Ця публікація просто мусить з'явитись у блозі, який називається "Лабораторія змін". Бо скільки б я не писав про різні особливості нашого психологічного благополуччя, без емоцій весь цей процес є просто неможливим.
І знаєте, що мене продовжує дивувати, коли я говорю про емоції чи пишу про них - все ще є безліч людей, які справді вірять, що емоції краще тримати при собі.
Тому ще один маленький штрих до портрету психічного здоров'я - відкривати емоції!
Трішки ретроспективи: чого зазвичай вчили маленьких хлопчиків 10, 20, 30, 40 років назад? Їх вчили, що якщо ти будеш плакати, то будеш слабаком, а значить перестанеш бути справжнім чоловіком, якого всі мають боятись і поважати. Це ж стосується ніжності, чутливості, проявів страху, печалі та інших "жіночих" емоцій.
В той же час чого вчили дівчаток: ну звісно не висловлювати злість. Всі пам'ятають: якщо ти будеш злитись, Боженька тебе покарає; та який чоловік захоче мати таку злісну жінку; дівчаткам таке не пасує...
Ну от і зустрічаємось ми в дорослому віці: фарфорові дівчатка, що ніколи не зляться і фарфорові хлопчики, що ніколи не плачуть.
Звісно, у батьків цих хлопчиків і дівчаток були свої батьки, а в них свої... І всі вони так старанно вчились передавати з покоління в покоління оте потаємне: тримай свої емоції при собі. Тому ми так давно вже згубили оце просте вміння - говорити про те, що відчуваєш. Бо колись, ще колись, якщо ти говорив про своє невдоволення, то... приходили люди у формі і ти зникав із мапи свого міста назавжди (і це сумна історія нашого народу - але вона є і ми досі пожинаємо її плоди). Тому краще бути сірим, краще не виділятись і краще, звісно, тримати язик за зубами, а емоції в надійному сховку десь на самому дні своєї душі.
Ось кілька простих психологічних передумов того, чому ми не навчились відкрито говорити про свої почуття:
- емоційно скуті батьки просто не можуть навчити емоцій своїх дітей;
- батьки з низькою самооцінкою забороняють емоції, як вияв свободи, якої вони не розуміють;
- вимогливі батьки вчать лише раціональності;
- батьки у дисфункціональних сім'ях (алкоголь, наркотики, насильство) за емоції карають;
- постійно відсутні батьки просто не дають шансу навчитись емоції висловлювати - діти не мають кому їх висловити.
Напевне, також ми не можемо оминути травми, як передумови зникнення емоцій. Інколи, коли людина переживає важку психо-емоційно-тілесно-духовну травму, що асоціюється з незмінним болем, наша психіка має властивість вимикати емоції, щоб не дати собі збожеволіти. Тобто біль є таким великим, що краще не відчувати нічого взагалі - таке рішення психіки ми не можемо контролювати.
Отож емоції можуть лякати або викликати відчуття сорому; інколи ми просто не розуміємо їх і не вміємо їх розрізняти; і тому так часто ми приймаємо для себе правило:
не висловлювати зайвих емоцій. Це називається емоційна інгібіція (придушення емоцій).
Але...
зайвих емоцій не буває!
Є дві ідеї, які я сповідую щодо емоцій: психологічно-тілесна і духовна.
1.
Емоції - це фізіологічна реакція організму на подразник. Тобто це реакція тіла на те, що відбувається зовні чи всередині нас. Не ми це тіло проектували і не нам його переналаштовувати. Бо тіло не бреше, єдине тіло ніколи не бреше.
2.
Якщо Бог вклав в нас спектр емоцій, значить для чогось це було потрібно. Коли я пишу спектр, то маю на увазі, що в нас є рівнозакладені усі емоції, такі на крайніх полюсах як любов і ненависть. І все, що між ними. Отож і злість, і ненависть, і печаль і радість були закладені в нас не просто так.
І коли ми намагаємось якусь з цих емоцій вимкнути, то на це є своя причина і дуже часто ця причина потребує своєї психотерапії))).
Всі ці речі є досить відомими, але є одна річ, яку я точно хочу донести до кожного, з ким розмовляю про емоції: наша психіка влаштована таким чином, що
коли ти вимикаєш будь-яку одну емоцію, всі інші вимикаються автоматично.
І це наша проблема. Не можна бути емоційно-відкритими і ніколи не відчувати болю, не можна відчувати справжню радість, ніколи не знаючи злості, не можна мати довіри, забороняючи собі сумнів і навпаки.
І вже в цьому місці починаються сценарії життя: ми одягаємо маски, які з часом вживляються в наше обличчя і, зрештою, ми починаємо вірити, що саме так і тільки так і має бути. Тоді ми починаємо пропагувати наші маски, як єдино-правильий спосіб мислення. Звідси: фанатизм, нетерпимість, тоталітаризм.
І це важливо. Бо говорячи про емоції, ми говоримо про спектр, а, отже, про те, що в кожну іншу мить свого життя ми можемо мати різні емоційні стани, а, отже, мати дозвіл бути різними, а, отже, дозволяти собі бути іншими, а, отже, приймати інших несхожими на себе.
І тільки це є ключем до психічної зрілості, до таких наших улюблених слів, як гідність, толерантність, мудрість тощо...
Бо всі ці слова вчать нас приймати нас у різних своїх станах - емоційних станах також.
А тепер давайте знову повернемось до того, що емоції - це фізіологічна реакція організму на подразник. Отже, що таке фізіолгічна? Це означає, що наш мозок пускає певний імпульс волокнами нервової системи. А що таке імпульс? Це невеликий електричний заряд. Що відбувається з електричними зарядами, які не можуть себе проявити? Вони накопичуються.
І власне тут починаються проблеми: емоційні вибухи, неконтрольована агресія, імпульсивні рішення... Інколи нам здається, що людина є надто емоційною - але дуже часто в цієї людини стільки всього заховано, що лише ці вибухи дають маленьку розрядку для її організму.
Надмір емоційної енергії схильний вибухати.
Якщо ж сила заборони є такою сильною, що ми не можемо навіть вибухати час від часу, тоді енергія вибухає всередині нас - це називається психосоматика. І вона не має меж - все, що ми знаємо про соматичні захворювання корелюється (співвідноситься) у різній мірі з емоційними станами.
Фарфорові мої хлопчики і фарфорові мої дівчатка, дозвольте собі бути слабкими і дозвольте собі злитись.
Бо бути слабкими - не означає бути слабаками, а злитись - не означає бути злими.
Як це робити? Як висловлювати емоції? Гідно. Не принижуючи інших. Але не мовчки. Це називається асертивність. І це одне з моїх улюблених слів, бо воно вчить нас говорити ні, відстоювати межі. Воно вчить нас не мовчати, але... ніколи не втрачати гідності говорити про свої емоції доброзичливо, навіть коли це дуже непросто.
Якщо у вас є ваші історії асертивного висловлення емоцій, то поділіться ними в коментарях, щоб ті, хто читає це визначення вперше, могли надихнутись досвідом тих, хто навчився від асертивності отримувати задоволення.
Дякую.
До зу... Я десь поруч.
P.S. Якщо емоції були витіснені внаслідок травматичного досвіду, то спробуйте, все-таки, звернутись до фахівця психічного здоров'я. Це буде вашим першим кроком доброзичливості до себе - дуже непростим, але дуже важливим.
* Замість першого коментаря: Минулого тижня я проводив семінар про асертивність. Звісно, ми говорили про емоції і важливість їх висловлення. Одна учасниця розказала свою маленьку історію з цього приводу: "Мій чоловік час від часу приходив додому випивший. Звісно, це мені не подобалось. В таких випадках я складала руки на грудях і замовкала. Просто закривались в собі. Але одного разу він прийшов додому (знову трохи "під шафе"), а я, звісно, знову надулась і перестала з ним розмовляти, - він витягнув велику свічку, що приніс її з собою, запалив і поставив на стіл. Я була в шоці. Бо не могла зрозуміти, чи то в нього вже Біла гарячка чи що трапилось. Він мовчав і я мовчала. Але та свічка так мене заінтригувала, що я не втрималась і різко так спиталась: "Що це ти робищ?" Він же весь стрепенувся і задоволено промовив: "О, знайшов!". І знову замовк. Я знову почала мовчати і знову за якийсь час не втрималась: "Що ти знайшов?" - "Твій голос!" - сказав він... І від тоді я почала говорити. Чесне слово. Хочете вірте, хочете ні. Я почала говорити про свої емоції з того самого моменту і тепер вже ніколи не перестану.. Така от історія моєї власної асертивності - я говорю про емоції і відстоюю свою територію. І я дякую за це своєму чоловікові." (Історія записана з дозволу авторки).
Бажаю вам знайти власний голос своїх емоцій. Ваші історії в коментарях.
От-так ідеш собі тай йдеш... І ніколи ж не знаєш, коли з наступного повороту знову з'являться нові обставини, чи втома змусить зупинитись, чи щось з дороги пройдешньої наздожене і прошепоче: "Ні-ні, це ще не кінець"...
