Клітка з метеликами.

Уявіть собі гарну простору клітку із зачиненими дверцятами. Клітка широка, простора, відстані між решітками досить великі, щоб крізь них можна було вільно пройти вашій руці. А тепер уявіть, що всередині клітки поневоленими сидять метелики. Спробуйте подумати, скільки їх саме у вашій клітці? Може у когось один, а в когось, може, й з десяток. Вони граційні, кольорові, барвисті, раз по раз змахують своїми тендітними крильцями.

Уявіть собі, що багато років ви хотіли відпустити їх на волю і вони все смиренно чекають, допоки ви знайдете ключ від дверцяток і омріяна свобода стане їх новим горизонтом. Та ключ все ніяк не знаходиться - а з часом ви вже й забуваєте його шукати, бо життя - то життя - треба поспішати, щось вигадувати, кудись йди - ну, метушня, одним словом.

Аж ось одного разу один із ваших нових чи старих друзів вкотре розглядає вашу клітку з метеликами, яку ви не забуваєте демонструвати всім охочим, бо чому ж ні - метелики і справді гарні. Він дивиться на ту клітку і говорить вам те, що ви завжди, насправді, знали: решітки не можуть стримувати цих метеликів у клітці, а ключ від дверцят он де стільки років ви носите у своїх руках. Ви мило усміхаєтеся: ай справді. Берете ключа, відкриваєте ними дверцята клітки і...

Стає чомусь так страшно-страшно, наче то й не клітка з метеликами, що решітки ніколи й не могли стримувати їх польоту, а скринька Пандори, що вже за мить посіє хаос у всьому вашому житті.

Чи думали ви коли-небудь про події, що безповоротньо змінили хід вашого життя? Події часом гарні, часом важливі, часом сумні, а інколи, можливо, нестерпні. Події, що почали диктувати вам спосіб, регламент і правила вашого кожнодення.

Чи думали ви про те, коли піддались цим правилам і коли правила почали визначати вас, а не ви правила?

І врешті, чи думали ви, чому свобода інколи може вселяти справжній жах?

Коли хтось стикається зі своїми страхами, моя колега ставить одне просте запитання: хто вам в дитинстві розказував такі страшні казки? Мені це питання подобається. Бо я думаю, що нам в дитинстві інколи розказували дуже багато страшних казок про небезпечний світ, де все давно визначено за нас і для нас і де не можна йти проти системи, де прийняті одного разу рішення мають виконуватись довічно. Тоді, стикаючись з власними помилками, ми сприймаємо їх як данину цьому світу і вже нічого не прагнемо з ними зробити.

Саме в цей момент з'являється клітка. Ну звісно, про це не прийнято говорити, бо ж не можна порушувати одвічні канони нашого суспільства - треба йти прокладеним шляхом. Глухий кут. І жити нестерпно і змінити щось неможливо. Знайомі такі історії?

Тоді на поміч приходить алкоголь, азартні ігри, коханки чи коханці, таємні побачення, дрібне злодійство, кар'єра, вічно незайняті друзі або ж подруги, спільноти, де можна говорити про Бога і не говорити про себе (щодо останнього, то так інколи справді трапляється).

Коли я сам опиняюсь в глухому куті, то йду за порадою до своєї подруги. Ми називаємо це супервізією і, найчастіше, зі всіх глухих кутів в моїй практиці мені допомагає вийти саме вона.

Не має значення, чому ми потрапили в клітку власних досягнень. Має значення лише той факт, яку ціну ми заплатимо, якщо наважимось вийти назовні.

І, власне, немає однозначної відповіді, що робити далі. Бо ми можемо злетіти і знайти небо, проте втратити землю, а можемо залишитись, одвічно на те небо оглядаючись і не помічаючи, що чи хто тебе чекає на землі. Відповіді немає. Вибір кожного разу неоднозначний. Завжди на терезах ціна питання.

Я думаю, що в декотрих випадках потрібно наважитись. Тоді політ подарує омріяну свободу. Але я думаю, що в інших випадках можна зостатись, бо те, що є навколо тебе сьогодні - це також різновид неба - можливо грозового, можливо із блискавками і громами, але ж неба. А, можливо, одного разу просто потрібно навести лад там де ти сьогодні і тоді все стане на свої місця. Хто знає, хто знає... Психотерапевти не мають відповідей.

Наше життя там, де ми сьогодні. Хто знає, що таке щастя? Для декого це вміти примиритись зі своїм недосконалим життям, а для декого бунтувати і наважуватись все починати спочатку - знову і знову. Є такі і є такі. І немає правильних і неправильних. Бо яку б дорогу ви не обрали - це і буде дорогою вашого життя. Життя завжди поруч з нами і, попри все, де б ми не були, ми все-рівно залишимось головними героями цього життя.

Отож, сьогодні Лабораторії змін виповнився один рік і сьогодні я можу сказати, що інколи в цій лабораторії ми віднаходимо зміни, а інколи примирення. Примирення, зрештою, - це також зміна. Зміна всередині нас. Бо усвідомлене прийняття свого життя таким, як воно є - це ще один різновид свободи.

Дякую, що це рік були з нашою лабораторією.

До зу... Я десь поруч.

* За метафору клітки з метеликами дякую одній пані, що дозволила її використати в цьому блозі.