Втрати. Війна стосується кожного.

Тоді, в 2014 році ніхто, звісно, не очікував, що сьогодні ми будемо жити в країні, де вже кілька років триває війна. Сьогодні багато хто вже навіть хоче трошки забути про цю війну. Війну, що принесла нам всім так багато втрат.

Моя сьогоднішня публікація саме про втрати. Колись, в 2016 році я читав семінар про пережиття втрати для психологів. Ми всі тоді потребували знати про це якомога більше, бо багато хто працював з людьми, що в той чи інший спосіб переживали втрату.

Основна ідея щодо втрати полягає в тому, що пережиття втрати - це не розлад, його не треба лікувати. Ми можемо лише просто бути поруч. Бути ненав'язливо, тихо, не знаючи відповідей на запитання "Чому?", не даючи порад.

Ми говорили про це і один з психологів (дуже поважний дядько, до речі) сказав про те, що маємо розглядати втрату не лише через призму смерті - що війна принесла багато різних втрат українцям і про це не варто забувати.

Пишучи свою невеличку серію публікацій про війну, я дуже хотів написати про ті втрати, що пережили українці, відколи все почалось.

1. Втрата території. Крим. Тоді, коли з'явились перші "зелені чоловічки", вся Україна була в стадії шоку - бо, здавалось, цього не могло бути. Шок був таким всеохоплюючим, що незабаром ми втратили (тимчасово! - хоч і до сих пір) частину своєї території. Ми заперечували це, ми злились (на Путіна, на Меркель за бездіяльність, на весь світ), ми плакали... І в якийсь час ми затихли. Не всі. Багато хто з нас.

Ми втратили частину Донецької і Луганської областей. Ми втратили цілісність нашої країни. І це важлива втрата, бо всі українці втратили відчуття безпеки. Ніхто не знав, куди війна продовжить свій рух. Це відчуття втрати безпеки зробило нас всіх трохи тривожнішими. Ця тривога живе всередині нас - ми до неї звикли і вже навіть не помічаємо, що вона визначає наш спосіб життя.

Бо втрата цілісності країни - це в якійсь мірі і втрата цілісності кожного громадянина цієї країни. Це відчуття того, що ти не можеш планувати свого завтра, що ти не знаєш, що буде з тобою і твоїми рідними наступної миті. Зараз це відчувається менше. Але це все ще частина нашої реальності.

2. Втрата способу життя. Переселенці. В одну мить сотні тисяч українців втратили дах над головою, втратили роботу, втратили друзів, втратили рідне місто, втратили спосіб життя, до якого так звикли. В одну мить. Одна жінка якось розказувала, що вони їхали автівкою, її чоловік сказав, що допоки він об'їде навколо кільця, щоб щось підібрати неподалік, вона має зібрати всі речі і знову сісти до нього в авто. Вона сказала, що по сей час не розуміє, як зібрала стільки сумок за 10 хвилин. І ще дуже нескоро зрозуміла, що це була її остання зустріч з домом.

Ця втрата, які і всі, також характеризується шоком (станом, в якому перебувала ця жінка), запереченням (скільки людей вірило тоді, що незабаром повернуться додому, бо "Всього цього не може бути насправді"), пошуком (довгим пошуком способів вернути назад втрачене), злістю (на себе, на тих, хто втратили менше, на країну, на владу, на війну, на Бога), відчаєм і депресією (від неможливості адаптуватись на новому місці, від втрати перспективи, від розгубленості і простої, але тотальної втоми) і примиренням (знаходженням нової роботи, адаптацією до нових умов, новими знайомствами і новою вірою в те, що все добре, що життя невпинно продовжується).

І всі ми (не переселенці) переживали цю втрату також. Бо і наш спосіб життя змінився. Ми стали біднішими, зневіренішими, тривожнішими.

Для мене це дуже важлива теза: що ми не можемо бути непричетними до війни, бо загальний процес визначає кожного окремо. Бо якщо в країні йде війна, то все життя країни змінюється.

І ті, хто вперто втікають від війни теж є у цьому процесі - саме тому, що вони втікають від війни. Процес втечі - також належить до процесу війни.

3. Втрата сподівань. Майдан. Напевне немає українця, що не чув слова "зрада". Зрада ідеалів Майдану, зрада хлопців на передовій, смертоносні котли... Скільки всього принесла українцям зрада.

Здавалось, що це неможливо - зрадити Україну знову - після Помаранчевої зради. Здавалось неможливо - здавати своїх солдат на лінії вогню, здавалось неможливо - зраджувати тих, хто повернувся. Але все стало реальністю.

Після заперечення (що це неможливо) знову прийшла агресія. Хлопці, що повернулись, мали на що злитись - на тотальне розчарування ходом війни, на тотальну здачу інтересів України, на тотальну байдужість влади, на тотальне невігластво тих, хто не був на війні. Цієї злості було і є стільки, що ми почали боятись самі себе.

І після цього знову депресія - алкогольна депресія, закритість, сімейні проблеми, суїцидальна поведінка, спроби суїциду і суїцид...

І знову примирення: віднаходження нового способу життя - з власними травмами, з невисловленими емоціями, з прихованою агресією - зі всіма тими наслідками, з якими Україна буде жити ще не один десяток років.

А ще є викривлене примирення: ми готуємось до нових виборів, де соцопитування знову показують шанси на перемогу старих кандидатів; ми купуємо солодощі у фірмових магазинах, що барвисто інкрустовані механічними ляльками; ми воюємо в середині країни одні з одними, часто апелюючи до тих, хто віддав своє життя за країну, навіть не знаючи, чи встали б вони з нами поруч у цих безглуздих протистояннях. Так наче ми вже просто звикли воювати.

4. Втрата здоров'я. Неповносправність. Це ціла окрема історія втрати. Коли хлопці, повертаючись з війни, починають нову мандрівку - госпіталями, реабілітаційними центрами, народними цілителями, монастирями... В новому пошуку себе колишнього.

Вони заперечують, вони не вірять, вони не приймають, що для декого з них життя назавжди змінилось. Один чоловік на візку сказав мені: "99%, що я вже не встану з візка, але є ще 1% і я буду боротись за нього до кінця."

Драма цієї втрати не вміститься в цю публікацію. Минають роки, а хлопці, що втратили повносправність, скажуть вам, що вже незабаром все буде як і колись. І вони зляться і злість їхня стосується всіх навколо - і тих, хто не воював, і тих, хто не може їх врятувати, і Того, що все це допустив.

А за злістю знову слідом йде розчарування і депресія. Дехто ізолює себе від всіх, дехто починає скаржитись, дехто робить вигляд, що все нормально, що нічого не відбувається.

І примирення. Є ті, хто починає жити знову; є ті, хто прикладає безліч зусиль, щоб допомогти іншим; є ті, хто тримаються разом, щоб щось змінювати; є ті, що просто пробують налагодити своє життя.

І знову: війна стосується кожного. Бо є всі ми, які також є учасниками цього процесу - ті, хто думає або не думає про пандуси, про рівність можливостей, про гідне відношення. Бо ми всі такі однакові і такі крихкі насправді.

5. Втрата життя. Смерть. Скількох імен ми вже не знаємо, скільки історій залишилось нерозказаними. Ця втрата стосується живих. Тих, хто не дочекались своїх хлопців вдома і тих, хто втратили побратимів у бою і всіх інших, яким страшно навіть уявити, що щось подібне могло трапитись з ними.

І від цієї втрати немає ліку. Цю втрату можна лише переживати - впавши в безкінечне провалля відчаю і довго шукаючи непевну дорогу до життя.

Є ідея про те, що між тими хто йде і тими, які мають залишитись, є кілька важливих фраз, які ми можемо сказати одне одному навіть тоді, коли звертаємось уже лише до безсмертної душі:

• Я люблю тебе.
• Я дякую тобі.
• Пробач мене.
• Пробачаю тобі.
• Відпускаю тебе.

Звісно, це довгий процес. І в ньому немає правильної чи неправильної дороги. 

_____________

Чому я пишу цю публікацію? Бо я українець. Бо війна стосується кожного.

Світлою стороною втрати є переосмислення і пошук нового сенсу. І кожен з нас одного разу, після шоку, після пошуку, після заперечення, після агресії, після відчаю і депресії може прийти до примирення. Бо ми всерівно будемо знову будувати - нову країну, нові стосунки, нові плани... Одного разу.

До зу... Я десь поруч.

* Я знову наголошую на тому, що ця публікація є лише роздумами звичайної людини і не претендує на всеохопність, на абсолютну достовірність і є лише роздумами автора.

** Я думаю, що тут написано занадто мало - про кожну з цих втрат можна писати книги і вони будуть колись кимось написані. Я ж просто хотів знову нагадати собі і тим, кому це цікаво, що війна стосується кожного. Дякую.

*** І про картинку. Це символ перемоги. Тоді. В 1945 році. Я не знаю, яким буде символ перемоги у цій війні. Але перемога буде!