчуваємо себе дуже одинокими, в якому оця маленька мить - то і є уже Доля.

Це самотність, яка також лякає, але яка є суттю нашого шляху по землі. Ніхто не може прожити життя за нас, ніхто не може бути нами - десь всередині нас у нас є лише ми. Всі інші навколо просто допомагають нам пройти цей шлях, але ніхто не здатний прожити його за нас.

Дехто називає цю смотність самістю - відокремлення індивіда з навколишнього середовища.

Але це гарна новина, бо вона передбачає незалежність у дружбі, рівність у стосунках, відсутність гіперопіки щодо дітей і прийняття факту, що всі ми лише подорожні, яких на мить висвітлив промінчик десь у безмежжі небуття.

І я думаю, що ця самотність або ж ця самість - справді є внутрішньою потребою кожного з нас.

Але мушу процитувати ще свою подругу, бо це уже традиція: "Не самотні ми тільки з Богом".

Напевне ця її фраза і робить для мене цю історію такою актуальною в Різдвяний час.

Христос народився!

До зу... Я десь поруч.