Святі не завжди були святими.

В моєму кабінеті цього дня сиділа жінка і ткала історію - історію власного усвідомлення. Я записував за нею. Тепер, з її дозволу, переповідаю її тут. Бо це важлива історія.

"Не питайте мене, як справи, бо це нікому не цікаво..." - і ми деякий час мовчали.

Проте незабаром вона відповіла: "Я не знала, що робити і лежала цілий день..."

Коли говорити було важко, вона писала, а потім я зачитував. Так було легше. 

Ми говорили про контроль, про місійність, про досконалість і святість... Для чого придумані всі ці слова і чому вони інколи стають статутними у нашому житті?

Звісно, у кожного сьогодні було своє вчора і статутні ідеї народжуються часто в пекельних умовах травмованого дитинства. Я не розповідатиму тут про травму, але коли тебе ніхто ніколи не любив просто так, з'являється ідея:

"Коли я все роблю правильно - Бог мене любить...". З цього все почалось. Все робити правильно, щоб тебе бодай хтось любив. Щоб тебе любив Бог.

І лише з часом, через роки перфекціонізму, місійності, контролю і прагнення до справедливості ти починаєш усвідомлювати, що щось іде не так. Щось дуже болить. І сили для боротьби з собою більше не має.

В той день ми з нею читали записані нею роздуми:

"Не Бог мене не приймає, а я себе не приймаю... Не з Богом треба працювати, а з собою..."

"Бог, як сонце. Він сталий. Нічого, що б я зробила, Його не змінить..."

"Я є християнин. Я в темноті, але це не означає, що я поза Ним. Ця думка зменшує агресію до себе..."

"Якщо ти посповідалась, покаялась і далі виниш себе - ти зневажаєш Боже прощення. Мій найбільший гріх - це непрощення собі...".

Це як власна дорога усвідомлення Божої любові - дарованої як єдиної умови існування Бога. Те, чого дехто з нас ніколи не мав і чого так ревно хоче інколи заслужити - любові. Любові, яка є єдиною умовою існування Бога і яка єдина не потребує того, щоб її заслужити. Вона дарована нам лише самим фактом існування Бога, який і є Любов.

Я думаю, що це одна з основних парадигм існування психотерапіії - знайти любов, яку ми багато років намагалися заслужити. 

Інколи в це важко повірити - ми люблені просто тому що ми є. Для цього вже нічого не потрібно робити. Не потрібно ставати святими, щоб Бог звернув на нас свою увагу. Увагу, яку колись забрали від нас пережиті травматичні події.

"Святі не завжди були святими - я не знала про це...".

І тому все життя не пробачала собі помилок, слабкості, страху і сумнівів. Бо шукала досконалої любові людей і Бога у доскнолому служінні, яке одного разу випалило останні сили і викинуло на узбіччі життя. Життя, яке і надалі триває, бо життя не можливо зупинити, можна лише зупинитися у житті.

Я хочу передати цю історію далі, бо цього дня жінка у моєму кабінеті сказала: "Я не знала про це". Тоді, можливо, про це потрібно знати. Можливо, комусь іншому треба знати, що святі не завжди були святими, мудрі не завжди були мудрими, успішні не завжди були успішними, і що за кожною історією святості, мудрості чи успішності стоїть історія. І ця історія інколи така болюча а шлях такий довгий, що єдиним способом відчути любов, потрібність, визнання було стати святим, мудрим і успішним.

Але любов не потребує того, щоб її треба було заслужити. Любов дарується нам як даність.
Просто багато людей про це забули. Тому так багато з нас біжить-біжить-біжить, а потім виснажується... Бо ж не можливо завжди лише бігти.

Ми виснажуємось і далі не відчуваємо любові, бо не можливо заслужити те, що дарується нам як даність.

Ми записали з нею запитання: "Що потрібно для того, щоб щось почалось змінюватись?". Вона відписала: "Для цього потрібна любов...".

До зу... Я десь поруч...