Скислий борщ... або влада авторитета.

Почну з історії, як завжди. Один дуже шановний пан одного не надто чудового дня захворів і потрапив до лікарні. Всі навколо сполошились, бо пана дуже поважали, а дехто не лише поважав, а й беззастережно слухав всі його настанови. Хворів пан давно і миритись зі своїм становищем було йому не надто просто.

І ось в момент чергового збою в роботі тіла задзвонив цей пан до свого співробітника (підлеглого співробітника) та й каже йому: "Я там борщ зварив. Поїдь до мене додому, набери той борщ в слоїки і відвези моїй доньці, хай вони з сім'єю поїдять". Співробітник поїхав, відкрив каструлю, а борщ скис. Він дзвонить до свого хворого начальника і каже: "Борщ скис". На що той відповідає: "Нічого-нічого, вони його доведуть до кипіння, переварять і будуть їсти".

Не залишилось нічого, перелив він борщ в слоїки і відвіз таки до доньки керівника. Вона відкривати слоїки, кришки здулись, борщ набрався ще по дорозі і при знятті кришки порозливався по підлозі. І ось донька дзвонить підлеглому свого тата та й каже: "Борщ же скислий, навіщо ти його віз?". Той відповідає: "Та-та, я знаю, що він скис, але ж поступив приказ".

Історія, звісно, не вигадана. Дівчина, що її розказувала, закінчила її такими словами: "Ось тобі і цитата з контексту. Хвороба накладається на характер."

Ми багато говорили про те, що коли ти звик керувати усе своє життя, то одного разу відпустити стає майже неможливо. Тоді з'являється злість (інколи навіть ненависть), дратівливість, багато заперечення і, звісно, ось такі кумедні ситуації.

Для мене дуже важливо відмітити, що ненависть - це також ненависть до себе. Бо вона руйнує саму людину, що не здатна прийняти свого стану. Всі повторні потрапляння до лікарні цього пана так часто супроводжувалися, власне, оцією ненавистю до себе самого, цією неміччю прийняти свою злість і підпустити інших до себе по-справжньому.

Проте для сьогоднішньої публікації важливо просто відмітити, що скислий борщ - це лише вершина айсбергу, а там, під товщею води, інтриги, плутанина і багато покори в тих, хто давно вже мав би приймати рішення самостійно. Бо, поруч з тим, хто віддає накази є ті, хто ці накази виконують.

Коли біля нас усе життя є сильний авторитет, ми можемо перестати прислухатись до себе, самостійно приймати рішення, брати відповідальність. Інколи це закінчується скислим борщем, а інколи (частіше) поламаними долями.

Я довго думав про цінність цієї історії. Чому ж вона здалась мені такою важливою? Бо в цьому стільки життя. Адже навколо таки чимало людей, що прагнуть керувати за будь-яку ціну і стільки нас, простих переляканих фанатів "недосяжних кумирів", що готові виконувати будь-які "поступлені прикази". 

Ми таки створюємо собі цих кумирів. Є люди, яких просто хочеться слухати. Вони мудрі, вони досвідчені, вони вміють приймати рішення, в них все вдається. Ну як не закохатись? І вже за якусь мить ми забуваємо, що помиляються всі. Кумир стає для нас непомильним. В якийсь момент ми так звикаємо до того, що хтось є безумовним авторитетом, що перестаємо прислухатись до власного відчуття здорового глузду.

Як часто навіть абсурдні думки старших колег ми ввічливо нотуємо до своїх записників, виконуємо неймовірні прохання патріархів своїх сімей, догоджаємо своїм більш впевненим друзям... Або пам'ятаєте ці лихі дев'яності, коли наші батьки постійно товкмачили нам: "Ну це ж по телевізору казали. Вони ж там знають більше за нас".

Звідси шамани, гадалки, провидці, екстрасенси... Хтось, хто є автотритетом і підкаже вихід, спасе, врятує, допоможе...

Звідси ідея про непомильність лікарів, священиків і психотерапевтів.

Вірити в авторитета легше. Бо тоді ти розділяєш відповідальність, а то й повністю перекладаєш її на когось.

Звісно, по той інший бік є ті, хто таки цим авторитетом являється. Інколи це справді достойні люди. Ключове слово тут: люди. А люди, навіть найдостойніші, мають схильність помилятися. Просто інколи вони цього не помічають або не хочуть помічати, або звикли не помічати - бо бути авторитетом, зрештою, також звичка.

Думаю, життя взагалі найчастіше складається так, що всі ми робимо помилки і наші рішення не завжди найкращі і наймудріші. Це нормально. Але коли ми звикаємо до влади, то втрачаючи контроль (хвороба, звільнення, розлучення, старість, банкрутство...), починаємо керувати бодай чимось чи бодай кимось: просимо завезти додому скислий борщ, командуємо медсестрами в палаті, де не можемо навіть піднятись із ліжка, мстимось рідним, заздримо молодим... Дріб'язковість з'являється інколи навіть в наймудріших мудреців.

І тоді знову потрібно згадати, що все можна піддавати сумніву: накази керівництва, прохання друзів, вимоги близьких. Бо кінцеве рішення завжди за нами. І відповідальність завжди за нами. Ну, принаймні, якщо ми збираємось прожити власне життя.

І непросто повірити, що Великі серед нас старіють і їх розум тьмариться, що Наймудріші серед нас мають свої зранення і приймають інколи жорстокі рішення, що Найкращі серед нас мають власний непростий життєвий досвід і інколи можуть бути дріб'язковими. І найголовніше, важко повірити, що рішення в кінцевому результаті приймаємо ми. І на тому крапка).

Коли ми надто звикаємо слухати авторитета, то з'являється пастка, яку найкраще видно зі сторони. Вона звучить приблизно так: Він говорить дурниці, а вони аплодують.

Можливо, це запрошення бути трішки дорослішими і брати відповідальність на себе.)))

До зу... Я десь поруч.