Мені дуже хочеться сьогодні розказати про ту частку кожного з нас, яка так вперто і так часто хоче показати всім людям на світі, що ми дуже серйозні і відповідальні люди.
Я про штивність. Про засерйознювання. Про безкінечні правила. Про суперпрофесійність. Про мову, як категоріальний апарат дефініцій і предикатів. Про нагальні питання. Одним словом, я про тривогу. І про низьку самооцінку.
А ще про безкінечні папірці, тривалі розмови, вияснення стосунків, моралізування, ставлення в приклад.
Я про зведені скули на фотографіях, напружені пози, одяг, защіпнутий на всі гудзики, втомлену одвічну посмішку.
Також я про наради, збори, зустрічі, конференції - але такі, де ти майже увесь час дивишся в свій телефон і думаєш, що має ж одного разу все це закінчитись)))).
А за вікном тим часом... Чи то дерева в снігу, чи то весна близько, або ж літо гуляє, чи падає дощ і хочеться кави...
Одна моя клієнтка сказала мені тижні два назад: "Мене їхня зрілість аж тошнить".
І от я вирішив написати про це публікацію. Я б може навіть сказав звернення. Звернення до отих нудних часток всередині нас:
Нудні наші частки, Вам треба дещо знати про себе:
По-перше, ви не можете бути головними, бо коли ви головні, то людей від вас трохи тошнить.
По-друге, ви продукт низької самооцінки - це вона змушує вас постійно виступати з "промовами", щоб всі інші навколо думали, які ви круті.
По-третє, вірять вашим промовам лише такі самі нудні частки, як і ви. Всі інші не вірять, всі інші хочуть швидше пити каву і займатись якоюсь роботою.
По-четверте, від вас багато тривоги, а, отже, багато втоми, багато вимогливості, багато роздратування, а, отже, вигорання, що знищує і всі інші частки.
Може я вже колись писав, що одна психотерапевтка навчила мене: коли батьки довго моралізують дитину про все на світі, то дитина мріє лише про одне - дайте мені по задниці і відпустіть на волю.
Це про те, що коли мудрування є забагато, то його забагато. І тоді ми не відпочиваємо.
Мушу цитувати свою одвічну подругу. Вона так часто говорить не тільки мені: "Люди, не засерйознюйте".
Відпочивайте. Будьте відповідальні, але розслаблені. Пийте каву. Розстібніть верхній гудзик на свої блузах чи сорочках, вдягайте менше гольфів. Говоріть простими словами. Зменшуйте кількість папірців. Йдіть додому після 18.00. Не бійтесь ставити безглуздих запитань (бо безглуздих запитань не буває). Смійтесь під час зборів і нарад. Прислухайтесь до свого тіла. Про що говорять напружені скули? Жартуйте.
Ідея розслабитись з'явилась в мене одного разу, коли я дивився на свій (пишу свій) Шпиталь і думав: скільки вже їх тут було. Шпиталю більше ста років, все так швидко минає. Усе минає. А я такий серйозний-серйозний. А світ такий великий-великий і життя таке коротке-коротке. Ну наче нічого нового, а відбувся тоді отой "ага-ефект" і я так захотів бути трохи більш-розслабленим.
І поділитись цим з вами. Бо з вами ми ж теж десь колись та зустрінемось. То може й спробуємо бути трохи легшими і не такими мудрованими - наша самооцінка від цього лише виграє.
Звісно, ми усвідомлюємо, що на серйозність є свій час і свої обставини.
Може, воно так легко лише на папері. В житті є багато своїх але... Але і у але може бути але... І це останнє але може таки сказати: але ти можеш вдягнути сьогодні щось непристойно барвисте і випити доброї, купленої просто на вулиці, кави...
На завершення ще одна моя клієнтка. Вона, здається, засмакувала цю мантру про каву і, власне, на цьому ми завершили півторарічну терапію. Її цитата на останок: "Можливо це хтось знав з народження, а я ні." Що ж, цього таки можна навчитись.
До зу... Я десь поруч.
Немає коментарів:
Дописати коментар