вівторок, 18 грудня 2018 р.

Я звикла, що не можу мати те, чого хочу...

"Ой, я не думала (не думав) плакати... Вибачте... Я не знаю, що це зі мною..." - Ми часто даємо собі обіцянку не плакати в кабінеті психотерапевта, але потім щось йде не так і... Сльози, звісно, цілющі (Слава Богу). Це допомагає і звільнитись від наболілих почуттів і залучити ці почуття в терапію. Бо тільки там, де є почуття, терапія має найбільше шансів спричинитись до змін, що відбуваються в житті клієнта.

І це дуже цікаво. Бо клієнти, які "ніколи не плачуть" також можуть почати терапію зі слів: "Я все про себе знаю, але це нічого не змінює". І я таки мушу з цим погодитись. Когнітивна (розумова, інтелектуальна, рефлектуюча, роздумуюча) складова терапії - звісно важливий елемент усвідомлення власної реальності. Але зміни відбуваються тільки там, де з'являються емоції. 

Бо емоції - це живий відклик на наші справжні потреби. Злість, сум, печаль, образа - це не найпрекрасніше, що хочеться відчувати в кабінеті терапевта. Ми ж бо приходимо за радістю і тільки радістю, а отримуємо сльози, біль, дискомфорт і потребу самим вирішувати, що ж робити зі своїм життям. Звісно, з добрим терапевтом ми все це отримуємо в додатку із добрим стосунком і доброю порцією ресурсів.

Ну але факт - зміни відбуваються там, де з'являються справжні емоції і найчастіше ці емоції - це злість, печаль і образа...

Вона прийшла до мого кабінету, звісно, усміхнена. Дуже розумна, інтелігентна, красива. Сміху було так багато, що інколи я розгублювався, що мені з тим сміхом робити. Сміх був у всьому - у розповідях, у поведінці, у подиві, у розпачі, у змінах, що відбувались з нею під час терапії. Ми йшли з нею нелегкою дорогою. Взагалі її дорога не була легкою. От вона і навчилась сміятись. Може, щоб не зійти з розуму...

Пройшло десять місяців. Ми вже так багато з нею розуміли про її життя, саме життя вже стало таким трохи іншим, але вона продовжувала сміятись... І ось, в один момент, коли, здається зовнішні грози вже трохи вляглись, життя трохи стабілізувалось, на одній зустрічі ми знову заговорити про втому. Ми вже мали дуже добрий стосунок.

І вона почала плакати. Сльози просто текли і текли по її обличчю. За кілька тижнів вона пояснила це так: "Я почала плакати, бо мені вже було настільки досить".

"Щось не так?" - запитав я. "Я - це не так!" - відповіла вона.

Це був ключ до всього. Звісно, ми обоє знали її історію досить добре, обоє розуміли, що стоїть за цим "не так", але в той день наші знання вперше так густо вилились в емоції.

Мені навіть хочеться називати її по імені зараз, але, звісно, деякі з подальших фактів є змінені і моя клієнтка прочитала статтю перед публікацією.

В той день вона прийшла, перебуваючи на лікарняному. Боліла спина. Давно. Бо напруги завжди було більше, ніж ресурсу з нею справлятись. Ми говорили про психосоматику, самотність і потребу в стосунках. Адже на першому плані завжди була лише робота.

"Я звикла лише до того, що не можу мати те, чого хочу..."

"Можливо, церебрального паралічу було так багато, що більше ні на що не було місця?"

"Ніхто не вірив, що я це зможу - зможу ходити. Але я змогла..."

Вона промовляла це, а сльози продовжували текти по її обличчю. Я просто записував. Думаю, ці сльози були цілющі, бо вони говорили про знайому нам обом правду, але тепер ця правда була назовні - осмислена, відкрита, зрозуміла.

В такі моменти я і радію і сумую разом зі своїми клієнтами. Сумую, бо одкровення емоцій завжди мають занадто багато болю. Радію, бо врешті вони проявляють себе назовні, а не роз'їдають душу зсередини.

Ми довго думали про її церебральний параліч. Потім вона говорила, що її нудило від трьох тем, які ми обговорювали - емоції, стосунки і, власне, церебральний параліч, бо "...їх я забила так далеко, що потім не могла бачити". Тому, коли ми їх торкались, тіло протестувало - боялось, бо все у цих темах було надто невідомим. Ми знову стикались з неприємними емоціями, щоб відкрити для себе правду.

"Це звичка бути незадоволеною собою" - говорила вона.

"Знаєте, я сама і є церебральний параліч доти, доки я доказую, що я щось можу... Бо він сильніший за мене. Я не можу зупинитись..."

"Щоб перестати бути церебральним паралічем, я перетворилась на професійну діяльність. Це поглинуло все".

"Але я наїлась цієї професійності..."

"Бо я плачу сама собі від власного безсилля у своїй кімнаті. Безсилля нікуди не поділось..."

"Професія - це був спосіб звернути увагу інших на те, що я взагалі є..."

"Зараз я б не пішла на це, знаючи, що мене чекає..."

Я стенографував її цитати, бо ці одкровення мають справжню цінність. Вони справжні. Одного разу разом зі всіма нашими емоціями ми народжуємо власне одкровення. Власну правду. І ця правда стає нашою наймогутнішою зброєю. Від цієї миті ми звільняємось від того, щоб нас визначала наша неповносправність, чи наша професія, чи щось інше. Тепер ми можемо спробувати побачити, що ми - це просто ми.

Ти не церебральний параліч. Ти не професійна діяльність. Ти - це просто ти. 

І коли інші тобі про це сказали, ти не повірила, бо колись тебе переконали, що це неможливо. Що ж, часи змінюються. Ти цінна не через те, що ти чогось досягнула, що ти допомагаєш і рятуєш увесь світ. Ти цінна тому що ти є.

Якщо ця ідея стане для тебе новим внутрішнім орієнтиром, то це варто тих сліз, які ми проливаємо в кабінеті терапевта. Звісно, судити не мені, але я дуже в це вірю.

Терапія - це зіштовхнутись із власним болем, власною злістю, власними образами, власною вимогливістю і немилосердністю до себе. Терапія - це емоції. Терапія - це вибір. Терапія - це відповідальність за власне життя. Для цього потрібно багато ресурсу і доброго стосунку з терапевтом.

Але це того варте.

До зу... Я десь поруч...

вівторок, 4 грудня 2018 р.

Він міг би піти за китами.

Я дуже хотів написати цю історію. Бо пам'ять - це все, що у нас залишається. А ми таки схильні забувати. І тоді ми знову залишаємось без нічого. І в кінцевому результаті без історії.

Сьогодні я знову про війну. Поділитись історією. Бо я б хотів, щоб у нашому світі щось залишалось після тих, хто пішов. Щось для всіх нас.

Життя не ставиться до нас ні добре ні погано - так випадає карта, що одним стелиться легша доріжка, а іншим складніша.

В цій історії все було непросто із самого початку. Коли тебе не любили. Коли, дивлячись у небо, ти не міг бачити, що там плавають кити, бо тебе не вчили мріяти. Коли ти був непотрібний батькам, коли ти взагалі не дуже був потрібний - ріс собі, бо тіло росте, вчився чогось, бо мав очі і вуха, виживав, бо виживати - це інстинкт, довіряв лише собі, вмів скалитись до інших. Вчився бути гордим.

Виживання має свої наслідки. Для всіх нас. Коли ми виживаємо, то мусимо навчитись
закритості. Мусимо навчитись красти, мусимо навчитись обманювати. Бо хочемо жити. Але "красти" теж має свої наслідки... Наслідки державні, зі записом в особову справу, з довгим знайомством із місцями позбавлення волі...

І ми стаємо сильними. Мусимо в це повірити. Мусимо це доводити. Постійно доводити. Агресивно, жорстко - щоб всі повірили, щоб всі зрозуміли...

Тому тим, хто поруч з нами, інколи буває дуже непросто. Тим, хто мав би зігрівати нас любов'ю, дістаються всі непрості наслідки наших попердньо-прожитих років. До болю додається новий біль, який вже ми спричиняємо іншим. Бо більше нічого не вміємо.

І лише на мить наше серце знову стає м'ягшим. Коли поруч з'являєтья нове життя (цей особливий момент народження) - маленьке, беззахисне, тендітне - воно наче саме по собі нагадує, якою має бути справжність. І ми знову вчимось любити. Так що ця історія про любов також.

Чи це просто? Ні, це непросто - непросто будувати стосунки, коли тебе цього ніколи не вчили. З'являються конфлікти, непорозуміння і всюди ота одвічна бідність.

А в країні починається війна. Ми не всі були на війні. Кожен мав власні мотиви. В цій історії війна стала основним осердям життя - війна навчила воювати, дала хоробрості, змусила переосмислити цінності, додала любові до дітей, забезпечила куском хліба і просто дала структуру особсистості, статус, напрямок розвитку.

І коли здавалось, що все стало на свої місця, доля знову розстелила перед нами доріжку, по якій ми не мали наміру йти. Ми ніхто не знаємо, на яких поворотах на нас чекає травма. В цій історії про травму також ніхто не знав. І не готувався. Як і ми всі. Хто з нас може сказати, що готовий до того, що одного разу в тебе залишаться лише твоя свідомість і тіло, що ти не можеш ним більше керувати? Тіло, що замовкає у відповідь на твою свідомість.

До злості додається злість. До злості всіх попередніх років, коли ти міг хоч якось ще керувати своїм життям додається злість нова - злість втрати контролю. Бо тепер всі навколо можуть визначати замість тебе все твоє життя. Санітарочки змінюють тобі підгузки, медсестри колять препарати, лікарі оглядають пролежні. Всі знають що робити, всі, крім тебе самого. Твою свідому участь виключають з процесу.

І тоді ти починаєш протестувати: придирками, невдоволенням, безглуздими проханнями, недоречними заборонами, шкідливою, таємно принесеною їжею. Бо ж ти маєш вирішувати бодай щось... Це найважливіше - ти маєш вирішувати бодай щось, ти маєш повернути собі бодай-якийсь контроль.

А навколо у повітрі вже висить новий вердикт: він нестерпний, з ним ніхто не може працювати, він нікому фактично вже не потрібний...

І за всім тим знерухомлене тіло і втомлена свідомість, які потребують уваги, визнання, поваги і відчуття контролю: бодай щось я ще можу визначати. Так з'являється потреба в дружбі. Бо дружба з'являється там, де є рівність - а рівність - це можливість визначати тривалість зустрічі, час зустрічі, теми розмов, глибину занурення - маленькі речі творять стосунок...

І з'являється ніжність... Тут я трохи додам з-поза кадру: один час я приходив в гості до дуже втомленого хлопця. Ми майже ніколи не говорили про мене. Коли в черговий раз я зайшов і сів поруч із його ліжком, він сказав дуже спокійно і зацікавлено: "В тебе нові сережки". Може це дивно, але я не міг в це повірити - бо він був єдиною людиною, що мені про це сказала. Я взагалі не думав, що це помітно. Може комусь це здасться маленькою деталлю, але за залізною хваткою контролю був уважний хлопець, що потребував дружби. Це був ключ до наших стосунків. Дружба. Не психотерапія.

На останній зустрічі він сказав: я тепер менше огризаюсь до тих, хто за мною доглядає - це допомагає; а ще я зміг грошима трохи допомогти одному чоловікові - адже ми живі доти, доки комусь допомагаємо. Але я втомлений. Дуже-дуже втомлений. Якби це мало статись, я був би готовий.

Отож, історія кожного закінчуєтья в один момент, якби там не було. Просто смерть одного разу стається.

За вікном у його кімнаті було видно небо. Так багато було того неба. Такі огромні були вікна. Я завжди йому говорив, що це фантастично могти бачити стільки неба над дахами львівських будинків. Але він ніколи не дивився у вікно і просив, щоб штори були закриті. Кити, що могли плавати у його небі були занадто далекими від його ненавченої реальності. Я вірю, що він таки пішов за китами - в його новому небі можуть плавати кити і все можливо. Ми ніколи не говорили про китів, просто я вірю, що в кожного має бути мрія. Кити в небі - чому б і ні?

Чому я пишу цю історію? Бо деякі історії більше ніхто, крім нас з вами, не розкаже. Для деяких історій ми єдині оповідачі. І я думаю, що це важливо.

Це історія не про смерть. Це історія про гідність - про те, що злість має свої причини, про те, що кожен має бодай щось в своєму житті контролювати, про те, що інколи найкращою терапією є дружба.

До зу... Я десь поруч.

вівторок, 20 листопада 2018 р.

Діти мають радіти.

Я зустрічаю багато добрих мам. Добрих, простих, мені навіть хочеться сказати вічних - бо у всій поставі цих мам є щось одвічне - багаж світу на плечах.

Виховувати дітей - непросто. В принципі непросто. Це потребує великого ресурсу - тобто підтримки, любові, відчуття потрібності, реалізованості. Тоді це "непросто" по трохи трансформується, стає звичним, а потім сповненим любові. Якби там не було, а ми вчимось любити дитину - і це процес не одного збитого з пантелику дня і не однієї недоспаної ночі. Ми вчимось, нам здається, що ось уже майже виходить, а потім раптом все починається спочатку - бо життя часто підкидує нам нові виклики і часто нам знову стає "непросто".

Моя сьогоднішня історія про мам, чиє "непросто" стало основою для всього, що відбувається у їх сім'ї. Про тих, чиї внутрішні виклики так і залишились неподоланими. Про тих, чия внутрішня напруга надто велика, а ресурсу справлятись зі собою і зі світом немає зовсім. На жаль, так також буває.

Коли тіло розривають незрозумілі (так часто незрозумілі) панічні атаки, коли нав'язливі думки не дають виконати навіть просту домашню роботу, коли чоловік кричить так, що у дітей трясуться губи, коли ти змагаєшся з усім світом, а світ продовжує тебе ігнорувати - і, врешті, коли ти залишаєшся сам на сам зі своїми страхами захворіти, померти, прожити своє життя нікому не потрібною, неважливою, нелюбленою... тоді внутрішній світ вибухає злістю.

Це називається заміщення - коли злість, яку я не можу висловити до всього світу чи до когось зокрема, я починаю висловлювати на тих, хто себе захистити не може.

Добрі мами інколи б'ють своїх дітей, б'ють до безпам'ятства, погрожують віддати їх в інтернат, кричать про ненависть, про те, що діти погані, що вони нечемні, що вони не вчаться, що вони шкідники, що з них не виросте нічого доброго і знову б'ють - б'ють до безпам'ятства...

Так буває з добрими мамами... З добрими мамами, доведеними до відчаю.

І діти тоді справді не вчаться, огризаються у відповідь, палять, говорять матом - і добрі мами знову обрушують на них свій гнів, бо ось воно підтвердження - їхні діти не такі класні, як у інших. І знову добрі мами кричать, б'ють і продовжують не давати собі раду.

Це сумна історія. Історія про те, що поганих дітей не буває. Бувають до відчаю доведені батьки (з батьками по-різному, просто сьогодні про відчай).

Бо ж не можна вчитись добре в школі, якщо це єдине місце, де ти можеш перепочити від домашнього страху. Бо ти мусиш ставати поганим, щоб мамині слова виявились правдою. Бо ж мама не бреше, бо ж всі спроби бути добрими закінчились бійкою. Бо ти мусиш себе рятувати агресією, щоб вивільнити агресію, яку ти не можеш повернути батькам.

І тоді ти виростаєш "таким як тато" - і вже також починаєш кричати, бити, заливати свій біль алкоголем. І ми кажемо тоді - гени. І ще раз підтверджуємо, що з нашим невтішним життям нічого не можна зробити.

І ось я знову нагадую собі і іншим просту істину: діти мають радіти. І не мають плакати. Це те, з чого починаються зміни.

Я боюсь, що одного разу може стати запізно. Одного разу діти вже не почують.

Але... може просто зараз ми маємо шанс спробувати. Це непростий процес. Довгий. Бо до любові треба прийти. І почати потрібно зараз.

Чи зможуть всі добрі мами, доведені до відчаю, дати собі раду? Я не знаю. Чи зможуть ці мами перестати бити своїх дітей? Я теж не знаю.

Але може дехто зможе спробувати. Бо коли зовсім немає ресурсу і тіло розривають психологічні труднощі, сімейні проблеми, власна самооцінка - є один маленький ключик. Почати кожного дня казати дітям, те що ви точно відчуваєте до них, але чого говорити або не навчились або просто забули, як це робили колись - почати говорити дітям, що ви їх любите. Кожного дня говорити про любов. Вони почують може й не одразу, ви повірите в це може й не одразу і все ж продовжувати говорити.

Бо коли ми говоримо про любов, наші діти пробачають нам все - і наші розлади, і крики тата, що постійно п'яний і злий, і наші тривоги, і навіть наші зриви. Коли ми говоримо їм про любов.

Не бійтесь за погані оцінки, не бійтесь за те, що в них проблеми з однолітками - просто говоріть про любов. Кожен день. Бо все інше похідне від цього. Бо навіть маленька краплинка закладеної любові може призвести до змін - а ви закладаєте багаж на все їхнє життя.

І тоді вони дадуть цю краплину любові нам. Вони її повернуть і це стане нашим першим ресурсом. І тоді ми станемо сильнішими. І може тоді з'являться сили, щоб долати панічні атаки, нав'язливі думки, власну нереалізованість і повну, як інколи здається, безвихідь у житті.

Діти мають радіти. І діти не мають плакати. Це правило для всіх на світі батьків.

Ця історія про добрих мам, доведених до відчаю. І я б хотів, щоб ви знали це - ви добрі мами, дуже добрі мами...

До зу... Я десь поруч.

вівторок, 6 листопада 2018 р.

Святі не завжди були святими.

В моєму кабінеті цього дня сиділа жінка і ткала історію - історію власного усвідомлення. Я записував за нею. Тепер, з її дозволу, переповідаю її тут. Бо це важлива історія.

"Не питайте мене, як справи, бо це нікому не цікаво..." - і ми деякий час мовчали.

Проте незабаром вона відповіла: "Я не знала, що робити і лежала цілий день..."

Коли говорити було важко, вона писала, а потім я зачитував. Так було легше. 

Ми говорили про контроль, про місійність, про досконалість і святість... Для чого придумані всі ці слова і чому вони інколи стають статутними у нашому житті?

Звісно, у кожного сьогодні було своє вчора і статутні ідеї народжуються часто в пекельних умовах травмованого дитинства. Я не розповідатиму тут про травму, але коли тебе ніхто ніколи не любив просто так, з'являється ідея:

"Коли я все роблю правильно - Бог мене любить...". З цього все почалось. Все робити правильно, щоб тебе бодай хтось любив. Щоб тебе любив Бог.

І лише з часом, через роки перфекціонізму, місійності, контролю і прагнення до справедливості ти починаєш усвідомлювати, що щось іде не так. Щось дуже болить. І сили для боротьби з собою більше не має.

В той день ми з нею читали записані нею роздуми:

"Не Бог мене не приймає, а я себе не приймаю... Не з Богом треба працювати, а з собою..."

"Бог, як сонце. Він сталий. Нічого, що б я зробила, Його не змінить..."

"Я є християнин. Я в темноті, але це не означає, що я поза Ним. Ця думка зменшує агресію до себе..."

"Якщо ти посповідалась, покаялась і далі виниш себе - ти зневажаєш Боже прощення. Мій найбільший гріх - це непрощення собі...".

Це як власна дорога усвідомлення Божої любові - дарованої як єдиної умови існування Бога. Те, чого дехто з нас ніколи не мав і чого так ревно хоче інколи заслужити - любові. Любові, яка є єдиною умовою існування Бога і яка єдина не потребує того, щоб її заслужити. Вона дарована нам лише самим фактом існування Бога, який і є Любов.

Я думаю, що це одна з основних парадигм існування психотерапіії - знайти любов, яку ми багато років намагалися заслужити

Інколи в це важко повірити - ми люблені просто тому що ми є. Для цього вже нічого не потрібно робити. Не потрібно ставати святими, щоб Бог звернув на нас свою увагу. Увагу, яку колись забрали від нас пережиті травматичні події.

"Святі не завжди були святими - я не знала про це...".

І тому все життя не пробачала собі помилок, слабкості, страху і сумнівів. Бо шукала досконалої любові людей і Бога у доскнолому служінні, яке одного разу випалило останні сили і викинуло на узбіччі життя. Життя, яке і надалі триває, бо життя не можливо зупинити, можна лише зупинитися у житті.

Я хочу передати цю історію далі, бо цього дня жінка у моєму кабінеті сказала: "Я не знала про це". Тоді, можливо, про це потрібно знати. Можливо, комусь іншому треба знати, що святі не завжди були святими, мудрі не завжди були мудрими, успішні не завжди були успішними, і що за кожною історією святості, мудрості чи успішності стоїть історія. І ця історія інколи така болюча а шлях такий довгий, що єдиним способом відчути любов, потрібність, визнання було стати святим, мудрим і успішним.

Але любов не потребує того, щоб її треба було заслужити. Любов дарується нам як даність.
Просто багато людей про це забули. Тому так багато з нас біжить-біжить-біжить, а потім виснажується... Бо ж не можливо завжди лише бігти.

Ми виснажуємось і далі не відчуваємо любові, бо не можливо заслужити те, що дарується нам як даність.

Ми записали з нею запитання: "Що потрібно для того, щоб щось почалось змінюватись?". Вона відписала: "Для цього потрібна любов...".

До зу... Я десь поруч...

вівторок, 23 жовтня 2018 р.

Лист до мами.

Всі терапії починаються з мами. І з тата. З дитинства. З тої першої любові, яку дали або не дали нам наші батьки. Так багато всього від них залежало. Так багато вони визначали. І так багато всього вони не вміли.

Не вміли говорити про любов, не вміли хвалити, не знали, як встановлювати добрі правила, самі не відали, як говорити про емоції й точно не знали, як важливо у дитинстві просто бути дитиною. Не завжди. Але часто.

І от ми всі повиростали. І почалась якась незрозуміла карусель низької самооцінки, життєвих невдач, залежних чи просто поганих стосунків, проблем на роботі, проблем з алкоголем, проблем, проблем, проблем...

А потім ще один психолог (не лише я) пише чергову статтю, де говорить досить очевидну річ - всі проблеми з дитинства.

І як же багато з нас люблять цю милу сентенцію. Всі проблеми з дитинства - я не винен, це все батьки, це все бідність, це все погана освіта... Завжди є хтось інший, а я... Ну я... Що я... Я той... Просто мені не повезло з батьками...

Або ще гірше. Всі проблеми від моїх батьків - вони жахливі. Вони все зіпсували, а, отже, тепер саме вони мають платити за всі мої невдачі. Тепер це їх проблеми. Хай шукають гроші для мене, хай віддають своє - не вміли виховувати - тепер хай платять.

Я пишу про всіх нас* - звичайних людей зі звичайними батьками. Наші звичайні батьки часто справді багато чого не вміли і не знали. І це впливало на нас. Наші батьки мали свої проблеми (низька самооцінка, алкоголь, бідність, емоційна скутість, проблеми в стосунках, труднощі з їхніми батьками, депресії (неназвані), тривоги та інше, інше, інше...) і теж не знали, як дати собі з ними раду.

І це було справді нелегко - вижити в декотрих із наших сімей. 

Тому я, звісно, знову приходжу до того, що всі проблеми з дитинства. Але... не всі ми виростаємо однаковими.

Доросле життя починається тоді, коли ми усвідомлюємо, що наші батьки - це прості люди, які давали собі раду, як вміли; коли ми самі виростаємо з підліткових штанців, в яких боремося з батьками і їх авторитетом; коли ми беремо відповідальність на себе; коли розуміємо, що є виховання, а є самовиховання. І що ми можемо самі визначати своє майбутнє.

Саме тут психотерапевт і стає у нагоді. Зрозуміти власну дорослу позицію, відпустити і пробачити власних батьків, йти вперед. Це не завжди буває просто. І не завжди швидко. Але це напрям, в якому ми можемо рухатись.

Тому, так, більшість наших проблем корінням сягають дитинства, але ми самі відповідаємо за те, що ми зробимо з ними в дорослому житті.

На певному етапі роботи з клієнтом ми починаємо писати листи. Навмисне пишу, що на певному етапі - бо все має свій час і свою готовність.

Отож, ми пишемо листи. Листи, які не потрібно надсилати, які залишаються з нами і для нас, але які дають можливість сказати те, що ми так довго тримали в собі. Сказати, щоб іти далі. 

Я думаю, це дуже добрий спосіб віддати минуле минулому. І може хтось сьогодні також вирішить написати листа власним батькам. Листа, в якому можна сказати про все на світі, в будь-якій формі, будь-якими словами - просто дозволити текти всім думкам і відчуттям, що ми роками назбирували в собі. Написати листа, щоб відпустити. А потім взяти цього листа, засунути у пляшку і пустити рікою до моря, або зберегти собі, або спалити... Чи показувати батькам - залежить... Лист не має образити їх. Бо лист має бути про примирення. Чи готові вони почути ваші міркування? Залежить. Може для цього також потрібен психолог. Зазвичай, все-таки це не лист для прочитання, це лист для написання. Те, що ми його пишемо є важливішим від того, що хтось має його прочитати.

Я зазвичай також не читаю листів своїх клієнтів до їх батьків - ми просто їх обговорюємо. Але інколи буває по-різному. Так було цього разу. Одна моя клієнтка прочитала мені свого листа до мами. Тепер він написаний у цьому блозі. Бо для мене самого він став зразком пошуку порозуміння з мамою і з минулим - коли все не стало просто, але коли доросла людина вчиться розуміти, що мама робила те, що могла, навіть якщо те, що вона могла не було тим, що мала б робити мама.

Я дякую моїй клієнтці за дозвіл поділитися цим листом з читачами. (Цього разу я навмисне для цього пишу блог, щоб лист могли прочитати інші).

І на останок: немає однакових листів, як немає однакових історій, як не має однакових мам (чи татів). Лист-порозуміння просто активує нашу дорослу здорову частинку, яка має це внутрішнє знання - кожен міг зробити лише те, що міг. Майбутнє залежить від мене.

"Мам.
Мені тебе було дуже мало, мені так хотілось більше... Уваги, гри, такого чогось доброго - дуже маминого, дуже теплого, нашого, дитячого, твого спокою і переконання, яке б мене обіймало, що завтра все буде добре, щоб я не боялась.
І я знаю, що ти не могла мені цього дати. Бо в тобі самій цього не було, бо ти сама цього не мала.
І я не звинувачую. Я розумію. Вже зараз.
Але тоді мені в тобі і поруч було забагато болю, алкоголю, втоми, байдужості і страху. Ти жила собі своїм життям і не могла йому дати ради.
Мені було соромно. Дуже боляче, соромно і страшно. Від усього. Від пияцтва, від скандалів, захованих по різним куткам пляшок, від безнадійності, яка жила у нашій квартирі, від твого невміння щось змінити в своєму (і нашому житті).
Ти переклала на мене відповідальність. За багато що. І я її взяла, бо не бачила іншого шляху.
Я хотіла печива і пирогів, обіймів і свят, спільного часу і розділення моїх захоплень.
А ти продовжувала не могти дати собі раду.
Вже зараз, коли я доросла, розумію, як насправді це може бути іноді складно, майже неможливо. І не ображаюсь. Бо знаю, що не можна дати те, чого не маєш сам.
Але просто хочу тобі пояснити - що ТОДІ я цього всього не знала, і мені було страшенно важко бути вашою дитиною.
І той тягар, який я взяла звідти, десь всередині себе несу і досі - нездатність почуватись в безпеці, і в очікуванні чергової порції труднощів.
Попри це, знаю, що ти мене любила дуже, як уміла і могла. А я надзвичайно сильно любила тебе, навіть в найгірші твої дні і мої спогади."

До зу... Я десь поруч.

* Ця публікація не в однаковій мірі стосується людей, які мали травматичне дитинство - тобто зазнавали емоційного, фізичного, сексуального чи ін. насильства. Робота з травматичним дитинством є іншою. 

вівторок, 26 червня 2018 р.

Клітка з метеликами.

Уявіть собі гарну простору клітку із зачиненими дверцятами. Клітка широка, простора, відстані між решітками досить великі, щоб крізь них можна було вільно пройти вашій руці. А тепер уявіть, що всередині клітки поневоленими сидять метелики. Спробуйте подумати, скільки їх саме у вашій клітці? Може у когось один, а в когось, може, й з десяток. Вони граційні, кольорові, барвисті, раз по раз змахують своїми тендітними крильцями.

Уявіть собі, що багато років ви хотіли відпустити їх на волю і вони все смиренно чекають, допоки ви знайдете ключ від дверцяток і омріяна свобода стане їх новим горизонтом. Та ключ все ніяк не знаходиться - а з часом ви вже й забуваєте його шукати, бо життя - то життя - треба поспішати, щось вигадувати, кудись йди - ну, метушня, одним словом.

Аж ось одного разу один із ваших нових чи старих друзів вкотре розглядає вашу клітку з метеликами, яку ви не забуваєте демонструвати всім охочим, бо чому ж ні - метелики і справді гарні. Він дивиться на ту клітку і говорить вам те, що ви завжди, насправді, знали: решітки не можуть стримувати цих метеликів у клітці, а ключ від дверцят он де стільки років ви носите у своїх руках. Ви мило усміхаєтеся: ай справді. Берете ключа, відкриваєте ними дверцята клітки і...

Стає чомусь так страшно-страшно, наче то й не клітка з метеликами, що решітки ніколи й не могли стримувати їх польоту, а скринька Пандори, що вже за мить посіє хаос у всьому вашому житті.

Чи думали ви коли-небудь про події, що безповоротньо змінили хід вашого життя? Події часом гарні, часом важливі, часом сумні, а інколи, можливо, нестерпні. Події, що почали диктувати вам спосіб, регламент і правила вашого кожнодення.

Чи думали ви про те, коли піддались цим правилам і коли правила почали визначати вас, а не ви правила?

І врешті, чи думали ви, чому свобода інколи може вселяти справжній жах?

Коли хтось стикається зі своїми страхами, моя колега ставить одне просте запитання: хто вам в дитинстві розказував такі страшні казки? Мені це питання подобається. Бо я думаю, що нам в дитинстві інколи розказували дуже багато страшних казок про небезпечний світ, де все давно визначено за нас і для нас і де не можна йти проти системи, де прийняті одного разу рішення мають виконуватись довічно. Тоді, стикаючись з власними помилками, ми сприймаємо їх як данину цьому світу і вже нічого не прагнемо з ними зробити.

Саме в цей момент з'являється клітка. Ну звісно, про це не прийнято говорити, бо ж не можна порушувати одвічні канони нашого суспільства - треба йти прокладеним шляхом. Глухий кут. І жити нестерпно і змінити щось неможливо. Знайомі такі історії?

Тоді на поміч приходить алкоголь, азартні ігри, коханки чи коханці, таємні побачення, дрібне злодійство, кар'єра, вічно незайняті друзі або ж подруги, спільноти, де можна говорити про Бога і не говорити про себе (щодо останнього, то так інколи справді трапляється).

Коли я сам опиняюсь в глухому куті, то йду за порадою до своєї подруги. Ми називаємо це супервізією і, найчастіше, зі всіх глухих кутів в моїй практиці мені допомагає вийти саме вона.

Не має значення, чому ми потрапили в клітку власних досягнень. Має значення лише той факт, яку ціну ми заплатимо, якщо наважимось вийти назовні.

І, власне, немає однозначної відповіді, що робити далі. Бо ми можемо злетіти і знайти небо, проте втратити землю, а можемо залишитись, одвічно на те небо оглядаючись і не помічаючи, що чи хто тебе чекає на землі. Відповіді немає. Вибір кожного разу неоднозначний. Завжди на терезах ціна питання.

Я думаю, що в декотрих випадках потрібно наважитись. Тоді політ подарує омріяну свободу. Але я думаю, що в інших випадках можна зостатись, бо те, що є навколо тебе сьогодні - це також різновид неба - можливо грозового, можливо із блискавками і громами, але ж неба. А, можливо, одного разу просто потрібно навести лад там де ти сьогодні і тоді все стане на свої місця. Хто знає, хто знає... Психотерапевти не мають відповідей.

Наше життя там, де ми сьогодні. Хто знає, що таке щастя? Для декого це вміти примиритись зі своїм недосконалим життям, а для декого бунтувати і наважуватись все починати спочатку - знову і знову. Є такі і є такі. І немає правильних і неправильних. Бо яку б дорогу ви не обрали - це і буде дорогою вашого життя. Життя завжди поруч з нами і, попри все, де б ми не були, ми все-рівно залишимось головними героями цього життя.

Отож, сьогодні Лабораторії змін виповнився один рік і сьогодні я можу сказати, що інколи в цій лабораторії ми віднаходимо зміни, а інколи примирення. Примирення, зрештою, - це також зміна. Зміна всередині нас. Бо усвідомлене прийняття свого життя таким, як воно є - це ще один різновид свободи.

Дякую, що це рік були з нашою лабораторією.

До зу... Я десь поруч.

* За метафору клітки з метеликами дякую одній пані, що дозволила її використати в цьому блозі.

вівторок, 12 червня 2018 р.

Чи є Бог у кабінеті психотерапевта?

В мене є одразу кілька історій, що трапились зі мною за такий короткий термін, що я не зміг не написати сьогодні про Бога в моєму кабінеті. Всі вони дуже прості, але трапились вони так послідовно, що ідея публікації наче сама напросилась на папір.

Отож, одного ранку прийшла до мене з робочим візитом одна пані. Вона не є моєю клієнткою, але ми, звісно, говорили про психологію, бо зазвичай всі мої робочі візити теж стосуються обговорення психології у різних її аспектах. Ми мали гарну бесіду, наприкінці якої ця пані сказала мені, що теж нещодавно відвідувала психотерапевта, вони вирішили її певне питання, але тепер вона мусить далі сама пізнавати себе, бо її психотерапевт - людина невіруюча і тому не може розглядати її історію крізь призму віри.

Я навіть трохи остовпів від такої постановки питання, але нічого не відповів. І вже за кілька хвилин після нашого прощання в моїй голові поселився якийсь неспокій - так наче я не сказав їй чогось важливого. Тепер от кажу: є багато добрих фахівців, які готові працювати з Вами крізь призму Вашої віри. Ви не повинні залишатись сама зі своїми питаннями тільки тому, що в одного з безлічі психотерапевтів є інше бачення розвитку людини ніж у Вас.

І одразу після цієї зустрічі до мене прийшла моя клієнтка, і ми почали з нею нашу чергову сесію. І я думав собі про те, що за останні пів-року нашої терапії ми відсотків шістдесят говоримо про Бога. Більше того, саме на цій зустрічі ми говорили саме про нашу завершальну ідею того, що Бог - це таки любов і що це означає для моєї клієнтки. В нашій роботі народилась вправа, яку ви зможете прочитати нижче.

А вже за кілька годин в мене відбулась ще одна робоча зустріч, де один пан поставив нам у колі питання, на яке кожен з нас мав відповісти окремо: що таке Бог саме для тебе? Після наших відповідей він сказав, що в організації анонімних алкоголіків, до якої він належить, є ідея Бога, яку він хоче нам дуже просто пояснити. Він сказав наступне: для АА є важливим ідея про те, що на запитання "Хто такий Бог для тебе" 2,4 млн. учасників АА дасть 2,4 млн. відповідей і кожна з них буде правильною для того, хто її сказав.

І на останок ще одна історія чоловіка, який незабаром на одній груповій зустрічі сказав своїм друзям про те, що ходив нещодавно до християнського психолога і що більше там ноги його не буде. Все, що зумів йому порадити його християнський психолог, це кожного дня читати посилено Біблію і молитися, щоб Бог відпустив йому його гріхи, бо то саме вони тягнуть його на дно.

Ось ці чотири історії і навели мене на думку, що я маю дещо сказати про те, чи може бути Бог у кабінеті психотерапевта, бо для мене це важливо.

1. Чому Бог точно є у кабінеті психотерапевта? Саме тому, що первинний образ Бога формується під впливом психологічних факторів. Образ Бога для кожного з нас окремо - це образ наших батьків, нашого дитинства. Для мене ця ідея стала очевидною тоді, коли мої клієнти розказували мені про Бога караючого, вимогливого Бога, Бога, що постійно випробовує, що стежить, що бачить всі гріхи... Це Бог, що лякає. І саме страх Бога змушує цих людей тривожитись, боятись, бути нав'язливо чесними, ховати себе від себе через страх, що наші справжні бажання можуть Богові не сподобатись. Це люди, які бояться пізнавати себе справжніх.

2. Страх життя часто змушує ховатись нас за образом Бога. Ми втікаємо у спільноти, де безкінечно говоримо про духовність, бо боїмося подивитися в очі реальному недосконалому світові, де відповідальність за наше життя покладене на наші плечі і де цю відповідальність ми перекладаємо на Бога з причини того, що самі цієї відповідальності ми боїмося. І знову в кабінеті психотерапевта ми говоримо про страх і про Бога, який радше запрошує нас до цього реального світу ніж до втечі у світ, де легко бути завжди правильним і можна легко засуджувати все те, чого ми не знаємо і тому боїмося.

3. Коли спотворений образ Бога призводить до того, що в нашій голові з'являються нав'язливі думки про відступництво від Бога і нашим життям починає керувати нав'язлива поведінка Йому сподобатись. Ці думки і ця поведінка є настільки сильними, що людина втрачає контроль над власним життям. І в цьому випадку ми також говоримо про Бога, що нічого не вимагає і ні до чого не зобов'язує, а лише пропонує свою безкінечну любов і прощення.

4. Ми спілкуємось про Бога, коли розділяємо духовне і психологічне і разом зі священиками говоримо про те, що є проблеми психічного і духовного здоров'я. І що декотрі питання має вирішувати психотерапевт, бо коли у нас болить зуб, то ми йдемо до стоматолога. І що це не заперечує ідеї Бога, а лише її підкріплює.

5. Коли ми стоїмо перед життєвим вибором і боїмось, що Бог хоче від нас чогось іншого, ми знову говоримо про Бога, який присутній з нами на всіх наших шляхах і що завжди є більше ніж одна вірна дорога прийти до Нього. Обираючи подальший напрям свого життя ми приймаємо Бога у всі наші вибори і Він у всіх них є поруч з нами.

6. Коли нас болить і біль наш є всеохопним, ми знову говоримо про Бога. Про Бога, на якого ми можемо злитись, з яким з'ясовуємо стосунки, якого не розуміємо... Бо стосунки - це велика праця. Знову цитую своїх колег, які завжди говорять, що стосунки потрібно плекати і... клепати - стосунки з Богом також. Тому ми можемо приходити до Нього і говорити-говорити-говорити... І тоді стає трохи легше.

7. І про найголовнішу ідею, що Бог - це любов... Ми різні, ми несхожі на інших, ми дивні, ми робимо помилки, ми боремось із собою, ми піддаємось спокусам... І Бог завжди є любов. Він завжди готовий слухати нас саме таких. Слухати і приймати. Це найважливіша ідея, до якої сходяться всі попередні. І ця ідея має свій психологіний аналог - безумовної любові батьків до своїх дітей. Батьків, які люблять дітей навіть тоді, коли ніхто інший вже у них не вірить. Бо любов батьків не має вимог, не має застережень. І так, батьки інколи здаються нам незрозумілими зі своїми правилами, як і Бог здається нам незрозумілим, але батьки завжди люблять свою дитину і завжди готові продовжувати будувати стосунок, не караючи, але завжди лише приймаючи нас. І якщо батькам це інколи дається важко, то Бог має на це безкінечну кількість ресурсу. І це класно.

І ще кілька слів про психологів і клієнтів. Так, не всі психологи віруючі - але всі психологи мають приймати віру клієнта, як непорушність їх (клієнтів) розвитку. Так, не всі клієнти віруючі і психологи не можуть їм проповідувати, бо це не їхня роль. Ми не маємо бути однакові. Роль психолога зводиться до того, щоб допомогти клієнтові зрозуміти його (клієнта) ідею віри через психологічні закони розвитку і сказати про свою систему віри, але не нав'язати її.

І ще одне правило - не засуджувати і не вказувати правильну дорогу, бо всіма дорогами відає Бог і на всіх них саме Він а не психолог є з нами 24 години на добу все наше життя.

На завершення вправа, яку ми придумали з моєю клієнткою: кожного дня записувати собі продовження тези: "Бог - це любов - це..." Саме в такому форматі. Кожного дня протягом двох тижнів. Не має значення, якої ви віри, в яких стосунках з Богом і собою, просто візьміть блокнота і кожного дня продовжуйте дану тезу.  Може, ви писатимете кожного дня інше, може те саме - просто пишіть.

Спробуйте написати в коментарях, як ви продовжите цю тезу саме сьогодні. Це дасть нам всім побачити, скільки, насправді, є різних варіантів уявлення про Божу любов. Спробуйте. Дякую.

Отже, Бог - це любов - це...

До зу... Я десь поруч.

* Сьогодні наш отець читав нам лекцію про розрізнення психічних розладів і одержимості злим духом. Хочу просто сказати йому ще раз: ти крутий!

** Маленьке зауваження на захист психологів: інколи ми чуємо від психолога те, що хочемо почути, а не те, що він говорить. Я не знаю, як це було у розказаних мною історіях. Зрештою, психологи справді бувають різними).

*** Не можу сказати, чому саме цей малюнок до цієї публікації. Просто він мені підходить)).

понеділок, 28 травня 2018 р.

Втрати. Війна стосується кожного.

Тоді, в 2014 році ніхто, звісно, не очікував, що сьогодні ми будемо жити в країні, де вже кілька років триває війна. Сьогодні багато хто вже навіть хоче трошки забути про цю війну. Війну, що принесла нам всім так багато втрат.

Моя сьогоднішня публікація саме про втрати. Колись, в 2016 році я читав семінар про пережиття втрати для психологів. Ми всі тоді потребували знати про це якомога більше, бо багато хто працював з людьми, що в той чи інший спосіб переживали втрату.

Основна ідея щодо втрати полягає в тому, що пережиття втрати - це не розлад, його не треба лікувати. Ми можемо лише просто бути поруч. Бути ненав'язливо, тихо, не знаючи відповідей на запитання "Чому?", не даючи порад.

Ми говорили про це і один з психологів (дуже поважний дядько, до речі) сказав про те, що маємо розглядати втрату не лише через призму смерті - що війна принесла багато різних втрат українцям і про це не варто забувати.

Пишучи свою невеличку серію публікацій про війну, я дуже хотів написати про ті втрати, що пережили українці, відколи все почалось.

1. Втрата території. Крим. Тоді, коли з'явились перші "зелені чоловічки", вся Україна була в стадії шоку - бо, здавалось, цього не могло бути. Шок був таким всеохоплюючим, що незабаром ми втратили (тимчасово! - хоч і до сих пір) частину своєї території. Ми заперечували це, ми злились (на Путіна, на Меркель за бездіяльність, на весь світ), ми плакали... І в якийсь час ми затихли. Не всі. Багато хто з нас.

Ми втратили частину Донецької і Луганської областей. Ми втратили цілісність нашої країни. І це важлива втрата, бо всі українці втратили відчуття безпеки. Ніхто не знав, куди війна продовжить свій рух. Це відчуття втрати безпеки зробило нас всіх трохи тривожнішими. Ця тривога живе всередині нас - ми до неї звикли і вже навіть не помічаємо, що вона визначає наш спосіб життя.

Бо втрата цілісності країни - це в якійсь мірі і втрата цілісності кожного громадянина цієї країни. Це відчуття того, що ти не можеш планувати свого завтра, що ти не знаєш, що буде з тобою і твоїми рідними наступної миті. Зараз це відчувається менше. Але це все ще частина нашої реальності.

2. Втрата способу життя. Переселенці. В одну мить сотні тисяч українців втратили дах над головою, втратили роботу, втратили друзів, втратили рідне місто, втратили спосіб життя, до якого так звикли. В одну мить. Одна жінка якось розказувала, що вони їхали автівкою, її чоловік сказав, що допоки він об'їде навколо кільця, щоб щось підібрати неподалік, вона має зібрати всі речі і знову сісти до нього в авто. Вона сказала, що по сей час не розуміє, як зібрала стільки сумок за 10 хвилин. І ще дуже нескоро зрозуміла, що це була її остання зустріч з домом.

Ця втрата, які і всі, також характеризується шоком (станом, в якому перебувала ця жінка), запереченням (скільки людей вірило тоді, що незабаром повернуться додому, бо "Всього цього не може бути насправді"), пошуком (довгим пошуком способів вернути назад втрачене), злістю (на себе, на тих, хто втратили менше, на країну, на владу, на війну, на Бога), відчаєм і депресією (від неможливості адаптуватись на новому місці, від втрати перспективи, від розгубленості і простої, але тотальної втоми) і примиренням (знаходженням нової роботи, адаптацією до нових умов, новими знайомствами і новою вірою в те, що все добре, що життя невпинно продовжується).

І всі ми (не переселенці) переживали цю втрату також. Бо і наш спосіб життя змінився. Ми стали біднішими, зневіренішими, тривожнішими.

Для мене це дуже важлива теза: що ми не можемо бути непричетними до війни, бо загальний процес визначає кожного окремо. Бо якщо в країні йде війна, то все життя країни змінюється.

І ті, хто вперто втікають від війни теж є у цьому процесі - саме тому, що вони втікають від війни. Процес втечі - також належить до процесу війни.

3. Втрата сподівань. Майдан. Напевне немає українця, що не чув слова "зрада". Зрада ідеалів Майдану, зрада хлопців на передовій, смертоносні котли... Скільки всього принесла українцям зрада.

Здавалось, що це неможливо - зрадити Україну знову - після Помаранчевої зради. Здавалось неможливо - здавати своїх солдат на лінії вогню, здавалось неможливо - зраджувати тих, хто повернувся. Але все стало реальністю.

Після заперечення (що це неможливо) знову прийшла агресія. Хлопці, що повернулись, мали на що злитись - на тотальне розчарування ходом війни, на тотальну здачу інтересів України, на тотальну байдужість влади, на тотальне невігластво тих, хто не був на війні. Цієї злості було і є стільки, що ми почали боятись самі себе.

І після цього знову депресія - алкогольна депресія, закритість, сімейні проблеми, суїцидальна поведінка, спроби суїциду і суїцид...

І знову примирення: віднаходження нового способу життя - з власними травмами, з невисловленими емоціями, з прихованою агресією - зі всіма тими наслідками, з якими Україна буде жити ще не один десяток років.

А ще є викривлене примирення: ми готуємось до нових виборів, де соцопитування знову показують шанси на перемогу старих кандидатів; ми купуємо солодощі у фірмових магазинах, що барвисто інкрустовані механічними ляльками; ми воюємо в середині країни одні з одними, часто апелюючи до тих, хто віддав своє життя за країну, навіть не знаючи, чи встали б вони з нами поруч у цих безглуздих протистояннях. Так наче ми вже просто звикли воювати.

4. Втрата здоров'я. Неповносправність. Це ціла окрема історія втрати. Коли хлопці, повертаючись з війни, починають нову мандрівку - госпіталями, реабілітаційними центрами, народними цілителями, монастирями... В новому пошуку себе колишнього.

Вони заперечують, вони не вірять, вони не приймають, що для декого з них життя назавжди змінилось. Один чоловік на візку сказав мені: "99%, що я вже не встану з візка, але є ще 1% і я буду боротись за нього до кінця."

Драма цієї втрати не вміститься в цю публікацію. Минають роки, а хлопці, що втратили повносправність, скажуть вам, що вже незабаром все буде як і колись. І вони зляться і злість їхня стосується всіх навколо - і тих, хто не воював, і тих, хто не може їх врятувати, і Того, що все це допустив.

А за злістю знову слідом йде розчарування і депресія. Дехто ізолює себе від всіх, дехто починає скаржитись, дехто робить вигляд, що все нормально, що нічого не відбувається.

І примирення. Є ті, хто починає жити знову; є ті, хто прикладає безліч зусиль, щоб допомогти іншим; є ті, хто тримаються разом, щоб щось змінювати; є ті, що просто пробують налагодити своє життя.

І знову: війна стосується кожного. Бо є всі ми, які також є учасниками цього процесу - ті, хто думає або не думає про пандуси, про рівність можливостей, про гідне відношення. Бо ми всі такі однакові і такі крихкі насправді.

5. Втрата життя. Смерть. Скількох імен ми вже не знаємо, скільки історій залишилось нерозказаними. Ця втрата стосується живих. Тих, хто не дочекались своїх хлопців вдома і тих, хто втратили побратимів у бою і всіх інших, яким страшно навіть уявити, що щось подібне могло трапитись з ними.

І від цієї втрати немає ліку. Цю втрату можна лише переживати - впавши в безкінечне провалля відчаю і довго шукаючи непевну дорогу до життя.

Є ідея про те, що між тими хто йде і тими, які мають залишитись, є кілька важливих фраз, які ми можемо сказати одне одному навіть тоді, коли звертаємось уже лише до безсмертної душі:
  • Я люблю тебе.
  • Я дякую тобі.
  • Пробач мене.
  • Пробачаю тобі.
  • Відпускаю тебе.
Звісно, це довгий процес. І в ньому немає правильної чи неправильної дороги. 

_____________

Чому я пишу цю публікацію? Бо я українець. Бо війна стосується кожного.

Світлою стороною втрати є переосмислення і пошук нового сенсу. І кожен з нас одного разу, після шоку, після пошуку, після заперечення, після агресії, після відчаю і депресії може прийти до примирення. Бо ми всерівно будемо знову будувати - нову країну, нові стосунки, нові плани... Одного разу.

До зу... Я десь поруч.

* Я знову наголошую на тому, що ця публікація є лише роздумами звичайної людини і не претендує на всеохопність, на абсолютну достовірність і є лише роздумами автора.

** Я думаю, що тут написано занадто мало - про кожну з цих втрат можна писати книги і вони будуть колись кимось написані. Я ж просто хотів знову нагадати собі і тим, кому це цікаво, що війна стосується кожного. Дякую.

*** І про картинку. Це символ перемоги. Тоді. В 1945 році. Я не знаю, яким буде символ перемоги у цій війні. Але перемога буде!


вівторок, 15 травня 2018 р.

Дружини учасників АТО.

"Він навіть не розуміє, як мені було важко весь цей час. Це було так страшно, що я сама не розумію, як змогла пережити все це. Навіть зараз у мене з'являються сльози. Наскільки мені страшно було його втратити. Що кожен день я можу не додзвонитись. Він не знає, але я ж справилась..."

"Ніхто навіть не сказав, що я молодець..."

"Він до сих пір думає, що я без нього не змогла б. Може саме ця ідея і допомогла йому вижити..."

"Вони дивляться на мене з осудом і говорять, що навіщо ж я дозволила йому поїхати? Наче я могла його втримати..."

"Думаю, мене мало хто розуміє... Може лише такі, як я - які сиділи і чекали, слідкуючи за всіма новинами на лінії вогню..."

Це приблизні слова дружин учасників АТО, які я чув, коли ми разом з нашою греко-католицькою церквою відвідували різні міста України і від тих жінок, з якими наша команда зустрічалася у нас у Львові.

Я все собі думаю, що це дуже важливо - назвати Героями тих, які чекали Героїв з війни.

Ми спільно часто доходили до висновків, що коли ти там - це надзвичайно важко і ми в жодному випадку не можемо применшити заслуг тих чоловіків, які обороняли і обороняють нашу країну від зовнішнього агресора.

Але коли ти там, то ти можеш перемикати свій мозок - коли йдуть активні бойові дії і коли "все спокійно"  (мозок наче перемикається між різними режимами безпеки: обстріл - небезпека, затишшя - відносно безпечно). Коли ж ти чекаєш вдома, то ти ніколи не знаєш, що відбувається саме зараз - тому твій мозок завжди лише в одному стані - стані небезпеки. І цей стан вириває все із середини. От ти щойно поставила слухавку і наче все добре - він живий, але ж ти не знаєш, що буде наступної миті - коли саме почнеться новий обстріл. І тривога знову змушує дивитись на екран телефону, очікуючи нового дзвінка, перечитувати всі новини, щоб не пропустити найголовнішого.

І ясно (зі слів хлопців), що ті новини брешуть. І тривога ніколи не вщухає, аж поки він не задзвонить - живий - а тоді ти кладеш слухавку і все спочатку...

Тому перша ідея цієї публікації - сказати про те, що дружини, матері і діти учасників АТО переживали надзвичайно високу тривогу і мали дуже тривалий дистрес, який є невід'ємною складовою травми війни для всієї нашої країни. Дружини учасників АТО на рівні зі своїми чоловіками прожили цей невблаганний час - по різному - так, але на одному рівні емоційного виснаження. Зрештою, це лише ідея, яку ви можете або підтвердити або заперечити...

Я пам'ятаю перші семінари для дружин учасників АТО - років три назад. Це були жінки, які хотіли почути лише одне - як допомогти чоловікам справитись з травмами війни. І це те, про що ми говорили, про що думали весь час. Ми говорили про визнання чоловіків героями, про надання їм статусу учасника АТО, про потребу повернути їм відчуття втраченої безпеки. І як мало ми говорили про самих дружин. І як мало вони говорили про себе самі.

Тому другою ідеєю сьогоднішнього допису є сказати слова подяки - за всю ту працю, зрозуміти обсяги якої можуть лише вони самі. Це наче як звернення до всіх чоловіків учасників АТО - пишайтеся своїми дружинами - вони переживали тут своє пекло - і їхнє чекання позначене такими випробуваннями, про які нам ніколи не здогадатись, але про які ми не можемо дозволити собі забути.

Звісно, повернення з війни часто не було ні безхмарним, ні легким. Є ціла низка проблем, пов'язаних з реадаптацією: це і травми війни, і зміна способу життя, зміна мислення, пошук справедливості, образа, невисловлені емоції, відчуття розчарування і зради, почуття непотрібності вчорашніх героїв, агресія, алкоголь і безкінечне коло депресії. Проблем є стільки, що вистачило б на кілька життів.

І тоді ми втомлюємось. Після трьох років кола жінок - дружин учасників АТО - дещо змінились. З'явилось багато втоми, байдужості і роздратування - головних симптомів емоційного вигорання. Бо ж неможливо постійно лише віддавати і ніколи не брати нічого взамін, неможливо всі ті емоції тримати в собі, бо вони нікому не цікаві, не можливо мовчати про проблеми вічно, коли вони не минають і не минають.

І найголовніше: жінки таки навчились виживати самі. Це так важливо зрозуміти - допоки чоловік був на війні, жінка зі всім справлялась сама - кожного дня вона брала весь тягар  відповідальності за своє життя і своїх дітей на себе. Тепер вона вміє це робити. І вона втомлена. Вона більше не може постійно дбати ще й про нього - бо він так і не повернувся назад по-справжньому.

Це третя основна ідея того, про що я сьогодні пишу - жінки втомлюються. Всі ми одного разу доходимо до межі власних можливостей, якщо ніколи не беремо собі часу на відпочинок, чи не маємо можливості говорити про свої проблеми, чи живемо в оточенні, яке через страх (страх - то найважливіша причина) закидає нам фрази на кшталт - "Ти сама винна - треба було не пускати"...

Отож емоційна напруга очікування, відсутність визнання і можливості говорити про свої емоції і потреби, а також постійна праця - це дуже часто і є шлях, що його проходить дружина учасника АТО. Не завжди. Кожна історія індивідуальна. Але я таки часто чув приблизно такий варіант саме цієї оповіді.

Що могло б змінитись? Я думаю, є кілька важливих речей, які мають відбутись для успішного подолання кризи війни:

1. Розказати свою історію - священику, психологу, довіреній особі. Говорити про емоції - про страх, про злість, про відчай, про безнадію, про тривогу - про все те, що нам так старанно забороняли говорити протягом багатьох років ще далеко до війни.

2. Почути слова похвали і визнання. Дружини учасників АТО - Герої цієї війни. І завдання не лише в тому, щоб хтось зумів промовити ці слова, завдання в тому - щоб промовити це самим для себе і визнати, що це правда. І що кожна дружина заслуговує на прості слова вдячності.

3. Подбати про себе - знову згадати про те, що дружина - це в першу чергу Жінка. Жінка, у якої є потреби, у якої є бажання і у якої має бути час для себе.

4. Знову розподілити відповідальність. Дружина не має робити все і не має терпіти все. Кожен з членів сім'ї має взяти частину відповідальності за спільне життя на себе.

Тут, звісно, без ілюзій - основного правила ніхто не відміняв - ти не можеш змінити його, ти можеш змінити лише себе.

Тому починати потрібно із себе - менше вимог до себе, більше турботи про себе і безмежна кількість вдячності - бо ти уже Герой цієї війни.

Окремо кілька слів матерям. Звісно, що все написане тут стосується і їх. Крім втоми. Матері, здається, не знають втоми. Вони продовжують рятувати своїх синів до останньої межі. Це їх покликання закладене у них на генетичному рівні. І я пишу ці слова, бо роль матері і дружини - це різні ролі. Бо мама - це довічна роль - від неї неможливо втомитися. А роль дружини полягає в співпартнерстві і коли його довго немає, дружини можуть потрапити в пастку розчарування і втоми, і тоді все йде шкереберть...

Звісно, є роль і самого чоловіка. Але це вже інша історія.

До зу... Я десь поруч.

* Я думаю, буде чесно назвати тут ці три організації, які в співпраці між собою в різних варіантах дали мені можливість познайомитись з дружинами учасників АТО найбільше:
- Центр психічного здоров'я Шпиталю імені Митрополита Андрея Шептицького.
- Координаційна рада з питань душпастирства в кризових ситуаціях Патріаршої Курії УГКЦ.
- Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій.
Дякую вам.

** Ця публікація є лише моїми власними спостереженнями і зовсім не претендує на всеохопність, абсолютну достовірність чи претензійність. Це просто маленьких акт солідарності з тими, хто переживав чи переживає власну кризу війни.

*** Наступного разу знову про війну і про відчуття втрати, що стосується кожного, хто живе в цій країні.

вівторок, 1 травня 2018 р.

Втома. На постійній межі.

Зразу почну з почуття провини, відомого всім трудоголікам, коли вони, випадково звісно, не мають зайнятості.

Втома своїми важкими, олов'яними щупальцями сповиває все ваше тіло, мозок на грані вимкнення і, о диво, вільний час посеред робочого процесу.

Яка б, здавалось, благодать. Але ні, щось підступно починає всередині нашіптувати гнусавим але невідворотним голосом: "Так ти нічого в житті не доб'єшся", "Ну що, бачиш, тепер тобі нічого робити, вже скоро ти станеш всім непотрібним, тебе забудуть", "Ще стільки інших важливих справ, як ти можеш от так просто сидіти", "Давай, ще трохи - ти втрачаєш час"...

Спробуйте згадати собі, як це, коли ти просто не маєш ні найменшої сили робити щось далі, сидиш зі скляними очима перед екраном монітора, чи в себе на кухні, чи десь у робочому кабінеті і ненавидиш себе за те, що можна ж класно відпочити, а сили немає навіть на те, щоб дозволити собі розслабитись. М'язи звикли до постійної напруги, нервова система до постійної активності, мозок до постійного ритму виконання все нових завдань.

І сама лише всеохоплююча пустка. І нічого. Крім презирства до себе, що ти так сьогодні й не заслужив на відпочинок; крім страху, що далі все піде шкереберть; крім тривоги, що вже скоро всі інші побачать, що насправді ти ледар і нічого путнього з себе не представляєш. Оці всі інші, яким насправді давно все рівно щодо тебе, бо вони зайняті своїми власними не менш рафінованими і витонченими до садизму тривогами.

Тобі стає лячно, бо ж відпочинок також має бути спланованим - бо ж навіть майндфулнес* вимагає психічної енергії, а всередині лише відчай, бо здається що ще мить такого "невідпочинку" і психіка зруйнує таку крихку грань свідомого прагнення бути корисним, ефективним і просто потрібним фахівцем, мамою у декретній відпустці, всюдисущою бабусею чи ким там іще...

Якщо ці відчуття вам знайомі, що ж - запрошую до клубу трудоголіків. В нас ви завжди можете працювати ще трошки більше, ставити собі ще трошки вищі планки, досягати ще трошки важливіших успіхів, дозволяти собі ще трошки менше помилок. Ми гарантуємо вам ефективну відсутність відпусток, тривожний і короткий сон, вранішню тривогу щодо запланованих подій, дратівливість щодо менш ефективних колег по роботі, нерозуміння ваших високих досягнень цими "дрібними людцями", відсутність стосунку з дітьми, чоловіками чи дружинами і розуміючі погляди шанувальників, які захоплюються тим, які ви сильні і як багато всього досягнули. А бонусом (абсолютно безкоштовним) ми додамо вам постійне знецінення всього, що було зроблено до цієї миті, бо ж попереду ще стільки всього, що тільки ви один можете зробити у цьому такому потребуючому вас світі.

Ну ясно, що все це не просто так. Адже цей голос всередині нас - він же має свою історію. Адже він належить нашим батькам, чи вчителям, чи одноліткам - ще тоді, коли ми були зовсім малими; ми ж присвячуємо свої успіхи комусь - цей хтось живе всередині нас і він ніколи не заспокоюється - він родом з нашого дитинства - він невдоволений, бо він один напевне знає, що ми не такі як всі - ми дурніші, ми гірші, ми бідніші - нам треба довести їм всім, що ми змінились, що тепер нами можна пишатись. Лише от біда, коли нас хвалять, ми запалюємось на мить радістю, але, насправді, не віримо і починаємо досягати ще більшого, щоб стати видимими, бо давним давно ми були невидимками і це було найгірше, що могло з нами трапитись і більше ми цього ніколи не допустимо.

А відпочивати ми не вміємо. Бо боїмось. Адже це так втомливо-приємно сказати: "Без нас там не справляться", "Вони телефонують мені по двадцять разів на день", "Я мушу поїхати на роботу, бо все валиться". Ми майже дратуємось, що знову все це треба робити, але десь глибоко всередині ми знаємо: хм, от такі ми важливі...

А потім знову скляний погляд і безкінечна пустка від ще однієї незапланованої зупинки. Бо зупинки вселяють страх.

І так би хотілось написати зараз якийсь простий вихід. Знайти психолога, який вкаже шлях і все зміниться. А ще краще, щоб при тому не визнавати залежності від роботи, як алкозалежній людині так не хочеться визнати, що вона залежна від алкоголю.

Але ні - не маю гарних новин. Ніхто, крім нас самих. Психотерапевт може направляти, підтримувати, але не розвіє руками.

Крок перший: Я - трудоголік і я хочу змінитись.

А далі ломка, злість, розпач і довга дорога до себе.

І трошки оптимізму: світло в кінці тунелю освітить тебе справжнього. І все буде дзен.

В дорогу...

До зу... Я десь поруч. (На тій самій дорозі, напевне).

* Майндфулнес - вчення про те, як жити тут і тепер, усвідомлюючи кожну хвилину. Веде до спокою, миру і внутрішньої гармонії (напевно).

** Короткий, навіяний щойно алгоритм змін:
- нічого-нічого не робити (перший час);
- не ненавидіти себе за це;
- повторювати - так і треба, це саме те...;
- піти додому пішки;
- виринати при ходьбі з виру думок - зупинятись от так посеред вулиці і виринати з потоку думок. Повторювати собі: тривога - це не те, що мені потрібно;
- Залишати трохи безладу на робочому столі;
- Закінчувати роботу вчасно;
- Повторювати собі: це нормально, це нормально...;
- Не шукати активного відпочинку - просто звільняти час...;
- Потім прийде все інше - кожному своє, а саме - робота з самооцінкою і внутрішнім критиком, розставляння меж, стосунки з партнером, співподругом, пошук ресурсів, усвідомлення сенсу, віра в Бога. Але це потім. Спочатку нічого-нічого не робити, навіть не відпочивати.

(Якщо ж ви не ходите на роботу - все те саме; якщо у вас немає можливості виконувати ці пункти - все те саме; якщо ви не вірите, що це допоможе - все те саме; якщо ви вже знайшли свій кращий спосіб - все те саме; якщо.... - все те саме).

*** Якщо Вам важко вчитуватись у складно-сурядно-підрядні речення цієї публікації - закрийте комп'ютер, відпочиньте і почніть знову,  або... дотримуйтесь алгоритму)).