Самість між двома завісами.

Я розкажу вам історію. Інколи я її розказую і людям вона подобається.

Згадав я про неї якось навіть досить випадково, коли роздумував про час Різдва, який у мене часто асоціюється із самотністю. Навіть не моєю особисто, а самотністю, як такою. Багато одиноких людей відчувають себе дуже нещасними у цей період - час, коли кожен мав би мати когось поруч із собою.

Коли я про це думав, то мені дуже захотілось написати щось про одинокість, натомість я згадав цю свою історію. Про самотність між двома завісами.

Одного разу темна завіса небуття розкривається і в суцільній темряві з'являється промінь світла. Цей промінчик вихоплює на мить силует людини, освітлює його потаємний шлях поруч з силуетами інших людей і зникає. От і все. Або як писала Ліна: "Я думала, - це так, а то була вже Доля..." (Ліна Костенко).

Про що це я? Про життя, звісно. Одного разу нас не існує, або ж ми не здогадуємось про своє існування, або ж ми існуємо в якомусь іншому вимірі - кожна система вірувань має для цього свої правила. Проте, найчастіше для нас, як просто людей, що живуть тут і тепер, історія починається одного разу - тоді, коли ми народжуємось. Все, що було до - нам не відомо, як невідомо, чи це "до" взагалі було.

А потім якось непомітно все дуже швидко минає - здається, що ще те і те, а Доля вже підводить нас до підсумків.

І в цьому такому невпинному і такому крихкому процесі постає поруч з нами наша незрима супровідниця, яку я називаю Самотність. Вона постає у різних ролях, болючих і мирних, вона перевтілюється в різні уявлення, коли ми стаємо дорослішими, але вона завжди поруч.

Інколи усе своє життя ми прагнемо її подолати, а вона завжди тут як тут.

Інколи вона живить наш розум, а інколи руйнує нашу особистість.

Отож, ми народжуємось - і вмикається світло. Знаєте, що найважливіше у цьому процесі? - що ми у ньому зовсім самі. Якби там не було, для нас народжуємось тільки ми, тільки ми переживаємо, власне, сам процес народження. Навколо є інші - мама, що народжує, лікарі, що приймають пологи, але ж сам процес народження ніхто не може розділити з нами. І наша перша віха самотності дарує нам відокремлення - відокремлення від лона матері і початок нашого становлення як окремої особи.

Починається наступний акт і ми починаємо шукати прив'язаності у наших батьків. Якщо знаходимо, то всередині з'являється уявлення про те, що ми комусь потрібні у цьому світі і самотність, яка все ж залишається з нами, починає творити з нас особистостей. Якщо не знаходимо, то самотність прирікає нас на життя в постійних пошуках любові, які найчастіше закінчуються там де і починались - поруч із тією ж таки Самотністю.

За будь-яких обставин, поруч із прив'язаністю відбувається ще один важливий аспект нашого дорослішання, а саме - сепарація (відділення від батьківських фігур). Придивіться, як ми кожного разу стаємо на крок далі від них, вчимось кожного разу бути більш автономними, а, отже, і більш самотнішими. І тут я вживаю слово самотність - як ознаку того, що я є сам.

Проте історія продовжується, ми продовжуємо вчитись бути несамотніми, починаючи будувати стосунки з однолітками, шукати друзів, таким чином ще раз долаючи кризу одинокості, додаючи до уявлення, що ми комусь потрібні також уявлення про те, що ми можемо бути комусь корисними і важливими.

І вже незабаром починаємо шукати любов - знову біжимо від самотності, знову біжимо в стосунки. За сприятливих умов відчуття потрібності накопичується, а якщо десь на тому шляху знову стаються якісь перебої - то починаємо втікати. Втікати від самотності. В роботу, в алкоголь, в сексуальні стосунки, в спільноти, в бандитські угрупування, в шлюб аби з ким.

І відчуваємо себе самотніми. Якби там не було.

І це також суть цієї історії, що навіть коли навколо нас є багато тих, з ким ми не самотні, ми всерівно самотні. Бо ніхто не стає нами, якби близько він не наближався до нас, ніхто не може бути нами - у нас є лише ми.

І поки ми не приймаємо цього простого факту, поки не знаходимо себе в собі і для себе, втікаємо від самотності.

Один психотерапевт писав, що якщо в шлюб вступають двоє самотніх людей, то шлюб цю самотність лише підсилює. Я скажу, що якщо ми хочемо втекти від самотності у шлюб, не знайшовши себе, на наш шлюб чекають великі випробовування.

Стосунки не вирішують нашої самотності, нашої відокремленості. Вона завжди з нами.

Але ми продовжуємо. В акті наступному зазвичай ми народжуємо дітей, прив'язуємось до них, леліємо стосунки, аж поки в один прекрасний момент вони не вилітають з нашого гнізда і стається це так швидко, хоч акт цього леліяння й триває чимало років поспіль.

Проблема гіперопіки також пов'язана із самотністю. Чим менше ми змогли прийняти самотність у собі, тим більше ми намагаємось прив'язати до нас наших дітей і тим важчим буде той природний процес, коли вони сепаруються від нас, щоб шукати свою власну самотність у своєму власному відокремлені.

Такий дивний процес, нас знову стає лише двоє. (Є, звісно, різні історії, але зараз не час розказувати всі ці різні історії). Нас двоє і кожен з нас окремо. Найлегше кризу порожнього гнізда долають ті, хто має власний світ, де він вміє бути один - робота, захоплення, покликання і хто вміє розділяти свій світ зі своїм партнером. В такому випадку, коли ми залишаємось двоє, ми можемо продовжити наш власний самотній шлях.

А потім настає цей сумний момент. Акт передостанній. Один із нас іде за межу. І ми знову залишаємось один на один із собою. (Зараз побудьте трошки з цим - в часі, коли людина залишається без свого супутника - сама...)

І ось знову: Одного дня завіса небуття розкривається, щоб сховати промінь тепер уже нашого життя.

І смерть - це також те, що відбувається лише з нами. Ми не можемо прожити нашу смерть з кимось, не можемо її розділити, в останній момент у нас є лише ми. Спостереження за людьми, що помирають, показують, що перед самим відходом людина наче заглиблюється в себе, занурюється у власний світ і вже тоді відходить. Смерть - річ дуже особиста.

Така історія.

Знаєте, це добра самотність. Ми всі дуже окремі. Ми прагнемо бути разом, але допоки не усвідомимо, що є лише ми, доки не приймемо ідею власної самотності, доти будемо втікати кожного разу не туди.

Я пишу про самотність, щоб прийняти свій шлях - шлях, в якому ми всі час від часу відчуваємо себе дуже одинокими, в якому оця маленька мить - то і є уже Доля.

Це самотність, яка також лякає, але яка є суттю нашого шляху по землі. Ніхто не може прожити життя за нас, ніхто не може бути нами - десь всередині нас у нас є лише ми. Всі інші навколо просто допомагають нам пройти цей шлях, але ніхто не здатний прожити його за нас.

Дехто називає цю смотність самістю - відокремлення індивіда з навколишнього середовища.

Але це гарна новина, бо вона передбачає незалежність у дружбі, рівність у стосунках, відсутність гіперопіки щодо дітей і прийняття факту, що всі ми лише подорожні, яких на мить висвітлив промінчик десь у безмежжі небуття.

І я думаю, що ця самотність або ж ця самість - справді є внутрішньою потребою кожного з нас.

Але мушу процитувати ще свою подругу, бо це уже традиція: "Не самотні ми тільки з Богом".

Напевне ця її фраза і робить для мене цю історію такою актуальною в Різдвяний час.

Христос народився!

До зу... Я десь поруч.