вівторок, 12 червня 2018 р.

Чи є Бог у кабінеті психотерапевта?

В мене є одразу кілька історій, що трапились зі мною за такий короткий термін, що я не зміг не написати сьогодні про Бога в моєму кабінеті. Всі вони дуже прості, але трапились вони так послідовно, що ідея публікації наче сама напросилась на папір.

Отож, одного ранку прийшла до мене з робочим візитом одна пані. Вона не є моєю клієнткою, але ми, звісно, говорили про психологію, бо зазвичай всі мої робочі візити теж стосуються обговорення психології у різних її аспектах. Ми мали гарну бесіду, наприкінці якої ця пані сказала мені, що теж нещодавно відвідувала психотерапевта, вони вирішили її певне питання, але тепер вона мусить далі сама пізнавати себе, бо її психотерапевт - людина невіруюча і тому не може розглядати її історію крізь призму віри.

Я навіть трохи остовпів від такої постановки питання, але нічого не відповів. І вже за кілька хвилин після нашого прощання в моїй голові поселився якийсь неспокій - так наче я не сказав їй чогось важливого. Тепер от кажу: є багато добрих фахівців, які готові працювати з Вами крізь призму Вашої віри. Ви не повинні залишатись сама зі своїми питаннями тільки тому, що в одного з безлічі психотерапевтів є інше бачення розвитку людини ніж у Вас.

І одразу після цієї зустрічі до мене прийшла моя клієнтка, і ми почали з нею нашу чергову сесію. І я думав собі про те, що за останні пів-року нашої терапії ми відсотків шістдесят говоримо про Бога. Більше того, саме на цій зустрічі ми говорили саме про нашу завершальну ідею того, що Бог - це таки любов і що це означає для моєї клієнтки. В нашій роботі народилась вправа, яку ви зможете прочитати нижче.

А вже за кілька годин в мене відбулась ще одна робоча зустріч, де один пан поставив нам у колі питання, на яке кожен з нас мав відповісти окремо: що таке Бог саме для тебе? Після наших відповідей він сказав, що в організації анонімних алкоголіків, до якої він належить, є ідея Бога, яку він хоче нам дуже просто пояснити. Він сказав наступне: для АА є важливим ідея про те, що на запитання "Хто такий Бог для тебе" 2,4 млн. учасників АА дасть 2,4 млн. відповідей і кожна з них буде правильною для того, хто її сказав.

І на останок ще одна історія чоловіка, який незабаром на одній груповій зустрічі сказав своїм друзям про те, що ходив нещодавно до християнського психолога і що більше там ноги його не буде. Все, що зумів йому порадити його християнський психолог, це кожного дня читати посилено Біблію і молитися, щоб Бог відпустив йому його гріхи, бо то саме вони тягнуть його на дно.

Ось ці чотири історії і навели мене на думку, що я маю дещо сказати про те, чи може бути Бог у кабінеті психотерапевта, бо для мене це важливо.

1. Чому Бог точно є у кабінеті психотерапевта? Саме тому, що первинний образ Бога формується під впливом психологічних факторів. Образ Бога для кожного з нас окремо - це образ наших батьків, нашого дитинства. Для мене ця ідея стала очевидною тоді, коли мої клієнти розказували мені про Бога караючого, вимогливого Бога, Бога, що постійно випробовує, що стежить, що бачить всі гріхи... Це Бог, що лякає. І саме страх Бога змушує цих людей тривожитись, боятись, бути нав'язливо чесними, ховати себе від себе через страх, що наші справжні бажання можуть Богові не сподобатись. Це люди, які бояться пізнавати себе справжніх.

2. Страх життя часто змушує ховатись нас за образом Бога. Ми втікаємо у спільноти, де безкінечно говоримо про духовність, бо боїмося подивитися в очі реальному недосконалому світові, де відповідальність за наше життя покладене на наші плечі і де цю відповідальність ми перекладаємо на Бога з причини того, що самі цієї відповідальності ми боїмося. І знову в кабінеті психотерапевта ми говоримо про страх і про Бога, який радше запрошує нас до цього реального світу ніж до втечі у світ, де легко бути завжди правильним і можна легко засуджувати все те, чого ми не знаємо і тому боїмося.

3. Коли спотворений образ Бога призводить до того, що в нашій голові з'являються нав'язливі думки про відступництво від Бога і нашим життям починає керувати нав'язлива поведінка Йому сподобатись. Ці думки і ця поведінка є настільки сильними, що людина втрачає контроль над власним життям. І в цьому випадку ми також говоримо про Бога, що нічого не вимагає і ні до чого не зобов'язує, а лише пропонує свою безкінечну любов і прощення.

4. Ми спілкуємось про Бога, коли розділяємо духовне і психологічне і разом зі священиками говоримо про те, що є проблеми психічного і духовного здоров'я. І що декотрі питання має вирішувати психотерапевт, бо коли у нас болить зуб, то ми йдемо до стоматолога. І що це не заперечує ідеї Бога, а лише її підкріплює.

5. Коли ми стоїмо перед життєвим вибором і боїмось, що Бог хоче від нас чогось іншого, ми знову говоримо про Бога, який присутній з нами на всіх наших шляхах і що завжди є більше ніж одна вірна дорога прийти до Нього. Обираючи подальший напрям свого життя ми приймаємо Бога у всі наші вибори і Він у всіх них є поруч з нами.

6. Коли нас болить і біль наш є всеохопним, ми знову говоримо про Бога. Про Бога, на якого ми можемо злитись, з яким з'ясовуємо стосунки, якого не розуміємо... Бо стосунки - це велика праця. Знову цитую своїх колег, які завжди говорять, що стосунки потрібно плекати і... клепати - стосунки з Богом також. Тому ми можемо приходити до Нього і говорити-говорити-говорити... І тоді стає трохи легше.

7. І про найголовнішу ідею, що Бог - це любов... Ми різні, ми несхожі на інших, ми дивні, ми робимо помилки, ми боремось із собою, ми піддаємось спокусам... І Бог завжди є любов. Він завжди готовий слухати нас саме таких. Слухати і приймати. Це найважливіша ідея, до якої сходяться всі попередні. І ця ідея має свій психологіний аналог - безумовної любові батьків до своїх дітей. Батьків, які люблять дітей навіть тоді, коли ніхто інший вже у них не вірить. Бо любов батьків не має вимог, не має застережень. І так, батьки інколи здаються нам незрозумілими зі своїми правилами, як і Бог здається нам незрозумілим, але батьки завжди люблять свою дитину і завжди готові продовжувати будувати стосунок, не караючи, але завжди лише приймаючи нас. І якщо батькам це інколи дається важко, то Бог має на це безкінечну кількість ресурсу. І це класно.

І ще кілька слів про психологів і клієнтів. Так, не всі психологи віруючі - але всі психологи мають приймати віру клієнта, як непорушність їх (клієнтів) розвитку. Так, не всі клієнти віруючі і психологи не можуть їм проповідувати, бо це не їхня роль. Ми не маємо бути однакові. Роль психолога зводиться до того, щоб допомогти клієнтові зрозуміти його (клієнта) ідею віри через психологічні закони розвитку і сказати про свою систему віри, але не нав'язати її.

І ще одне правило - не засуджувати і не вказувати правильну дорогу, бо всіма дорогами відає Бог і на всіх них саме Він а не психолог є з нами 24 години на добу все наше життя.

На завершення вправа, яку ми придумали з моєю клієнткою: кожного дня записувати собі продовження тези: "Бог - це любов - це..." Саме в такому форматі. Кожного дня протягом двох тижнів. Не має значення, якої ви віри, в яких стосунках з Богом і собою, просто візьміть блокнота і кожного дня продовжуйте дану тезу.  Може, ви писатимете кожного дня інше, може те саме - просто пишіть.

Спробуйте написати в коментарях, як ви продовжите цю тезу саме сьогодні. Це дасть нам всім побачити, скільки, насправді, є різних варіантів уявлення про Божу любов. Спробуйте. Дякую.

Отже, Бог - це любов - це...

До зу... Я десь поруч.

* Сьогодні наш отець читав нам лекцію про розрізнення психічних розладів і одержимості злим духом. Хочу просто сказати йому ще раз: ти крутий!

** Маленьке зауваження на захист психологів: інколи ми чуємо від психолога те, що хочемо почути, а не те, що він говорить. Я не знаю, як це було у розказаних мною історіях. Зрештою, психологи справді бувають різними).

*** Не можу сказати, чому саме цей малюнок до цієї публікації. Просто він мені підходить)).

понеділок, 28 травня 2018 р.

Втрати. Війна стосується кожного.

Тоді, в 2014 році ніхто, звісно, не очікував, що сьогодні ми будемо жити в країні, де вже кілька років триває війна. Сьогодні багато хто вже навіть хоче трошки забути про цю війну. Війну, що принесла нам всім так багато втрат.

Моя сьогоднішня публікація саме про втрати. Колись, в 2016 році я читав семінар про пережиття втрати для психологів. Ми всі тоді потребували знати про це якомога більше, бо багато хто працював з людьми, що в той чи інший спосіб переживали втрату.

Основна ідея щодо втрати полягає в тому, що пережиття втрати - це не розлад, його не треба лікувати. Ми можемо лише просто бути поруч. Бути ненав'язливо, тихо, не знаючи відповідей на запитання "Чому?", не даючи порад.

Ми говорили про це і один з психологів (дуже поважний дядько, до речі) сказав про те, що маємо розглядати втрату не лише через призму смерті - що війна принесла багато різних втрат українцям і про це не варто забувати.

Пишучи свою невеличку серію публікацій про війну, я дуже хотів написати про ті втрати, що пережили українці, відколи все почалось.

1. Втрата території. Крим. Тоді, коли з'явились перші "зелені чоловічки", вся Україна була в стадії шоку - бо, здавалось, цього не могло бути. Шок був таким всеохоплюючим, що незабаром ми втратили (тимчасово! - хоч і до сих пір) частину своєї території. Ми заперечували це, ми злились (на Путіна, на Меркель за бездіяльність, на весь світ), ми плакали... І в якийсь час ми затихли. Не всі. Багато хто з нас.

Ми втратили частину Донецької і Луганської областей. Ми втратили цілісність нашої країни. І це важлива втрата, бо всі українці втратили відчуття безпеки. Ніхто не знав, куди війна продовжить свій рух. Це відчуття втрати безпеки зробило нас всіх трохи тривожнішими. Ця тривога живе всередині нас - ми до неї звикли і вже навіть не помічаємо, що вона визначає наш спосіб життя.

Бо втрата цілісності країни - це в якійсь мірі і втрата цілісності кожного громадянина цієї країни. Це відчуття того, що ти не можеш планувати свого завтра, що ти не знаєш, що буде з тобою і твоїми рідними наступної миті. Зараз це відчувається менше. Але це все ще частина нашої реальності.

2. Втрата способу життя. Переселенці. В одну мить сотні тисяч українців втратили дах над головою, втратили роботу, втратили друзів, втратили рідне місто, втратили спосіб життя, до якого так звикли. В одну мить. Одна жінка якось розказувала, що вони їхали автівкою, її чоловік сказав, що допоки він об'їде навколо кільця, щоб щось підібрати неподалік, вона має зібрати всі речі і знову сісти до нього в авто. Вона сказала, що по сей час не розуміє, як зібрала стільки сумок за 10 хвилин. І ще дуже нескоро зрозуміла, що це була її остання зустріч з домом.

Ця втрата, які і всі, також характеризується шоком (станом, в якому перебувала ця жінка), запереченням (скільки людей вірило тоді, що незабаром повернуться додому, бо "Всього цього не може бути насправді"), пошуком (довгим пошуком способів вернути назад втрачене), злістю (на себе, на тих, хто втратили менше, на країну, на владу, на війну, на Бога), відчаєм і депресією (від неможливості адаптуватись на новому місці, від втрати перспективи, від розгубленості і простої, але тотальної втоми) і примиренням (знаходженням нової роботи, адаптацією до нових умов, новими знайомствами і новою вірою в те, що все добре, що життя невпинно продовжується).

І всі ми (не переселенці) переживали цю втрату також. Бо і наш спосіб життя змінився. Ми стали біднішими, зневіренішими, тривожнішими.

Для мене це дуже важлива теза: що ми не можемо бути непричетними до війни, бо загальний процес визначає кожного окремо. Бо якщо в країні йде війна, то все життя країни змінюється.

І ті, хто вперто втікають від війни теж є у цьому процесі - саме тому, що вони втікають від війни. Процес втечі - також належить до процесу війни.

3. Втрата сподівань. Майдан. Напевне немає українця, що не чув слова "зрада". Зрада ідеалів Майдану, зрада хлопців на передовій, смертоносні котли... Скільки всього принесла українцям зрада.

Здавалось, що це неможливо - зрадити Україну знову - після Помаранчевої зради. Здавалось неможливо - здавати своїх солдат на лінії вогню, здавалось неможливо - зраджувати тих, хто повернувся. Але все стало реальністю.

Після заперечення (що це неможливо) знову прийшла агресія. Хлопці, що повернулись, мали на що злитись - на тотальне розчарування ходом війни, на тотальну здачу інтересів України, на тотальну байдужість влади, на тотальне невігластво тих, хто не був на війні. Цієї злості було і є стільки, що ми почали боятись самі себе.

І після цього знову депресія - алкогольна депресія, закритість, сімейні проблеми, суїцидальна поведінка, спроби суїциду і суїцид...

І знову примирення: віднаходження нового способу життя - з власними травмами, з невисловленими емоціями, з прихованою агресією - зі всіма тими наслідками, з якими Україна буде жити ще не один десяток років.

А ще є викривлене примирення: ми готуємось до нових виборів, де соцопитування знову показують шанси на перемогу старих кандидатів; ми купуємо солодощі у фірмових магазинах, що барвисто інкрустовані механічними ляльками; ми воюємо в середині країни одні з одними, часто апелюючи до тих, хто віддав своє життя за країну, навіть не знаючи, чи встали б вони з нами поруч у цих безглуздих протистояннях. Так наче ми вже просто звикли воювати.

4. Втрата здоров'я. Неповносправність. Це ціла окрема історія втрати. Коли хлопці, повертаючись з війни, починають нову мандрівку - госпіталями, реабілітаційними центрами, народними цілителями, монастирями... В новому пошуку себе колишнього.

Вони заперечують, вони не вірять, вони не приймають, що для декого з них життя назавжди змінилось. Один чоловік на візку сказав мені: "99%, що я вже не встану з візка, але є ще 1% і я буду боротись за нього до кінця."

Драма цієї втрати не вміститься в цю публікацію. Минають роки, а хлопці, що втратили повносправність, скажуть вам, що вже незабаром все буде як і колись. І вони зляться і злість їхня стосується всіх навколо - і тих, хто не воював, і тих, хто не може їх врятувати, і Того, що все це допустив.

А за злістю знову слідом йде розчарування і депресія. Дехто ізолює себе від всіх, дехто починає скаржитись, дехто робить вигляд, що все нормально, що нічого не відбувається.

І примирення. Є ті, хто починає жити знову; є ті, хто прикладає безліч зусиль, щоб допомогти іншим; є ті, хто тримаються разом, щоб щось змінювати; є ті, що просто пробують налагодити своє життя.

І знову: війна стосується кожного. Бо є всі ми, які також є учасниками цього процесу - ті, хто думає або не думає про пандуси, про рівність можливостей, про гідне відношення. Бо ми всі такі однакові і такі крихкі насправді.

5. Втрата життя. Смерть. Скількох імен ми вже не знаємо, скільки історій залишилось нерозказаними. Ця втрата стосується живих. Тих, хто не дочекались своїх хлопців вдома і тих, хто втратили побратимів у бою і всіх інших, яким страшно навіть уявити, що щось подібне могло трапитись з ними.

І від цієї втрати немає ліку. Цю втрату можна лише переживати - впавши в безкінечне провалля відчаю і довго шукаючи непевну дорогу до життя.

Є ідея про те, що між тими хто йде і тими, які мають залишитись, є кілька важливих фраз, які ми можемо сказати одне одному навіть тоді, коли звертаємось уже лише до безсмертної душі:
  • Я люблю тебе.
  • Я дякую тобі.
  • Пробач мене.
  • Пробачаю тобі.
  • Відпускаю тебе.
Звісно, це довгий процес. І в ньому немає правильної чи неправильної дороги. 

_____________

Чому я пишу цю публікацію? Бо я українець. Бо війна стосується кожного.

Світлою стороною втрати є переосмислення і пошук нового сенсу. І кожен з нас одного разу, після шоку, після пошуку, після заперечення, після агресії, після відчаю і депресії може прийти до примирення. Бо ми всерівно будемо знову будувати - нову країну, нові стосунки, нові плани... Одного разу.

До зу... Я десь поруч.

* Я знову наголошую на тому, що ця публікація є лише роздумами звичайної людини і не претендує на всеохопність, на абсолютну достовірність і є лише роздумами автора.

** Я думаю, що тут написано занадто мало - про кожну з цих втрат можна писати книги і вони будуть колись кимось написані. Я ж просто хотів знову нагадати собі і тим, кому це цікаво, що війна стосується кожного. Дякую.

*** І про картинку. Це символ перемоги. Тоді. В 1945 році. Я не знаю, яким буде символ перемоги у цій війні. Але перемога буде!


вівторок, 15 травня 2018 р.

Дружини учасників АТО.

"Він навіть не розуміє, як мені було важко весь цей час. Це було так страшно, що я сама не розумію, як змогла пережити все це. Навіть зараз у мене з'являються сльози. Наскільки мені страшно було його втратити. Що кожен день я можу не додзвонитись. Він не знає, але я ж справилась..."

"Ніхто навіть не сказав, що я молодець..."

"Він до сих пір думає, що я без нього не змогла б. Може саме ця ідея і допомогла йому вижити..."

"Вони дивляться на мене з осудом і говорять, що навіщо ж я дозволила йому поїхати? Наче я могла його втримати..."

"Думаю, мене мало хто розуміє... Може лише такі, як я - які сиділи і чекали, слідкуючи за всіма новинами на лінії вогню..."

Це приблизні слова дружин учасників АТО, які я чув, коли ми разом з нашою греко-католицькою церквою відвідували різні міста України і від тих жінок, з якими наша команда зустрічалася у нас у Львові.

Я все собі думаю, що це дуже важливо - назвати Героями тих, які чекали Героїв з війни.

Ми спільно часто доходили до висновків, що коли ти там - це надзвичайно важко і ми в жодному випадку не можемо применшити заслуг тих чоловіків, які обороняли і обороняють нашу країну від зовнішнього агресора.

Але коли ти там, то ти можеш перемикати свій мозок - коли йдуть активні бойові дії і коли "все спокійно"  (мозок наче перемикається між різними режимами безпеки: обстріл - небезпека, затишшя - відносно безпечно). Коли ж ти чекаєш вдома, то ти ніколи не знаєш, що відбувається саме зараз - тому твій мозок завжди лише в одному стані - стані небезпеки. І цей стан вириває все із середини. От ти щойно поставила слухавку і наче все добре - він живий, але ж ти не знаєш, що буде наступної миті - коли саме почнеться новий обстріл. І тривога знову змушує дивитись на екран телефону, очікуючи нового дзвінка, перечитувати всі новини, щоб не пропустити найголовнішого.

І ясно (зі слів хлопців), що ті новини брешуть. І тривога ніколи не вщухає, аж поки він не задзвонить - живий - а тоді ти кладеш слухавку і все спочатку...

Тому перша ідея цієї публікації - сказати про те, що дружини, матері і діти учасників АТО переживали надзвичайно високу тривогу і мали дуже тривалий дистрес, який є невід'ємною складовою травми війни для всієї нашої країни. Дружини учасників АТО на рівні зі своїми чоловіками прожили цей невблаганний час - по різному - так, але на одному рівні емоційного виснаження. Зрештою, це лише ідея, яку ви можете або підтвердити або заперечити...

Я пам'ятаю перші семінари для дружин учасників АТО - років три назад. Це були жінки, які хотіли почути лише одне - як допомогти чоловікам справитись з травмами війни. І це те, про що ми говорили, про що думали весь час. Ми говорили про визнання чоловіків героями, про надання їм статусу учасника АТО, про потребу повернути їм відчуття втраченої безпеки. І як мало ми говорили про самих дружин. І як мало вони говорили про себе самі.

Тому другою ідеєю сьогоднішнього допису є сказати слова подяки - за всю ту працю, зрозуміти обсяги якої можуть лише вони самі. Це наче як звернення до всіх чоловіків учасників АТО - пишайтеся своїми дружинами - вони переживали тут своє пекло - і їхнє чекання позначене такими випробуваннями, про які нам ніколи не здогадатись, але про які ми не можемо дозволити собі забути.

Звісно, повернення з війни часто не було ні безхмарним, ні легким. Є ціла низка проблем, пов'язаних з реадаптацією: це і травми війни, і зміна способу життя, зміна мислення, пошук справедливості, образа, невисловлені емоції, відчуття розчарування і зради, почуття непотрібності вчорашніх героїв, агресія, алкоголь і безкінечне коло депресії. Проблем є стільки, що вистачило б на кілька життів.

І тоді ми втомлюємось. Після трьох років кола жінок - дружин учасників АТО - дещо змінились. З'явилось багато втоми, байдужості і роздратування - головних симптомів емоційного вигорання. Бо ж неможливо постійно лише віддавати і ніколи не брати нічого взамін, неможливо всі ті емоції тримати в собі, бо вони нікому не цікаві, не можливо мовчати про проблеми вічно, коли вони не минають і не минають.

І найголовніше: жінки таки навчились виживати самі. Це так важливо зрозуміти - допоки чоловік був на війні, жінка зі всім справлялась сама - кожного дня вона брала весь тягар  відповідальності за своє життя і своїх дітей на себе. Тепер вона вміє це робити. І вона втомлена. Вона більше не може постійно дбати ще й про нього - бо він так і не повернувся назад по-справжньому.

Це третя основна ідея того, про що я сьогодні пишу - жінки втомлюються. Всі ми одного разу доходимо до межі власних можливостей, якщо ніколи не беремо собі часу на відпочинок, чи не маємо можливості говорити про свої проблеми, чи живемо в оточенні, яке через страх (страх - то найважливіша причина) закидає нам фрази на кшталт - "Ти сама винна - треба було не пускати"...

Отож емоційна напруга очікування, відсутність визнання і можливості говорити про свої емоції і потреби, а також постійна праця - це дуже часто і є шлях, що його проходить дружина учасника АТО. Не завжди. Кожна історія індивідуальна. Але я таки часто чув приблизно такий варіант саме цієї оповіді.

Що могло б змінитись? Я думаю, є кілька важливих речей, які мають відбутись для успішного подолання кризи війни:

1. Розказати свою історію - священику, психологу, довіреній особі. Говорити про емоції - про страх, про злість, про відчай, про безнадію, про тривогу - про все те, що нам так старанно забороняли говорити протягом багатьох років ще далеко до війни.

2. Почути слова похвали і визнання. Дружини учасників АТО - Герої цієї війни. І завдання не лише в тому, щоб хтось зумів промовити ці слова, завдання в тому - щоб промовити це самим для себе і визнати, що це правда. І що кожна дружина заслуговує на прості слова вдячності.

3. Подбати про себе - знову згадати про те, що дружина - це в першу чергу Жінка. Жінка, у якої є потреби, у якої є бажання і у якої має бути час для себе.

4. Знову розподілити відповідальність. Дружина не має робити все і не має терпіти все. Кожен з членів сім'ї має взяти частину відповідальності за спільне життя на себе.

Тут, звісно, без ілюзій - основного правила ніхто не відміняв - ти не можеш змінити його, ти можеш змінити лише себе.

Тому починати потрібно із себе - менше вимог до себе, більше турботи про себе і безмежна кількість вдячності - бо ти уже Герой цієї війни.

Окремо кілька слів матерям. Звісно, що все написане тут стосується і їх. Крім втоми. Матері, здається, не знають втоми. Вони продовжують рятувати своїх синів до останньої межі. Це їх покликання закладене у них на генетичному рівні. І я пишу ці слова, бо роль матері і дружини - це різні ролі. Бо мама - це довічна роль - від неї неможливо втомитися. А роль дружини полягає в співпартнерстві і коли його довго немає, дружини можуть потрапити в пастку розчарування і втоми, і тоді все йде шкереберть...

Звісно, є роль і самого чоловіка. Але це вже інша історія.

До зу... Я десь поруч.

* Я думаю, буде чесно назвати тут ці три організації, які в співпраці між собою в різних варіантах дали мені можливість познайомитись з дружинами учасників АТО найбільше:
- Центр психічного здоров'я Шпиталю імені Митрополита Андрея Шептицького.
- Координаційна рада з питань душпастирства в кризових ситуаціях Патріаршої Курії УГКЦ.
- Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій.
Дякую вам.

** Ця публікація є лише моїми власними спостереженнями і зовсім не претендує на всеохопність, абсолютну достовірність чи претензійність. Це просто маленьких акт солідарності з тими, хто переживав чи переживає власну кризу війни.

*** Наступного разу знову про війну і про відчуття втрати, що стосується кожного, хто живе в цій країні.

вівторок, 1 травня 2018 р.

Втома. На постійній межі.

Зразу почну з почуття провини, відомого всім трудоголікам, коли вони, випадково звісно, не мають зайнятості.

Втома своїми важкими, олов'яними щупальцями сповиває все ваше тіло, мозок на грані вимкнення і, о диво, вільний час посеред робочого процесу.

Яка б, здавалось, благодать. Але ні, щось підступно починає всередині нашіптувати гнусавим але невідворотним голосом: "Так ти нічого в житті не доб'єшся", "Ну що, бачиш, тепер тобі нічого робити, вже скоро ти станеш всім непотрібним, тебе забудуть", "Ще стільки інших важливих справ, як ти можеш от так просто сидіти", "Давай, ще трохи - ти втрачаєш час"...

Спробуйте згадати собі, як це, коли ти просто не маєш ні найменшої сили робити щось далі, сидиш зі скляними очима перед екраном монітора, чи в себе на кухні, чи десь у робочому кабінеті і ненавидиш себе за те, що можна ж класно відпочити, а сили немає навіть на те, щоб дозволити собі розслабитись. М'язи звикли до постійної напруги, нервова система до постійної активності, мозок до постійного ритму виконання все нових завдань.

І сама лише всеохоплююча пустка. І нічого. Крім презирства до себе, що ти так сьогодні й не заслужив на відпочинок; крім страху, що далі все піде шкереберть; крім тривоги, що вже скоро всі інші побачать, що насправді ти ледар і нічого путнього з себе не представляєш. Оці всі інші, яким насправді давно все рівно щодо тебе, бо вони зайняті своїми власними не менш рафінованими і витонченими до садизму тривогами.

Тобі стає лячно, бо ж відпочинок також має бути спланованим - бо ж навіть майндфулнес* вимагає психічної енергії, а всередині лише відчай, бо здається що ще мить такого "невідпочинку" і психіка зруйнує таку крихку грань свідомого прагнення бути корисним, ефективним і просто потрібним фахівцем, мамою у декретній відпустці, всюдисущою бабусею чи ким там іще...

Якщо ці відчуття вам знайомі, що ж - запрошую до клубу трудоголіків. В нас ви завжди можете працювати ще трошки більше, ставити собі ще трошки вищі планки, досягати ще трошки важливіших успіхів, дозволяти собі ще трошки менше помилок. Ми гарантуємо вам ефективну відсутність відпусток, тривожний і короткий сон, вранішню тривогу щодо запланованих подій, дратівливість щодо менш ефективних колег по роботі, нерозуміння ваших високих досягнень цими "дрібними людцями", відсутність стосунку з дітьми, чоловіками чи дружинами і розуміючі погляди шанувальників, які захоплюються тим, які ви сильні і як багато всього досягнули. А бонусом (абсолютно безкоштовним) ми додамо вам постійне знецінення всього, що було зроблено до цієї миті, бо ж попереду ще стільки всього, що тільки ви один можете зробити у цьому такому потребуючому вас світі.

Ну ясно, що все це не просто так. Адже цей голос всередині нас - він же має свою історію. Адже він належить нашим батькам, чи вчителям, чи одноліткам - ще тоді, коли ми були зовсім малими; ми ж присвячуємо свої успіхи комусь - цей хтось живе всередині нас і він ніколи не заспокоюється - він родом з нашого дитинства - він невдоволений, бо він один напевне знає, що ми не такі як всі - ми дурніші, ми гірші, ми бідніші - нам треба довести їм всім, що ми змінились, що тепер нами можна пишатись. Лише от біда, коли нас хвалять, ми запалюємось на мить радістю, але, насправді, не віримо і починаємо досягати ще більшого, щоб стати видимими, бо давним давно ми були невидимками і це було найгірше, що могло з нами трапитись і більше ми цього ніколи не допустимо.

А відпочивати ми не вміємо. Бо боїмось. Адже це так втомливо-приємно сказати: "Без нас там не справляться", "Вони телефонують мені по двадцять разів на день", "Я мушу поїхати на роботу, бо все валиться". Ми майже дратуємось, що знову все це треба робити, але десь глибоко всередині ми знаємо: хм, от такі ми важливі...

А потім знову скляний погляд і безкінечна пустка від ще однієї незапланованої зупинки. Бо зупинки вселяють страх.

І так би хотілось написати зараз якийсь простий вихід. Знайти психолога, який вкаже шлях і все зміниться. А ще краще, щоб при тому не визнавати залежності від роботи, як алкозалежній людині так не хочеться визнати, що вона залежна від алкоголю.

Але ні - не маю гарних новин. Ніхто, крім нас самих. Психотерапевт може направляти, підтримувати, але не розвіє руками.

Крок перший: Я - трудоголік і я хочу змінитись.

А далі ломка, злість, розпач і довга дорога до себе.

І трошки оптимізму: світло в кінці тунелю освітить тебе справжнього. І все буде дзен.

В дорогу...

До зу... Я десь поруч. (На тій самій дорозі, напевне).

* Майндфулнес - вчення про те, як жити тут і тепер, усвідомлюючи кожну хвилину. Веде до спокою, миру і внутрішньої гармонії (напевно).

** Короткий, навіяний щойно алгоритм змін:
- нічого-нічого не робити (перший час);
- не ненавидіти себе за це;
- повторювати - так і треба, це саме те...;
- піти додому пішки;
- виринати при ходьбі з виру думок - зупинятись от так посеред вулиці і виринати з потоку думок. Повторювати собі: тривога - це не те, що мені потрібно;
- Залишати трохи безладу на робочому столі;
- Закінчувати роботу вчасно;
- Повторювати собі: це нормально, це нормально...;
- Не шукати активного відпочинку - просто звільняти час...;
- Потім прийде все інше - кожному своє, а саме - робота з самооцінкою і внутрішнім критиком, розставляння меж, стосунки з партнером, співподругом, пошук ресурсів, усвідомлення сенсу, віра в Бога. Але це потім. Спочатку нічого-нічого не робити, навіть не відпочивати.

(Якщо ж ви не ходите на роботу - все те саме; якщо у вас немає можливості виконувати ці пункти - все те саме; якщо ви не вірите, що це допоможе - все те саме; якщо ви вже знайшли свій кращий спосіб - все те саме; якщо.... - все те саме).

*** Якщо Вам важко вчитуватись у складно-сурядно-підрядні речення цієї публікації - закрийте комп'ютер, відпочиньте і почніть знову,  або... дотримуйтесь алгоритму)).

вівторок, 17 квітня 2018 р.

Життя завжди прагне до розвитку.

Портрет - я б хотів намалювати портрет цієї жінки - тому я пишу частинку її історії - бо це мій спосіб малювати.

Ця історія про життя, яке завжди прагне до розвитку. Про те, що життя неможливо зупинити, його можна знищити в якомусь окремому випадку, його можна пригнітити, але лишень з'являються сприятливі умови і життя починає буяти з новою силою - і його не стримати - немає такої сили на землі, що може стримати життя, бо йому дано розвиватись. Так влаштована природа. І в цьому радість а також і небезпека. Тож спочатку історія а потім мораль).

Вона проколола вуха, коли навчалась у десятому класі, а перші сережки купила собі, коли їй виповнилось шістдесят п'ять років. Золоті сережки. Ніхто від неї такого не сподівався. А вона захотіла.

То минув перший рік по смерті її чоловіка - вона відносила жалобу, як і належить жінці її віку і статусу у невеликому містечку десь, скажімо, в Галичині.

Вона завжди була стриманою, акуратною і майже невидимою. Життя складалось із праці, завченої ролі дружини і матері і одвічної економії на всьому. Бо такий то вже був час.

Аж ось золоті сережки. І перстень із рубіном, який усе життя пролежав десь у шухляді. І нове пальто, нові чоботи і навіть ремонт у квартирі. Почалося. Весь рік потому вона купувала собі одяг, перешивала його і з радістю показувала всім, хто готовий був прийти до неї на чай.

Вона стала не просто видимою, вона почала подобатись. Її смак виявився ну майже бездоганним. А ще вона почала говорити - ділитись враженням від всього, що її оточувало. "Лише б здоров'я - а все решта таке прекрасне і я ще таки хочу жити..."

В сімдесят вона зустріла вдівця і пішла на своє перше побачення. Все було продумано, як і належить побаченням у цьому віці - він йшов на цвинтар до своєї дружини, вона туди ж провідати свого чоловіка - але йшли разом. І стільки у тому було трепету (то вже просто треба чути - то навіть і змальовувати якось не можна). А потім телефонні дзвінки, постійні усмішки по телефону, якісь жарти. Дорослі її діти і внуки навіть не завжди розуміли, як правильно реагувати. Мені навіть інколи здається, що життя в ній стало більше ніж у більшості молодих, хто був навколо неї.

Проте він помер, бо йому було вісімдесят. Але історія не закінчилась. Через два роки, вже зовсім несподівано для всіх, вона знову пішла на побачення. І, як і тоді, знову все змінилось. Пані у сімдесят два роки розказувала молоді про поцілунки, про радість обіймів, про компліменти, про слова, що вона їх не чула ніколи за життя і про те, яке то щастя - любити.

У цієї історії гарний фінал і, власне, це фінал підштовхнув мене написати цей портрет тут. Одного дня, їй було тоді сімдесят чотири, вони вже півтора року жили разом із її новим чоловіком, вона сиділа і роздумувала про своє життя. На завершення вона сказала: "Знаєш, ми з М. (чоловіком) сиділи минулого тижня і згадували наші життя. Ми говорили про найщасливіші роки, що в нас були. І знаєш, яким був мій найщасливіший рік? Минулий. Найщасливіший рік за всі сімдесят чотири роки життя..."

Життя завжди прагне до розвитку...

Цінність цієї історії в тому, що це правда. Тут немає нічого придуманого мною, щоб прикрасити сюжет. Вони живуть разом, їм добре, вони думають про минуле і теперішнє, долають кожен свої захворювання і, певне, багато думають про те, що кожен "стає все ближче до правди" (цитата за моїм дідусем, він сказав мені її нещодавно, коли я приїздив його провідати і запитав, як справи; і це найчудовіша метафора про усвідомлення смерті, яку я чув).

Тож до моралі)).

І тут, власне, про небезпеку. Про переваги цієї історії кожен може сам собі домислити, тут все досить просто - ніколи не буває запізно, все можливо, жити тут і тепер... Вірю, що кожен знайде щось добре для себе сам.

А проте писав я її для тих, хто одного разу вирішує зіграти з долею в любов. Любов також завжди прагне до розвитку.

Буває так, що на нашому життєвому шляху з'являється хтось, хто починає нам подобатись і буває так, що ми, буває, починаємо подобатись комусь.

Але... буває так, що в той же час вдома нас вже чекає чоловік чи дружина, а того (ту), на кого спрямовані наші нові почуття, чекають вдома діти; а буває так, що ми беремо на себе зобов'язання не будувати нових стосунків - різні, знаєте, бувають ситуації...

І тоді починається наш танок: ми починаємо придумувати дружбу, говоримо просто про захопливе спілкування, доводимо, що спілкування по чотири години поспіль - це просто інтелектуальне зацікавлення.

Потім зізнаємось, що в нас таки трохи є почуття, але ми дорослі і можемо себе тримати в руках, що нам просто бракує платонічної любові, що ми зможемо разом провести вікенд, просто читаючи книжки і дивлячись фільми.

А потім виправдовуємо перший поцілунок... а потім...

Життя завжди прагне до розвитку. Коли ти посадиш насінину стосунку, вона почне рости. Коли пагінець почне тягнутись до сонця, то ти можеш його й не підливати - і він засохне. Якщо ж ти таки почнеш його підливати (і це більш ймовірно), він буде рости і хотіти ще більше вологи. Ти можеш обтинати його гілочки, щоб він не розростався надто сильно - можеш, але лише відволічешся, як не помітиш, а він вже проріс і його уже не спинити.

До чого моя мораль? Звісно, що не до того, щоб когось засудити. Життя таке. Інколи з кожним може трапитись любов.

Я про те, що нам просто треба знати цей простий закон - життя завжди пране до розвитку. А дерева, виростаючи, починають приносити плоди, як і  наші стосунки починають мати наслідки.

Я б тільки хотів сказати сьогодні, що це важливо розуміти, щоб самим для себе вирішувати, куди ж іти, яку дорогу обирати. Бо знання визволяє - якщо ти починаєш грати з долею в любов, то любов може змінити долю. Коли я розумію, що все матиме наслідки, тоді можу приймати рішення.

Інколи віддатись новій любові, інколи залишитись вірним своєму слову, інколи взяти паузу для роздумів - немає правильно і неправильно. Лише бути чесним перед собою.

Ось мораль. Трохи несподівана, як для історії про пані, що любила. Але так сьогодні склалось, що ці дві ідеї пов'язались мені в одну публікацію.

Тож дякую вам, що читаєте і...

До зу... Я десь поруч.

* Дві пташки, що вдивляються в сонце - про що ця метафора для вас?

вівторок, 3 квітня 2018 р.

Всі кажуть йому: Ти должен, а я кажу йому: Дякую!

Знаєте, дорослі люблять повчати. В мене інколи враження, що в них є десь вмонтована кнопка повчання, і коли вона випадково вмикається, то їх уже не зупинити.

Я також дорослий. Певне і в мене є та кнопка і, певне, вона також вмикається - але за собою помітити важче і собі пробачити легше, бо ж свої-то повчання точно мають право на життя - вони ж точно правильні, адже вони живуть в моїй голові.

Це я до того, що зустрівся мені недавно один дорослий пан і так вже склалось, що мав він мене вчити одному корисному вмінню. А коли дорослий має тебе чогось вчити, то кнопка повчань вмикається з якоюсь просто таки супершвидкістю.

І от почав мені пан розказувати, що то все дурниці - хвалити дітей. Що от його діти повиростали і такі йому вже вдячні, що він був до них суворий, бо ж вони усе-усе вміють і таке в них життя прекрасне, що й казати годі. Мої кволі намагання (учня перед вчителем) щось сказати з цього приводу були і не дуже почуті і не дуже взяті до уваги (це при тому, що я таки вмію переконливо говорити).

І тому я вирішив написати пост, бо у світі ще є дорослі, які думають, що найкращий спосіб будувати стосунки - це повчати, вказувати на помилки і вимагати щораз більшого результату.

Була в мене одна чудова клієнтка. Вона мені розказувала: коли вона приходила додому зі школи і казала мамі, що отримувала 12, то мама запитувала, чи були ще діти, які отримували 12 з цього предмету. Якщо були й інші, то мама відповідала, що це легка 12-ка і радіти тут немає чого.

Була в мене ще одна клієнтка. Її мама, прийшовши додому, вказівним пальцем проводила по плінтусах. Якщо десь була помічена пилюка, то дівчинка мила усю квартиру.

І ще одна моя клієнтка мала досконалого батька, повагу якого вона дуже намагалась заслужити. Він же з висоти його досконалості завжди помічав, що його люба доня знову не все зробила досконало, а значить, її знову не дуже є за що похвалити.

Є дещо, що всіх їх об'єднує. Вони справді чудові люди. Справді чудові люди, що зовсім не вірять у власні можливості.

Бо коли тебе ніколи не хвалять, то в тебе немає фундаменту для того, щоб будувати здорову самооцінку.

Кожна з них досягла чималого успіху в тому, що вона робить, але кожна з них так намагалась бути ще кращою, знецінюючи все, що робила досі, що одного разу втома просто змушувала їх звертатись по сторонню допомогу. Вони хотіли повернути контроль, але ми вчились вірити в себе.

Наша психіка схожа на дерево. Бо дерево мусить рости і починається воно з малого жолудя, горіха, зернини... Крона дерева - це наші дві півкулі мозку, де є безліч сплетінь і де відбувається фотосинтез - щось дуже складне, але необхідне для життя. Основою ж доброго росту дерева є стовбур, по якому в крону надходить вода.

Вода! Без неї дерево помирає. Похвала - це і є вода для нашого дерева психіки. Коли ж води замало - дерево також виростає, але ми називаємо це "дерево" кактусом.

Наша психіка також проб'ється і виросте без похвали, але яким буде це дерево? Вимогливим - до себе, а тоді до інших. І втомленим, бо ж не можна бути постійно вимогливим і не втомлюватись від цього. І роздратованим, бо ж не можна бути постійно втомленим і не дратуватись. І самотнім, бо ж не можна бути постійно роздратованим і не самотнім. Але, часто, це дерево таки буває успішним - бо ж мусить бути хоч якась винагорода за вимогливість, втому, дратівливість і самотність.

Клієнти часто думають над тим, чому ж нашим батькам було так складно нас хвалити? Бо вони мали низьку самооцінку, бо їх не вчили мати високу самооцінку, бо нікому не були вигідні люди з високою самооцінкою. А от вимогливі люди вигідні всім, хто хоче будувати тоталітарний рай всепланетного масштабу. Ну та й ще інші причини - багато їх...

Чому нам так важко хвалити себе і визнавати успіхи інших? Бо ми маємо низьку самооцінку, бо нас виховували батьки із низькою самооцінкою, бо... і далі в тому ж таки керунку.

Є дуже важливе послання, якого я хочу "повчити" всіх, хто читає цю публікацію: той, хто ніколи нікого не хвалить - не вірить в себе.

Хвалити інших здатні лише люди впевнені в собі.
Дякувати іншим здатні лише люди, впевнені в собі.
Вибачатись перед іншими здатні лише люди, впевнені в собі.


Одного разу в мене був конфлікт з однією дорогою мені компанією. Здавалось, що це все - глухий кут. І тоді моя подруга (майже співавторка майже всього, що я роблю) сказала мені: Хвали їх.

За що?

Завжди є за що похвалити інших. Завжди.

Я записав це до свого нотатника і коли зустрічався з цими людьми, відкривав нотатник і пробував "придумувати" похвалу. Спрацювало. Чесне слово).

Бо дерево нашої дружби почало отримувати воду і тоді воно почало рости.

Тож я повторюсь: завжди є за що похвалити інших. Але, звісно, похвала - це не лестощі, не брехня, не вигадки, не марнославство, не красномовство. Просто завжди є щось чесне, за що можна похвалити інших.

Хвалити не означає не критикувати. Хвалити не означає не встановлювати меж. Хвалити не означає дозволяти вилазити собі на голову. Хвалити означає лише хвалити.

Закладати фундамент власної самооцінки ніколи не пізно. Просто візьміть маленького нотатника і спробуйте виконувати домашнє завдання: записуйте кожен день 5 речей, за які можна себе похвалити, 5 речей, за які можна собі подякувати, 5 речей, які можна собі пробачити. А потім похваліть тих, з ким ви сьогодні були разом. Виконуйте роботу письмово - так мозок реєструє, що відбувається щось усвідомлене і важливе.

На останок розкажу про ще одну свою клієнтку, яка цього тижня розказувала мені про те, що в неї на роботі є хлопець, який зі всіма конфліктує. Але коли вона з ним познайомилась, то він виявився їй справжнім другом. Ось її цитата: "Всі кажуть йому: Ти должен... А я кажу йому: Дякую...". Так народжується дружба.

Ну і всім дорослим на замітку: якщо ви будете мене повчати, то я напишу про вас публікацію))).

Мій вчитель, до речі, і далі продовжує мене вчити. В нас дещо виходить. Через 10 зустрічей він таки відмічає, що я маю певні успіхи. Дякую йому за це).

До зу... Я десь поруч.

* Якщо ви прочитали цю публікацію і вам здалось, що вона недосконала і її немає за що похвалити, то... прочитайте її ще раз))).

вівторок, 20 березня 2018 р.

Кризи, кризи, кризи...

От-так ідеш собі тай йдеш... І ніколи ж не знаєш, коли з наступного повороту знову з'являться нові обставини, чи втома змусить зупинитись, чи щось з дороги пройдешньої наздожене і прошепоче: "Ні-ні, це ще не кінець"...

І ось наче вже
й до психолога ходиш, і до священика навідуєшся, і навіть спортом зайнявся, поїхав у далеку мандрівку себе шукати, навчився робити паузи і навіть вегетеріанську їжу пробуєш їсти - а воно "бац" - і знову криза...

Неминуча. Немає від неї втечі. Усюди знайде.

І знову все поставить під сумнів. І починається тоді новий танок - думи тяжкі, ночі недоспані, настрій хмурий, - все знову змішується і "поки сонця не видно, то, здається, що його і нема".

А я тоді кажу своїм клієнтам: ну і класно - давайте танцювати!

І ось дві ідеї, які визначають всі мої знання про кризи і мій спосіб до них ставитися:
Ідея перша: кризи неминуче стаються у нашому житті.
Ідея друга: кризи минають, як і все минає.

Коли ми приймаємо неминучість, то не розчаровуємось знову і знову, коли вони приходять. Засмучуємось - так, але... починаємо танцювати.

Коли ми знаємо, що вони минають - то можемо намріяти принаймні оте світло в кінці тунелю, якого так часто не видно через погані погодні умови.

Тому формула дуже проста: прийміть свої кризи, бо вони стаються з кожним, навіть з найуспішнішими, найщасливішими, найсвятішими з нас:).

Знаєте, як відбуваються зміни у формуванні нашої психіки? Ми накопичуємо знання, досвід, вміння, роздуми, тривоги, радості - це називається накопиченням кількісних змін - тобто маленьких змін, що день за днем по трошки удосконалюють наше розуміння себе. Коли ці зміни накопичуються, створюється критична маса змін - тобто психіка розуміє, що змін стало надто багато і з тим треба щось робити. І ось вам будь ласка - криза. Все змішується. Починається готуватись коктейль. І коли він готовий, психіка ініціює якісні зміни - тобто великі зміни в усвідомленні як себе так і реальності навколо себе.

Говорячи простіше - кількісні зміни накопичуються і перетворюються в якісні зміни.  Без кризи цей процес неможливий.

Криза - свого роду каталізатор нашого життєвого досвіду. Вона підсумовує все що сталось і пропонує роздоріжжя - або в довготривалу соматичну депресію або до активної непростої діяльності, бо тепер ти можеш ще більше. Так, це непросто, так - страшно, так - ми не знаємо, до чого це все призведе, але... життя завжди прагне до розвитку, стосунки завжди прагнуть до розвитку, досвід завжди прагне до розвитку. Це ще один закон - його можна тільки прийняти.

На основі цього закону, ще одна формула щодо криз: Не бійся кризи, бо це і є шлях до змін.

Кризи збивають з пантелику - це правда, кризи втомлюють - це теж правда, кризи затягують нас у безпросвітність непростих запитань - і це правда. Але кризи - це єдиний спосіб наважитись...

Сьогодні у мене є також послання для двох людей:

Хлопцеві на далеких островах: Не бійся кризи! Подивись, скільки досвіду ти отримав завдяки, власне, їй. Вона відкриє для тебе ще багато несподіванок.

Дівчині, що вирішила провести літо з дітьми: Вітаю! Бо кожна криза має мати своє логічне завершення! Мужність піти почас більша за мужність залишитись.

Наважитись на зміни непросто - тому життя, виштовхуючи нас із зони комфорту, створює нам кризу - щоб мотивувати до змін. Такий собі "чарівний пендель" від матінки-природи. Можливо без цієї кризи ми б не змогли рухатись туди, де нам визначено бути великими.

І насамкінець повертають до свого терапевтичного кабінету і своїх клієнтів, що розбиваючись об стіну чергової кризи, втомлено споглядають своє життя. Я так кожного разу хочу сказати їм те, про що вже сьогодні писав: усе минає і кризи минають також. Нам треба просто віднайти трошки ресурсу, щоб наважитись на зміни. (Ресурс - і надалі паливо для будь-якого руху вперед.)

ВБД - все буде добре, як каже моя одвічна подруга, яку я вже подумую зробити співавтором блогу через кількість її цитат, що я їх використовую тут. Дякую Вам)).

До зу... Я десь поруч.

вівторок, 6 березня 2018 р.

Дівчата ніколи не зляться, хлопці ніколи не плачуть.

Ця публікація просто мусить з'явитись у блозі, який називається "Лабораторія змін". Бо скільки б я не писав про різні особливості нашого психологічного благополуччя, без емоцій весь цей процес є просто неможливим.

І знаєте, що мене продовжує дивувати, коли я говорю про емоції чи пишу про них - все ще є безліч людей, які справді вірять, що емоції краще тримати при собі.

Тому ще один маленький штрих до портрету психічного здоров'я - відкривати емоції!

Трішки ретроспективи: чого зазвичай вчили маленьких хлопчиків 10, 20, 30, 40 років назад? Їх вчили, що якщо ти будеш плакати, то будеш слабаком, а значить перестанеш бути справжнім чоловіком, якого всі мають боятись і поважати. Це ж стосується ніжності, чутливості, проявів страху, печалі та інших "жіночих" емоцій.

В той же час чого вчили дівчаток: ну звісно не висловлювати злість. Всі пам'ятають: якщо ти будеш злитись, Боженька тебе покарає; та який чоловік захоче мати таку злісну жінку; дівчаткам таке не пасує...

Ну от і зустрічаємось ми в дорослому віці: фарфорові дівчатка, що ніколи не зляться і фарфорові хлопчики, що ніколи не плачуть.

Звісно, у батьків цих хлопчиків і дівчаток були свої батьки, а в них свої... І всі вони так старанно вчились передавати з покоління в покоління оте потаємне: тримай свої емоції при собі. Тому ми так давно вже згубили оце просте вміння - говорити про те, що відчуваєш. Бо колись, ще колись, якщо ти говорив про своє невдоволення, то... приходили люди у формі і ти зникав із мапи свого міста назавжди (і це сумна історія нашого народу - але вона є і ми досі пожинаємо її плоди). Тому краще бути сірим, краще не виділятись і краще, звісно, тримати язик за зубами, а емоції в надійному сховку десь на самому дні своєї душі.

Ось кілька простих психологічних передумов того, чому ми не навчились відкрито говорити про свої почуття:

  • емоційно скуті батьки просто не можуть навчити емоцій своїх дітей;
  • батьки з низькою самооцінкою забороняють емоції, як вияв свободи, якої вони не розуміють; 
  • вимогливі батьки вчать лише раціональності;
  • батьки у дисфункціональних сім'ях (алкоголь, наркотики, насильство) за емоції карають; 
  • постійно відсутні батьки просто не дають шансу навчитись емоції висловлювати - діти не мають кому їх висловити.

Напевне, також ми не можемо оминути травми, як передумови зникнення емоцій. Інколи, коли людина переживає важку психо-емоційно-тілесно-духовну травму, що асоціюється з незмінним болем, наша психіка має властивість вимикати емоції, щоб не дати собі збожеволіти. Тобто біль є таким великим, що краще не відчувати нічого взагалі - таке рішення психіки ми не можемо контролювати.

Отож емоції можуть лякати або викликати відчуття сорому; інколи ми просто не розуміємо їх і не вміємо їх розрізняти; і тому так часто ми приймаємо для себе правило: не висловлювати зайвих емоцій. Це називається емоційна інгібіція (придушення емоцій).

Але... зайвих емоцій не буває!

Є дві ідеї, які я сповідую щодо емоцій: психологічно-тілесна і духовна.

1. Емоції - це фізіологічна реакція організму на подразник. Тобто це реакція тіла на те, що відбувається зовні чи всередині нас. Не ми це тіло проектували і не нам його переналаштовувати. Бо тіло не бреше, єдине тіло ніколи не бреше.

2. Якщо Бог вклав в нас спектр емоцій, значить для чогось це було потрібно. Коли я пишу спектр, то маю на увазі, що в нас є рівнозакладені усі емоції, такі на крайніх полюсах як любов і ненависть. І все, що між ними. Отож і злість, і ненависть, і печаль і радість були закладені в нас не просто так.

І коли ми намагаємось якусь з цих емоцій вимкнути, то на це є своя причина і дуже часто ця причина потребує своєї психотерапії))).

Всі ці речі є досить відомими, але є одна річ, яку я точно хочу донести до кожного, з ким розмовляю про емоції: наша психіка влаштована таким чином, що коли ти вимикаєш будь-яку одну емоцію, всі інші вимикаються автоматично.

І це наша проблема. Не можна бути емоційно-відкритими і ніколи не відчувати болю, не можна відчувати справжню радість, ніколи не знаючи злості, не можна мати довіри, забороняючи собі сумнів і навпаки.

І вже в цьому місці починаються сценарії життя: ми одягаємо маски, які з часом вживляються в наше обличчя і, зрештою, ми починаємо вірити, що саме так і тільки так і має бути. Тоді ми починаємо пропагувати наші маски, як єдино-правильий спосіб мислення. Звідси: фанатизм, нетерпимість, тоталітаризм.

І це важливо. Бо говорячи про емоції, ми говоримо про спектр, а, отже, про те, що в кожну іншу мить свого життя ми можемо мати різні емоційні стани, а, отже, мати дозвіл бути різними, а, отже, дозволяти собі бути іншими, а, отже, приймати інших несхожими на себе.

І тільки це є ключем до психічної зрілості, до таких наших улюблених слів, як гідність, толерантність, мудрість тощо...

Бо всі ці слова вчать нас приймати нас у різних своїх станах - емоційних станах також.

А тепер давайте знову повернемось до того, що емоції - це фізіологічна реакція організму на подразник. Отже, що таке фізіолгічна? Це означає, що наш мозок пускає певний імпульс волокнами нервової системи. А що таке імпульс? Це невеликий електричний заряд. Що відбувається з електричними зарядами, які не можуть себе проявити? Вони накопичуються.

І власне тут починаються проблеми: емоційні вибухи, неконтрольована агресія, імпульсивні рішення... Інколи нам здається, що людина є надто емоційною - але дуже часто в цієї людини стільки всього заховано, що лише ці вибухи дають маленьку розрядку для її організму. Надмір емоційної енергії схильний вибухати.

Якщо ж сила заборони є такою сильною, що ми не можемо навіть вибухати час від часу, тоді енергія вибухає всередині нас - це називається психосоматика. І вона не має меж - все, що ми знаємо про соматичні захворювання корелюється (співвідноситься) у різній мірі з емоційними станами.

Фарфорові мої хлопчики і фарфорові мої дівчатка, дозвольте собі бути слабкими і дозвольте собі злитись. Бо бути слабкими - не означає бути слабаками, а злитись - не означає бути злими.

Як це робити? Як висловлювати емоції? Гідно. Не принижуючи інших. Але не мовчки. Це називається асертивність. І це одне з моїх улюблених слів, бо воно вчить нас говорити ні, відстоювати межі. Воно вчить нас не мовчати, але... ніколи не втрачати гідності говорити про свої емоції доброзичливо, навіть коли це дуже непросто.

Якщо у вас є ваші історії асертивного висловлення емоцій, то поділіться ними в коментарях, щоб ті, хто читає це визначення вперше, могли надихнутись досвідом тих, хто навчився від асертивності отримувати задоволення.

Дякую.

До зу... Я десь поруч.

P.S. Якщо емоції були витіснені внаслідок травматичного досвіду, то спробуйте, все-таки, звернутись до фахівця психічного здоров'я. Це буде вашим першим кроком доброзичливості до себе - дуже непростим, але дуже важливим.

* Замість першого коментаря: Минулого тижня я проводив семінар про асертивність. Звісно, ми говорили про емоції і важливість їх висловлення. Одна учасниця розказала свою маленьку історію з цього приводу: "Мій чоловік час від часу приходив додому випивший. Звісно, це мені не подобалось. В таких випадках я складала руки на грудях і замовкала. Просто закривались в собі. Але одного разу він прийшов додому (знову трохи "під шафе"), а я, звісно, знову надулась і перестала з ним розмовляти, - він витягнув велику свічку, що приніс її з собою, запалив і поставив на стіл. Я була в шоці. Бо не могла зрозуміти, чи то в нього вже Біла гарячка чи що трапилось. Він мовчав і я мовчала. Але та свічка так мене заінтригувала, що я не втрималась і різко так спиталась: "Що це ти робищ?" Він же весь стрепенувся і задоволено промовив: "О, знайшов!". І знову замовк. Я знову почала мовчати і знову за якийсь час не втрималась: "Що ти знайшов?" - "Твій голос!" - сказав він... І від тоді я почала говорити. Чесне слово. Хочете вірте, хочете ні. Я почала говорити про свої емоції з того самого моменту і тепер вже ніколи не перестану.. Така от історія моєї власної асертивності - я говорю про емоції і відстоюю свою територію. І я дякую за це своєму чоловікові." (Історія записана з дозволу авторки).

Бажаю вам знайти власний голос своїх емоцій. Ваші історії в коментарях.

вівторок, 20 лютого 2018 р.

Нерозказані історії.

Я сьогодні про нашу тендітність. В психології переживання горя є такий вид втрати, який називають приватне горе. Чомусь він мені згадався, коли я вирішив написати цю публікацію.

Приватне горе - це такий вид втрати, при якому людина практично не ділиться своїми емоціями і переживаннями з тими, хто є навколо неї. Найчастіше про нього йдеться тоді, коли говоримо про завмирання плоду - тоді всі мовчать. Немає похорону, поминок, річниці смерті - є лише щемке відчуття у грудях матері, з яким вона вчиться жити і про яке, зрештою, також вчиться мовчати.

Але мовчати ми вчимось набагато частіше. І мовчання це почас стає всім і єдиним, що ми маємо. Мовчання стає нашою ідентичністю. І все навколо замовкає також.

В  кабінет до психотерапевта ми приходимо вже на якісь стадії відчаю. Мовчанка всередині нас наче перемелює наше звичайне життя і ми шукаємо когось, хто б навіть не допоміг - ні - хто б просто зумів вислухати і сказати, що він поруч, що він чує і... цього, насправді, досить.

Нерозказані історії. Скільки їх? Які вони? Хто має право їх почути? Хто повинен їх розказати? Що і для кого це змінить? Не знаю, є багато запитань і так мало відповідей.

Це історії про травму, історії про зраду, історії про ідентичність, про страх, про нездійсненні мрії, про гру, яку ми затіяли зі своїм життям, про стосунки, в яких ми застрягли, історії про втому, в якій нікому признатись і успіх занадто дорогою ціною.

Нерозказані історії - це так часто про досвід бути дорослими, про примирення з неминучим і про пошук порозуміння з Богом, коли ти вже нічого не розумієш.

Коли я думав про цю публікацію, то мені здалось, що, напевне, кожен же з нас має свої нерозказані історії. Що ми з ними робимо? Намагаємось забути? Намагаємось не помічати?

А вони болять...

І тоді я зрозумів, що я хочу цього разу повідомити тим, хто читає мої публікації. Що ви не самі. Що кожен з нас має свої власні нерозказані історії. Що біль - це те, що стосується кожного. Що це нормально - боятись, плакати і тримати свій біль при собі.

І тоді трохи про кухонних психологів*, які вчать нас, як нам жити, дають нам безцінні поради і голосно бідкаються про несправедливість світу.

Так, світ несправедливий. У всякім випадку, ми не завжди вміємо розуміти і признавати логіку його справедливості. Ми не все розуміємо. І так буде завжди. Світ - це холодна реальність - він просто кидає нам під ноги випробування і йому байдуже, як ми їх пройдемо, незабаром він підкине нам нову кризу, навіть якщо здається, що з нас уже годі. Це перше.

Друге: кожен з нас має право на власні таємниці. Все не так просто. Бо тільки кожен сам знає про свої почуття, про контексти, про можливі наслідки, про потребу тримати щось тільки для себе. Лише кожен з нас сам є експертом свого життя - і це апріорі. Інші можуть лише слухати, висловлювати ідею, але не вирішувати, але не оцінювати, але не підштовхувати.

І третє: коли біль є надто нестерпним, чи коли нам здається, що досить - нерозказаною історією можна поділитись. Інколи розказати означає звільнитись. Не завжди.

Я кажу про кухонних психологів, бо нам всім так часто хочеться втрутитись в життя іншого і все порозставляти на місця. Нам часто здається, що з боку видно краще і ми знаємо, що саме потрібно зробити. І тоді мені хочеться кричати: схаменіться! Не потрібно нікого рятувати. "Догнати і допомогти" не працює. Історія кожного ніколи не стане абсолютно зрозумілою - ми можемо лише слухати і то лише тоді, коли хтось готовий нам розказати свою нерозказану історію.

У всіх інших випадках ми можемо просто бути поруч. Це велике мистецтво - бути поруч. Тоді з'являється довіра. І вже тоді з'являються історії.

Я почав сьогоднішню публікацію з того, що сьогодні я про нашу тендітність. І це правда. Часто на конференціях, семінарах, виступах я часто чую про те, як люди з легкістю вішають ярлики на тих, на кого вони не схожі, не думаючи навіть про те, що ті інші також є в залі. І ми навіть не задумуємось, що те, з чим ми з такою легкістю розправляємось під час своїх пишних промов, для когось найболючіша частина їхньої ідентичності. Ми так рішуче пропонуємо рішення, ставимо ультиматуми, малюємо гріхи в той час, як інші знову відчувають, що їм просто потрібно мовчати.

Думаю, однією з найбільших помилок, що її можуть робити психологи чи духівники, є категоричність. Ми так часто знаємо правильні відповіді і так часто не знаємо, що наші правильні відповіді - інколи лише порожні слова, бо емоційне і раціонельне не завжди тотожне, але емоційне завжди сильніше, а наше раціональне так часто непровірене життям.

Ми не знаємо одне одного. Нам не відомі нерозказані історії одне одного. І тому так важливо знати, що ми не маємо права на осуд, бо наш досвід є таким безкінечно маленьким порівняно з досвідом людства. І це про виступи, про заклики, про ярлики, про категоричність і про єдину формулу гріха.

Так що я закінчую толерантністю. За нашими такими сильними, почас, фігурами, ховаються такі тендітні серця. Деколи у нас є історії, що належать лише нам. Але ми все чуємо. Тож пам'ятайте, що кожен має право на свою таємницю - будьте уважними, бо навколо вас є люди, чий досвід зовсім не схожий на ваш.

Нам завжди потрібно вчитись лише одного - слухати... Безкінечно уважно і ніжно. Історії - вони бувають такі різні. І вони так не вписуються в рамки нашого маленького-маленького прожитого життя (зрештою, скільки б нам не було - історія історій значно старіша і значно мудріша за кожного з нас).

До зу... Я десь поруч.

* Кухонні психологи - термін на позначення людей, що не маючи відповідної освіти, беруться давати поради іншим, бо мають відчуття, що "то в них вроджене":). Всі ми час до часу буваємо кухонними психологами.

вівторок, 6 лютого 2018 р.

Штивність. Та одна чудова ідея.

У мене є ідея. Ця ідея так часто потрібна мені самому. Це ідея розслабитись.

Мені дуже хочеться сьогодні розказати про ту частку кожного з нас, яка так вперто  і так часто хоче показати всім людям на світі, що ми дуже серйозні і відповідальні люди.

Я про штивність. Про засерйознювання. Про безкінечні правила. Про суперпрофесійність. Про мову, як категоріальний апарат дефініцій і предикатів. Про нагальні питання. Одним словом, я про тривогу. І про низьку самооцінку.

А ще про безкінечні папірці, тривалі розмови, вияснення стосунків, моралізування, ставлення в приклад.

Я про зведені скули на фотографіях, напружені пози, одяг, защіпнутий на всі гудзики, втомлену одвічну посмішку.

Також я про наради, збори, зустрічі, конференції - але такі, де ти майже увесь час дивишся в свій телефон і думаєш, що має ж одного разу все це закінчитись)))).

А за вікном тим часом... Чи то дерева в снігу, чи то весна близько, або ж літо гуляє, чи падає дощ і хочеться кави...

Одна моя клієнтка сказала мені тижні два назад: "Мене їхня зрілість аж тошнить".

І от я вирішив написати про це публікацію. Я б може навіть сказав звернення. Звернення до отих нудних часток всередині нас:

Нудні наші частки, Вам треба дещо знати про себе:

По-перше, ви не можете бути головними, бо коли ви головні, то людей від вас трохи тошнить.

По-друге, ви продукт низької самооцінки - це вона змушує вас постійно виступати з "промовами", щоб всі інші навколо думали, які ви круті.

По-третє, вірять вашим промовам лише такі самі нудні частки, як і ви. Всі інші не вірять, всі інші хочуть швидше пити каву і займатись якоюсь роботою.

По-четверте, від вас багато тривоги, а, отже, багато втоми, багато вимогливості, багато роздратування, а, отже, вигорання, що знищує і всі інші частки.

Може я вже колись писав, що одна психотерапевтка навчила мене: коли батьки довго моралізують дитину про все на світі, то дитина мріє лише про одне - дайте мені по задниці і відпустіть на волю.

Це про те, що коли мудрування є забагато, то його забагато. І тоді ми не відпочиваємо.

Мушу цитувати свою одвічну подругу. Вона так часто говорить не тільки мені: "Люди, не засерйознюйте".

Відпочивайте. Будьте відповідальні, але розслаблені. Пийте каву. Розстібніть верхній гудзик на свої блузах чи сорочках, вдягайте менше гольфів. Говоріть простими словами. Зменшуйте кількість папірців. Йдіть додому після 18.00. Не бійтесь ставити безглуздих запитань (бо безглуздих запитань не буває). Смійтесь під час зборів і нарад. Прислухайтесь до свого тіла. Про що говорять напружені скули? Жартуйте.

Ідея розслабитись з'явилась в мене одного разу, коли я дивився на свій (пишу свій) Шпиталь і думав: скільки вже їх тут було. Шпиталю більше ста років, все так швидко минає. Усе минає. А я такий серйозний-серйозний. А світ такий великий-великий і життя таке коротке-коротке. Ну наче нічого нового, а відбувся тоді отой "ага-ефект" і я так захотів бути трохи більш-розслабленим.

І поділитись цим з вами. Бо з вами ми ж теж десь колись та зустрінемось. То може й спробуємо бути трохи легшими і не такими мудрованими - наша самооцінка від цього лише виграє.

Звісно, ми усвідомлюємо, що на серйозність є свій час і свої обставини.

Може, воно так легко лише на папері. В житті є багато своїх але... Але і у але може бути але... І це останнє але може таки сказати: але ти можеш вдягнути сьогодні щось непристойно барвисте і випити доброї, купленої просто на вулиці, кави...

На завершення ще одна моя клієнтка. Вона, здається, засмакувала цю мантру про каву і, власне, на цьому ми завершили півторарічну терапію. Її цитата на останок: "Можливо це хтось знав з народження, а я ні." Що ж, цього таки можна навчитись.

До зу... Я десь поруч.

вівторок, 23 січня 2018 р.

Скислий борщ... або влада авторитета.

Почну з історії, як завжди. Один дуже шановний пан одного не надто чудового дня захворів і потрапив до лікарні. Всі навколо сполошились, бо пана дуже поважали, а дехто не лише поважав, а й беззастережно слухав всі його настанови. Хворів пан давно і миритись зі своїм становищем було йому не надто просто.

І ось в момент чергового збою в роботі тіла задзвонив цей пан до свого співробітника (підлеглого співробітника) та й каже йому: "Я там борщ зварив. Поїдь до мене додому, набери той борщ в слоїки і відвези моїй доньці, хай вони з сім'єю поїдять". Співробітник поїхав, відкрив каструлю, а борщ скис. Він дзвонить до свого хворого начальника і каже: "Борщ скис". На що той відповідає: "Нічого-нічого, вони його доведуть до кипіння, переварять і будуть їсти".

Не залишилось нічого, перелив він борщ в слоїки і відвіз таки до доньки керівника. Вона відкривати слоїки, кришки здулись, борщ набрався ще по дорозі і при знятті кришки порозливався по підлозі. І ось донька дзвонить підлеглому свого тата та й каже: "Борщ же скислий, навіщо ти його віз?". Той відповідає: "Та-та, я знаю, що він скис, але ж поступив приказ".

Історія, звісно, не вигадана. Дівчина, що її розказувала, закінчила її такими словами: "Ось тобі і цитата з контексту. Хвороба накладається на характер."

Ми багато говорили про те, що коли ти звик керувати усе своє життя, то одного разу відпустити стає майже неможливо. Тоді з'являється злість (інколи навіть ненависть), дратівливість, багато заперечення і, звісно, ось такі кумедні ситуації.

Для мене дуже важливо відмітити, що ненависть - це також ненависть до себе. Бо вона руйнує саму людину, що не здатна прийняти свого стану. Всі повторні потрапляння до лікарні цього пана так часто супроводжувалися, власне, оцією ненавистю до себе самого, цією неміччю прийняти свою злість і підпустити інших до себе по-справжньому.

Проте для сьогоднішньої публікації важливо просто відмітити, що скислий борщ - це лише вершина айсбергу, а там, під товщею води, інтриги, плутанина і багато покори в тих, хто давно вже мав би приймати рішення самостійно. Бо, поруч з тим, хто віддає накази є ті, хто ці накази виконують.

Коли біля нас усе життя є сильний авторитет, ми можемо перестати прислухатись до себе, самостійно приймати рішення, брати відповідальність. Інколи це закінчується скислим борщем, а інколи (частіше) поламаними долями.

Я довго думав про цінність цієї історії. Чому ж вона здалась мені такою важливою? Бо в цьому стільки життя. Адже навколо таки чимало людей, що прагнуть керувати за будь-яку ціну і стільки нас, простих переляканих фанатів "недосяжних кумирів", що готові виконувати будь-які "поступлені прикази". 

Ми таки створюємо собі цих кумирів. Є люди, яких просто хочеться слухати. Вони мудрі, вони досвідчені, вони вміють приймати рішення, в них все вдається. Ну як не закохатись? І вже за якусь мить ми забуваємо, що помиляються всі. Кумир стає для нас непомильним. В якийсь момент ми так звикаємо до того, що хтось є безумовним авторитетом, що перестаємо прислухатись до власного відчуття здорового глузду.

Як часто навіть абсурдні думки старших колег ми ввічливо нотуємо до своїх записників, виконуємо неймовірні прохання патріархів своїх сімей, догоджаємо своїм більш впевненим друзям... Або пам'ятаєте ці лихі дев'яності, коли наші батьки постійно товкмачили нам: "Ну це ж по телевізору казали. Вони ж там знають більше за нас".

Звідси шамани, гадалки, провидці, екстрасенси... Хтось, хто є автотритетом і підкаже вихід, спасе, врятує, допоможе...

Звідси ідея про непомильність лікарів, священиків і психотерапевтів.

Вірити в авторитета легше. Бо тоді ти розділяєш відповідальність, а то й повністю перекладаєш її на когось.

Звісно, по той інший бік є ті, хто таки цим авторитетом являється. Інколи це справді достойні люди. Ключове слово тут: люди. А люди, навіть найдостойніші, мають схильність помилятися. Просто інколи вони цього не помічають або не хочуть помічати, або звикли не помічати - бо бути авторитетом, зрештою, також звичка.
Думаю, життя взагалі найчастіше складається так, що всі ми робимо помилки і наші рішення не завжди найкращі і наймудріші. Це нормально. Але коли ми звикаємо до влади, то втрачаючи контроль (хвороба, звільнення, розлучення, старість, банкрутство...), починаємо керувати бодай чимось чи бодай кимось: просимо завезти додому скислий борщ, командуємо медсестрами в палаті, де не можемо навіть піднятись із ліжка, мстимось рідним, заздримо молодим... Дріб'язковість з'являється інколи навіть в наймудріших мудреців.

І тоді знову потрібно згадати, що все можна піддавати сумніву: накази керівництва, прохання друзів, вимоги близьких. Бо кінцеве рішення завжди за нами. І відповідальність завжди за нами. Ну, принаймні, якщо ми збираємось прожити власне життя.

І непросто повірити, що Великі серед нас старіють і їх розум тьмариться, що Наймудріші серед нас мають свої зранення і приймають інколи жорстокі рішення, що Найкращі серед нас мають власний непростий життєвий досвід і інколи можуть бути дріб'язковими. І найголовніше, важко повірити, що рішення в кінцевому результаті приймаємо ми. І на тому крапка).

Коли ми надто звикаємо слухати авторитета, то з'являється пастка, яку найкраще видно зі сторони. Вона звучить приблизно так: Він говорить дурниці, а вони аплодують.

Можливо, це запрошення бути трішки дорослішими і брати відповідальність на себе.)))

До зу... Я десь поруч.