Втрати. Війна стосується кожного.

Тоді, в 2014 році ніхто, звісно, не очікував, що сьогодні ми будемо жити в країні, де вже кілька років триває війна. Сьогодні багато хто вже навіть хоче трошки забути про цю війну. Війну, що принесла нам всім так багато втрат.

Моя сьогоднішня публікація саме про втрати. Колись, в 2016 році я читав семінар про пережиття втрати для психологів. Ми всі тоді потребували знати про це якомога більше, бо багато хто працював з людьми, що в той чи інший спосіб переживали втрату.

Основна ідея щодо втрати полягає в тому, що пережиття втрати - це не розлад, його не треба лікувати. Ми можемо лише просто бути поруч. Бути ненав'язливо, тихо, не знаючи відповідей на запитання "Чому?", не даючи порад.

Ми говорили про це і один з психологів (дуже поважний дядько, до речі) сказав про те, що маємо розглядати втрату не лише через призму смерті - що війна принесла багато різних втрат українцям і про це не варто забувати.

Пишучи свою невеличку серію публікацій про війну, я дуже хотів написати про ті втрати, що пережили українці, відколи все почалось.

1. Втрата території. Крим. Тоді, коли з'явились перші "зелені чоловічки", вся Україна була в стадії шоку - бо, здавалось, цього не могло бути. Шок був таким всеохоплюючим, що незабаром ми втратили (тимчасово! - хоч і до сих пір) частину своєї території. Ми заперечували це, ми злились (на Путіна, на Меркель за бездіяльність, на весь світ), ми плакали... І в якийсь час ми затихли. Не всі. Багато хто з нас.

Ми втратили частину Донецької і Луганської областей. Ми втратили цілісність нашої країни. І це важлива втрата, бо всі українці втратили відчуття безпеки. Ніхто не знав, куди війна продовжить свій рух. Це відчуття втрати безпеки зробило нас всіх трохи тривожнішими. Ця тривога живе всередині нас - ми до неї звикли і вже навіть не помічаємо, що вона визначає наш спосіб життя.

Бо втрата цілісності країни - це в якійсь мірі і втрата цілісності кожного громадянина цієї країни. Це відчуття того, що ти не можеш планувати свого завтра, що ти не знаєш, що буде з тобою і твоїми рідними наступної миті. Зараз це відчувається менше. Але це все ще частина нашої реальності.

2. Втрата способу життя. Переселенці. В одну мить сотні тисяч українців втратили дах над головою, втратили роботу, втратили друзів, втратили рідне місто, втратили спосіб життя, до якого так звикли. В одну мить. Одна жінка якось розказувала, що вони їхали автівкою, її чоловік сказав, що допоки він об'їде навколо кільця, щоб щось підібрати неподалік, вона має зібрати всі речі і знову сісти до нього в авто. Вона сказала, що по сей час не розуміє, як зібрала стільки сумок за 10 хвилин. І ще дуже нескоро зрозуміла, що це була її остання зустріч з домом.

Ця втрата, які і всі, також характеризується шоком (станом, в якому перебувала ця жінка), запереченням (скільки людей вірило тоді, що незабаром повернуться додому, бо "Всього цього не може бути насправді"), пошуком (довгим пошуком способів вернути назад втрачене), злістю (на себе, на тих, хто втратили менше, на країну, на владу, на війну, на Бога), відчаєм і депресією (від неможливості адаптуватись на новому місці, від втрати перспективи, від розгубленості і простої, але тотальної втоми) і примиренням (знаходженням нової роботи, адаптацією до нових умов, новими знайомствами і новою вірою в те, що все добре, що життя невпинно продовжується).

І всі ми (не переселенці) переживали цю втрату також. Бо і наш спосіб життя змінився. Ми стали біднішими, зневіренішими, тривожнішими.

Для мене це дуже важлива теза: що ми не можемо бути непричетними до війни, бо загальний процес визначає кожного окремо. Бо якщо в країні йде війна, то все життя країни змінюється.

І ті, хто вперто втікають від війни теж є у цьому процесі - саме тому, що вони втікають від війни. Процес втечі - також належить до процесу війни.

3. Втрата сподівань. Майдан. Напевне немає українця, що не чув слова "зрада". Зрада ідеалів Майдану, зрада хлопців на передовій, смертоносні котли... Скільки всього принесла українцям зрада.

Здавалось, що це неможливо - зрадити Україну знову - після Помаранчевої зради. Здавалось неможливо - здавати своїх солдат на лінії вогню, здавалось неможливо - зраджувати тих, хто повернувся. Але все стало реальністю.

Після заперечення (що це неможливо) знову прийшла агресія. Хлопці, що повернулись, мали на що злитись - на тотальне розчарування ходом війни, на тотальну здачу інтересів України, на тотальну байдужість влади, на тотальне невігластво тих, хто не був на війні. Цієї злості було і є стільки, що ми почали боятись самі себе.

І після цього знову депресія - алкогольна депресія, закритість, сімейні проблеми, суїцидальна поведінка, спроби суїциду і суїцид...

І знову примирення: віднаходження нового способу життя - з власними травмами, з невисловленими емоціями, з прихованою агресією - зі всіма тими наслідками, з якими Україна буде жити ще не один десяток років.

А ще є викривлене примирення: ми готуємось до нових виборів, де соцопитування знову показують шанси на перемогу старих кандидатів; ми купуємо солодощі у фірмових магазинах, що барвисто інкрустовані механічними ляльками; ми воюємо в середині країни одні з одними, часто апелюючи до тих, хто віддав своє життя за країну, навіть не знаючи, чи встали б вони з нами поруч у цих безглуздих протистояннях. Так наче ми вже просто звикли воювати.

4. Втрата здоров'я. Неповносправність. Це ціла окрема історія втрати. Коли хлопці, повертаючись з війни, починають нову мандрівку - госпіталями, реабілітаційними центрами, народними цілителями, монастирями... В новому пошуку себе колишнього.

Вони заперечують, вони не вірять, вони не приймають, що для декого з них життя назавжди змінилось. Один чоловік на візку сказав мені: "99%, що я вже не встану з візка, але є ще 1% і я буду боротись за нього до кінця."

Драма цієї втрати не вміститься в цю публікацію. Минають роки, а хлопці, що втратили повносправність, скажуть вам, що вже незабаром все буде як і колись. І вони зляться і злість їхня стосується всіх навколо - і тих, хто не воював, і тих, хто не може їх врятувати, і Того, що все це допустив.

А за злістю знову слідом йде розчарування і депресія. Дехто ізолює себе від всіх, дехто починає скаржитись, дехто робить вигляд, що все нормально, що нічого не відбувається.

І примирення. Є ті, хто починає жити знову; є ті, хто прикладає безліч зусиль, щоб допомогти іншим; є ті, хто тримаються разом, щоб щось змінювати; є ті, що просто пробують налагодити своє життя.

І знову: війна стосується кожного. Бо є всі ми, які також є учасниками цього процесу - ті, хто думає або не думає про пандуси, про рівність можливостей, про гідне відношення. Бо ми всі такі однакові і такі крихкі насправді.

5. Втрата життя. Смерть. Скількох імен ми вже не знаємо, скільки історій залишилось нерозказаними. Ця втрата стосується живих. Тих, хто не дочекались своїх хлопців вдома і тих, хто втратили побратимів у бою і всіх інших, яким страшно навіть уявити, що щось подібне могло трапитись з ними.

І від цієї втрати немає ліку. Цю втрату можна лише переживати - впавши в безкінечне провалля відчаю і довго шукаючи непевну дорогу до життя.

Є ідея про те, що між тими хто йде і тими, які мають залишитись, є кілька важливих фраз, які ми можемо сказати одне одному навіть тоді, коли звертаємось уже лише до безсмертної душі:

• Я люблю тебе.
• Я дякую тобі.
• Пробач мене.
• Пробачаю тобі.
• Відпускаю тебе.

Звісно, це довгий процес. І в ньому немає правильної чи неправильної дороги. 

_____________

Чому я пишу цю публікацію? Бо я українець. Бо війна стосується кожного.

Світлою стороною втрати є переосмислення і пошук нового сенсу. І кожен з нас одного разу, після шоку, після пошуку, після заперечення, після агресії, після відчаю і депресії може прийти до примирення. Бо ми всерівно будемо знову будувати - нову країну, нові стосунки, нові плани... Одного разу.

До зу... Я десь поруч.

* Я знову наголошую на тому, що ця публікація є лише роздумами звичайної людини і не претендує на всеохопність, на абсолютну достовірність і є лише роздумами автора.

** Я думаю, що тут написано занадто мало - про кожну з цих втрат можна писати книги і вони будуть колись кимось написані. Я ж просто хотів знову нагадати собі і тим, кому це цікаво, що війна стосується кожного. Дякую.

*** І про картинку. Це символ перемоги. Тоді. В 1945 році. Я не знаю, яким буде символ перемоги у цій війні. Але перемога буде!

Дружини учасників АТО.

"Він навіть не розуміє, як мені було важко весь цей час. Це було так страшно, що я сама не розумію, як змогла пережити все це. Навіть зараз у мене з'являються сльози. Наскільки мені страшно було його втратити. Що кожен день я можу не додзвонитись. Він не знає, але я ж справилась..."

"Ніхто навіть не сказав, що я молодець..."

"Він до сих пір думає, що я без нього не змогла б. Може саме ця ідея і допомогла йому вижити..."

"Вони дивляться на мене з осудом і говорять, що навіщо ж я дозволила йому поїхати? Наче я могла його втримати..."

"Думаю, мене мало хто розуміє... Може лише такі, як я - які сиділи і чекали, слідкуючи за всіма новинами на лінії вогню..."

Це приблизні слова дружин учасників АТО, які я чув, коли ми разом з нашою греко-католицькою церквою відвідували різні міста України і від тих жінок, з якими наша команда зустрічалася у нас у Львові.

Я все собі думаю, що це дуже важливо - назвати Героями тих, які чекали Героїв з війни.

Ми спільно часто доходили до висновків, що коли ти там - це надзвичайно важко і ми в жодному випадку не можемо применшити заслуг тих чоловіків, які обороняли і обороняють нашу країну від зовнішнього агресора.

Але коли ти там, то ти можеш перемикати свій мозок - коли йдуть активні бойові дії і коли "все спокійно"  (мозок наче перемикається між різними режимами безпеки: обстріл - небезпека, затишшя - відносно безпечно). Коли ж ти чекаєш вдома, то ти ніколи не знаєш, що відбувається саме зараз - тому твій мозок завжди лише в одному стані - стані небезпеки. І цей стан вириває все із середини. От ти щойно поставила слухавку і наче все добре - він живий, але ж ти не знаєш, що буде наступної миті - коли саме почнеться новий обстріл. І тривога знову змушує дивитись на екран телефону, очікуючи нового дзвінка, перечитувати всі новини, щоб не пропустити найголовнішого.

І ясно (зі слів хлопців), що ті новини брешуть. І тривога ніколи не вщухає, аж поки він не задзвонить - живий - а тоді ти кладеш слухавку і все спочатку...

Тому перша ідея цієї публікації - сказати про те, що дружини, матері і діти учасників АТО переживали надзвичайно високу тривогу і мали дуже тривалий дистрес, який є невід'ємною складовою травми війни для всієї нашої країни. Дружини учасників АТО на рівні зі своїми чоловіками прожили цей невблаганний час - по різному - так, але на одному рівні емоційного виснаження. Зрештою, це лише ідея, яку ви можете або підтвердити або заперечити...

Я пам'ятаю перші семінари для дружин учасників АТО - років три назад. Це були жінки, які хотіли почути лише одне - як допомогти чоловікам справитись з травмами війни. І це те, про що ми говорили, про що думали весь час. Ми говорили про визнання чоловіків героями, про надання їм статусу учасника АТО, про потребу повернути їм відчуття втраченої безпеки. І як мало ми говорили про самих дружин. І як мало вони говорили про себе самі.

Тому другою ідеєю сьогоднішнього допису є сказати слова подяки - за всю ту працю, зрозуміти обсяги якої можуть лише вони самі. Це наче як звернення до всіх чоловіків учасників АТО - пишайтеся своїми дружинами - вони переживали тут своє пекло - і їхнє чекання позначене такими випробуваннями, про які нам ніколи не здогадатись, але про які ми не можемо дозволити собі забути.

Звісно, повернення з війни часто не було ні безхмарним, ні легким. Є ціла низка проблем, пов'язаних з реадаптацією: це і травми війни, і зміна способу життя, зміна мислення, пошук справедливості, образа, невисловлені емоції, відчуття розчарування і зради, почуття непотрібності вчорашніх героїв, агресія, алкоголь і безкінечне коло депресії. Проблем є стільки, що вистачило б на кілька життів.

І тоді ми втомлюємось. Після трьох років кола жінок - дружин учасників АТО - дещо змінились. З'явилось багато втоми, байдужості і роздратування - головних симптомів емоційного вигорання. Бо ж неможливо постійно лише віддавати і ніколи не брати нічого взамін, неможливо всі ті емоції тримати в собі, бо вони нікому не цікаві, не можливо мовчати про проблеми вічно, коли вони не минають і не минають.

І найголовніше: жінки таки навчились виживати самі. Це так важливо зрозуміти - допоки чоловік був на війні, жінка зі всім справлялась сама - кожного дня вона брала весь тягар  відповідальності за своє життя і своїх дітей на себе. Тепер вона вміє це робити. І вона втомлена. Вона більше не може постійно дбати ще й про нього - бо він так і не повернувся назад по-справжньому.

Це третя основна ідея того, про що я сьогодні пишу - жінки втомлюються. Всі ми одного разу доходимо до межі власних можливостей, якщо ніколи не беремо собі часу на відпочинок, чи не маємо можливості говорити про свої проблеми, чи живемо в оточенні, яке через страх (страх - то найважливіша причина) закидає нам фрази на кшталт - "Ти сама винна - треба було не пускати"...

Отож емоційна напруга очікування, відсутність визнання і можливості говорити про свої емоції і потреби, а також постійна праця - це дуже часто і є шлях, що його проходить дружина учасника АТО. Не завжди. Кожна історія індивідуальна. Але я таки часто чув приблизно такий варіант саме цієї оповіді.

Що могло б змінитись? Я думаю, є кілька важливих речей, які мають відбутись для успішного подолання кризи війни:

1. Розказати свою історію - священику, психологу, довіреній особі. Говорити про емоції - про страх, про злість, про відчай, про безнадію, про тривогу - про все те, що нам так старанно забороняли говорити протягом багатьох років ще далеко до війни.

2. Почути слова похвали і визнання. Дружини учасників АТО - Герої цієї війни. І завдання не лише в тому, щоб хтось зумів промовити ці слова, завдання в тому - щоб промовити це самим для себе і визнати, що це правда. І що кожна дружина заслуговує на прості слова вдячності.

3. Подбати про себе - знову згадати про те, що дружина - це в першу чергу Жінка. Жінка, у якої є потреби, у якої є бажання і у якої має бути час для себе.

4. Знову розподілити відповідальність. Дружина не має робити все і не має терпіти все. Кожен з членів сім'ї має взяти частину відповідальності за спільне життя на себе.

Тут, звісно, без ілюзій - основного правила ніхто не відміняв - ти не можеш змінити його, ти можеш змінити лише себе.

Тому починати потрібно із себе - менше вимог до себе, більше турботи про себе і безмежна кількість вдячності - бо ти уже Герой цієї війни.

Окремо кілька слів матерям. Звісно, що все написане тут стосується і їх. Крім втоми. Матері, здається, не знають втоми. Вони продовжують рятувати своїх синів до останньої межі. Це їх покликання закладене у них на генетичному рівні. І я пишу ці слова, бо роль матері і дружини - це різні ролі. Бо мама - це довічна роль - від неї неможливо втомитися. А роль дружини полягає в співпартнерстві і коли його довго немає, дружини можуть потрапити в пастку розчарування і втоми, і тоді все йде шкереберть...

Звісно, є роль і самого чоловіка. Але це вже інша історія.

До зу... Я десь поруч.

* Я думаю, буде чесно назвати тут ці три організації, які в співпраці між собою в різних варіантах дали мені можливість познайомитись з дружинами учасників АТО найбільше:
- Центр психічного здоров'я Шпиталю імені Митрополита Андрея Шептицького.
- Координаційна рада з питань душпастирства в кризових ситуаціях Патріаршої Курії УГКЦ.
- Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій.
Дякую вам.

** Ця публікація є лише моїми власними спостереженнями і зовсім не претендує на всеохопність, абсолютну достовірність чи претензійність. Це просто маленьких акт солідарності з тими, хто переживав чи переживає власну кризу війни.

*** Наступного разу знову про війну і про відчуття втрати, що стосується кожного, хто живе в цій країні.

Втома. На постійній межі.

Зразу почну з почуття провини, відомого всім трудоголікам, коли вони, випадково звісно, не мають зайнятості.

Втома своїми важкими, олов'яними щупальцями сповиває все ваше тіло, мозок на грані вимкнення і, о диво, вільний час посеред робочого процесу.

Яка б, здавалось, благодать. Але ні, щось підступно починає всередині нашіптувати гнусавим але невідворотним голосом: "Так ти нічого в житті не доб'єшся", "Ну що, бачиш, тепер тобі нічого робити, вже скоро ти станеш всім непотрібним, тебе забудуть", "Ще стільки інших важливих справ, як ти можеш от так просто сидіти", "Давай, ще трохи - ти втрачаєш час"...

Спробуйте згадати собі, як це, коли ти просто не маєш ні найменшої сили робити щось далі, сидиш зі скляними очима перед екраном монітора, чи в себе на кухні, чи десь у робочому кабінеті і ненавидиш себе за те, що можна ж класно відпочити, а сили немає навіть на те, щоб дозволити собі розслабитись. М'язи звикли до постійної напруги, нервова система до постійної активності, мозок до постійного ритму виконання все нових завдань.

І сама лише всеохоплююча пустка. І нічого. Крім презирства до себе, що ти так сьогодні й не заслужив на відпочинок; крім страху, що далі все піде шкереберть; крім тривоги, що вже скоро всі інші побачать, що насправді ти ледар і нічого путнього з себе не представляєш. Оці всі інші, яким насправді давно все рівно щодо тебе, бо вони зайняті своїми власними не менш рафінованими і витонченими до садизму тривогами.

Тобі стає лячно, бо ж відпочинок також має бути спланованим - бо ж навіть майндфулнес* вимагає психічної енергії, а всередині лише відчай, бо здається що ще мить такого "невідпочинку" і психіка зруйнує таку крихку грань свідомого прагнення бути корисним, ефективним і просто потрібним фахівцем, мамою у декретній відпустці, всюдисущою бабусею чи ким там іще...

Якщо ці відчуття вам знайомі, що ж - запрошую до клубу трудоголіків. В нас ви завжди можете працювати ще трошки більше, ставити собі ще трошки вищі планки, досягати ще трошки важливіших успіхів, дозволяти собі ще трошки менше помилок. Ми гарантуємо вам ефективну відсутність відпусток, тривожний і короткий сон, вранішню тривогу щодо запланованих подій, дратівливість щодо менш ефективних колег по роботі, нерозуміння ваших високих досягнень цими "дрібними людцями", відсутність стосунку з дітьми, чоловіками чи дружинами і розуміючі погляди шанувальників, які захоплюються тим, які ви сильні і як багато всього досягнули. А бонусом (абсолютно безкоштовним) ми додамо вам постійне знецінення всього, що було зроблено до цієї миті, бо ж попереду ще стільки всього, що тільки ви один можете зробити у цьому такому потребуючому вас світі.

Ну ясно, що все це не просто так. Адже цей голос всередині нас - він же має свою історію. Адже він належить нашим батькам, чи вчителям, чи одноліткам - ще тоді, коли ми були зовсім малими; ми ж присвячуємо свої успіхи комусь - цей хтось живе всередині нас і він ніколи не заспокоюється - він родом з нашого дитинства - він невдоволений, бо він один напевне знає, що ми не такі як всі - ми дурніші, ми гірші, ми бідніші - нам треба довести їм всім, що ми змінились, що тепер нами можна пишатись. Лише от біда, коли нас хвалять, ми запалюємось на мить радістю, але, насправді, не віримо і починаємо досягати ще більшого, щоб стати видимими, бо давним давно ми були невидимками і це було найгірше, що могло з нами трапитись і більше ми цього ніколи не допустимо.

А відпочивати ми не вміємо. Бо боїмось. Адже це так втомливо-приємно сказати: "Без нас там не справляться", "Вони телефонують мені по двадцять разів на день", "Я мушу поїхати на роботу, бо все валиться". Ми майже дратуємось, що знову все це треба робити, але десь глибоко всередині ми знаємо: хм, от такі ми важливі...

А потім знову скляний погляд і безкінечна пустка від ще однієї незапланованої зупинки. Бо зупинки вселяють страх.

І так би хотілось написати зараз якийсь простий вихід. Знайти психолога, який вкаже шлях і все зміниться. А ще краще, щоб при тому не визнавати залежності від роботи, як алкозалежній людині так не хочеться визнати, що вона залежна від алкоголю.

Але ні - не маю гарних новин. Ніхто, крім нас самих. Психотерапевт може направляти, підтримувати, але не розвіє руками.

Крок перший: Я - трудоголік і я хочу змінитись.

А далі ломка, злість, розпач і довга дорога до себе.

І трошки оптимізму: світло в кінці тунелю освітить тебе справжнього. І все буде дзен.

В дорогу...

До зу... Я десь поруч. (На тій самій дорозі, напевне).

* Майндфулнес - вчення про те, як жити тут і тепер, усвідомлюючи кожну хвилину. Веде до спокою, миру і внутрішньої гармонії (напевно).

** Короткий, навіяний щойно алгоритм змін:
- нічого-нічого не робити (перший час);
- не ненавидіти себе за це;
- повторювати - так і треба, це саме те...;
- піти додому пішки;
- виринати при ходьбі з виру думок - зупинятись от так посеред вулиці і виринати з потоку думок. Повторювати собі: тривога - це не те, що мені потрібно;
- Залишати трохи безладу на робочому столі;
- Закінчувати роботу вчасно;
- Повторювати собі: це нормально, це нормально...;
- Не шукати активного відпочинку - просто звільняти час...;
- Потім прийде все інше - кожному своє, а саме - робота з самооцінкою і внутрішнім критиком, розставляння меж, стосунки з партнером, співподругом, пошук ресурсів, усвідомлення сенсу, віра в Бога. Але це потім. Спочатку нічого-нічого не робити, навіть не відпочивати.

(Якщо ж ви не ходите на роботу - все те саме; якщо у вас немає можливості виконувати ці пункти - все те саме; якщо ви не вірите, що це допоможе - все те саме; якщо ви вже знайшли свій кращий спосіб - все те саме; якщо.... - все те саме).

*** Якщо Вам важко вчитуватись у складно-сурядно-підрядні речення цієї публікації - закрийте комп'ютер, відпочиньте і почніть знову,  або... дотримуйтесь алгоритму)).