вівторок, 20 листопада 2018 р.

Діти мають радіти.

Я зустрічаю багато добрих мам. Добрих, простих, мені навіть хочеться сказати вічних - бо у всій поставі цих мам є щось одвічне - багаж світу на плечах.

Виховувати дітей - непросто. В принципі непросто. Це потребує великого ресурсу - тобто підтримки, любові, відчуття потрібності, реалізованості. Тоді це "непросто" по трохи трансформується, стає звичним, а потім сповненим любові. Якби там не було, а ми вчимось любити дитину - і це процес не одного збитого з пантелику дня і не однієї недоспаної ночі. Ми вчимось, нам здається, що ось уже майже виходить, а потім раптом все починається спочатку - бо життя часто підкидує нам нові виклики і часто нам знову стає "непросто".

Моя сьогоднішня історія про мам, чиє "непросто" стало основою для всього, що відбувається у їх сім'ї. Про тих, чиї внутрішні виклики так і залишились неподоланими. Про тих, чия внутрішня напруга надто велика, а ресурсу справлятись зі собою і зі світом немає зовсім. На жаль, так також буває.

Коли тіло розривають незрозумілі (так часто незрозумілі) панічні атаки, коли нав'язливі думки не дають виконати навіть просту домашню роботу, коли чоловік кричить так, що у дітей трясуться губи, коли ти змагаєшся з усім світом, а світ продовжує тебе ігнорувати - і, врешті, коли ти залишаєшся сам на сам зі своїми страхами захворіти, померти, прожити своє життя нікому не потрібною, неважливою, нелюбленою... тоді внутрішній світ вибухає злістю.

Це називається заміщення - коли злість, яку я не можу висловити до всього світу чи до когось зокрема, я починаю висловлювати на тих, хто себе захистити не може.

Добрі мами інколи б'ють своїх дітей, б'ють до безпам'ятства, погрожують віддати їх в інтернат, кричать про ненависть, про те, що діти погані, що вони нечемні, що вони не вчаться, що вони шкідники, що з них не виросте нічого доброго і знову б'ють - б'ють до безпам'ятства...

Так буває з добрими мамами... З добрими мамами, доведеними до відчаю.

І діти тоді справді не вчаться, огризаються у відповідь, палять, говорять матом - і добрі мами знову обрушують на них свій гнів, бо ось воно підтвердження - їхні діти не такі класні, як у інших. І знову добрі мами кричать, б'ють і продовжують не давати собі раду.

Це сумна історія. Історія про те, що поганих дітей не буває. Бувають до відчаю доведені батьки (з батьками по-різному, просто сьогодні про відчай).

Бо ж не можна вчитись добре в школі, якщо це єдине місце, де ти можеш перепочити від домашнього страху. Бо ти мусиш ставати поганим, щоб мамині слова виявились правдою. Бо ж мама не бреше, бо ж всі спроби бути добрими закінчились бійкою. Бо ти мусиш себе рятувати агресією, щоб вивільнити агресію, яку ти не можеш повернути батькам.

І тоді ти виростаєш "таким як тато" - і вже також починаєш кричати, бити, заливати свій біль алкоголем. І ми кажемо тоді - гени. І ще раз підтверджуємо, що з нашим невтішним життям нічого не можна зробити.

І ось я знову нагадую собі і іншим просту істину: діти мають радіти. І не мають плакати. Це те, з чого починаються зміни.

Я боюсь, що одного разу може стати запізно. Одного разу діти вже не почують.

Але... може просто зараз ми маємо шанс спробувати. Це непростий процес. Довгий. Бо до любові треба прийти. І почати потрібно зараз.

Чи зможуть всі добрі мами, доведені до відчаю, дати собі раду? Я не знаю. Чи зможуть ці мами перестати бити своїх дітей? Я теж не знаю.

Але може дехто зможе спробувати. Бо коли зовсім немає ресурсу і тіло розривають психологічні труднощі, сімейні проблеми, власна самооцінка - є один маленький ключик. Почати кожного дня казати дітям, те що ви точно відчуваєте до них, але чого говорити або не навчились або просто забули, як це робили колись - почати говорити дітям, що ви їх любите. Кожного дня говорити про любов. Вони почують може й не одразу, ви повірите в це може й не одразу і все ж продовжувати говорити.

Бо коли ми говоримо про любов, наші діти пробачають нам все - і наші розлади, і крики тата, що постійно п'яний і злий, і наші тривоги, і навіть наші зриви. Коли ми говоримо їм про любов.

Не бійтесь за погані оцінки, не бійтесь за те, що в них проблеми з однолітками - просто говоріть про любов. Кожен день. Бо все інше похідне від цього. Бо навіть маленька краплинка закладеної любові може призвести до змін - а ви закладаєте багаж на все їхнє життя.

І тоді вони дадуть цю краплину любові нам. Вони її повернуть і це стане нашим першим ресурсом. І тоді ми станемо сильнішими. І може тоді з'являться сили, щоб долати панічні атаки, нав'язливі думки, власну нереалізованість і повну, як інколи здається, безвихідь у житті.

Діти мають радіти. І діти не мають плакати. Це правило для всіх на світі батьків.

Ця історія про добрих мам, доведених до відчаю. І я б хотів, щоб ви знали це - ви добрі мами, дуже добрі мами...

До зу... Я десь поруч.

вівторок, 6 листопада 2018 р.

Святі не завжди були святими.

В моєму кабінеті цього дня сиділа жінка і ткала історію - історію власного усвідомлення. Я записував за нею. Тепер, з її дозволу, переповідаю її тут. Бо це важлива історія.

"Не питайте мене, як справи, бо це нікому не цікаво..." - і ми деякий час мовчали.

Проте незабаром вона відповіла: "Я не знала, що робити і лежала цілий день..."

Коли говорити було важко, вона писала, а потім я зачитував. Так було легше. 

Ми говорили про контроль, про місійність, про досконалість і святість... Для чого придумані всі ці слова і чому вони інколи стають статутними у нашому житті?

Звісно, у кожного сьогодні було своє вчора і статутні ідеї народжуються часто в пекельних умовах травмованого дитинства. Я не розповідатиму тут про травму, але коли тебе ніхто ніколи не любив просто так, з'являється ідея:

"Коли я все роблю правильно - Бог мене любить...". З цього все почалось. Все робити правильно, щоб тебе бодай хтось любив. Щоб тебе любив Бог.

І лише з часом, через роки перфекціонізму, місійності, контролю і прагнення до справедливості ти починаєш усвідомлювати, що щось іде не так. Щось дуже болить. І сили для боротьби з собою більше не має.

В той день ми з нею читали записані нею роздуми:

"Не Бог мене не приймає, а я себе не приймаю... Не з Богом треба працювати, а з собою..."

"Бог, як сонце. Він сталий. Нічого, що б я зробила, Його не змінить..."

"Я є християнин. Я в темноті, але це не означає, що я поза Ним. Ця думка зменшує агресію до себе..."

"Якщо ти посповідалась, покаялась і далі виниш себе - ти зневажаєш Боже прощення. Мій найбільший гріх - це непрощення собі...".

Це як власна дорога усвідомлення Божої любові - дарованої як єдиної умови існування Бога. Те, чого дехто з нас ніколи не мав і чого так ревно хоче інколи заслужити - любові. Любові, яка є єдиною умовою існування Бога і яка єдина не потребує того, щоб її заслужити. Вона дарована нам лише самим фактом існування Бога, який і є Любов.

Я думаю, що це одна з основних парадигм існування психотерапіії - знайти любов, яку ми багато років намагалися заслужити

Інколи в це важко повірити - ми люблені просто тому що ми є. Для цього вже нічого не потрібно робити. Не потрібно ставати святими, щоб Бог звернув на нас свою увагу. Увагу, яку колись забрали від нас пережиті травматичні події.

"Святі не завжди були святими - я не знала про це...".

І тому все життя не пробачала собі помилок, слабкості, страху і сумнівів. Бо шукала досконалої любові людей і Бога у доскнолому служінні, яке одного разу випалило останні сили і викинуло на узбіччі життя. Життя, яке і надалі триває, бо життя не можливо зупинити, можна лише зупинитися у житті.

Я хочу передати цю історію далі, бо цього дня жінка у моєму кабінеті сказала: "Я не знала про це". Тоді, можливо, про це потрібно знати. Можливо, комусь іншому треба знати, що святі не завжди були святими, мудрі не завжди були мудрими, успішні не завжди були успішними, і що за кожною історією святості, мудрості чи успішності стоїть історія. І ця історія інколи така болюча а шлях такий довгий, що єдиним способом відчути любов, потрібність, визнання було стати святим, мудрим і успішним.

Але любов не потребує того, щоб її треба було заслужити. Любов дарується нам як даність.
Просто багато людей про це забули. Тому так багато з нас біжить-біжить-біжить, а потім виснажується... Бо ж не можливо завжди лише бігти.

Ми виснажуємось і далі не відчуваємо любові, бо не можливо заслужити те, що дарується нам як даність.

Ми записали з нею запитання: "Що потрібно для того, щоб щось почалось змінюватись?". Вона відписала: "Для цього потрібна любов...".

До зу... Я десь поруч...