Він міг би піти за китами.

Я дуже хотів написати цю історію. Бо пам'ять - це все, що у нас залишається. А ми таки схильні забувати. І тоді ми знову залишаємось без нічого. І в кінцевому результаті без історії.

Сьогодні я знову про війну. Поділитись історією. Бо я б хотів, щоб у нашому світі щось залишалось після тих, хто пішов. Щось для всіх нас.

Життя не ставиться до нас ні добре ні погано - так випадає карта, що одним стелиться легша доріжка, а іншим складніша.

В цій історії все було непросто із самого початку. Коли тебе не любили. Коли, дивлячись у небо, ти не міг бачити, що там плавають кити, бо тебе не вчили мріяти. Коли ти був непотрібний батькам, коли ти взагалі не дуже був потрібний - ріс собі, бо тіло росте, вчився чогось, бо мав очі і вуха, виживав, бо виживати - це інстинкт, довіряв лише собі, вмів скалитись до інших. Вчився бути гордим.

Виживання має свої наслідки. Для всіх нас. Коли ми виживаємо, то мусимо навчитись
закритості. Мусимо навчитись красти, мусимо навчитись обманювати. Бо хочемо жити. Але "красти" теж має свої наслідки... Наслідки державні, зі записом в особову справу, з довгим знайомством із місцями позбавлення волі...

І ми стаємо сильними. Мусимо в це повірити. Мусимо це доводити. Постійно доводити. Агресивно, жорстко - щоб всі повірили, щоб всі зрозуміли...

Тому тим, хто поруч з нами, інколи буває дуже непросто. Тим, хто мав би зігрівати нас любов'ю, дістаються всі непрості наслідки наших попердньо-прожитих років. До болю додається новий біль, який вже ми спричиняємо іншим. Бо більше нічого не вміємо.

І лише на мить наше серце знову стає м'ягшим. Коли поруч з'являєтья нове життя (цей особливий момент народження) - маленьке, беззахисне, тендітне - воно наче саме по собі нагадує, якою має бути справжність. І ми знову вчимось любити. Так що ця історія про любов також.

Чи це просто? Ні, це непросто - непросто будувати стосунки, коли тебе цього ніколи не вчили. З'являються конфлікти, непорозуміння і всюди ота одвічна бідність.

А в країні починається війна. Ми не всі були на війні. Кожен мав власні мотиви. В цій історії війна стала основним осердям життя - війна навчила воювати, дала хоробрості, змусила переосмислити цінності, додала любові до дітей, забезпечила куском хліба і просто дала структуру особсистості, статус, напрямок розвитку.

І коли здавалось, що все стало на свої місця, доля знову розстелила перед нами доріжку, по якій ми не мали наміру йти. Ми ніхто не знаємо, на яких поворотах на нас чекає травма. В цій історії про травму також ніхто не знав. І не готувався. Як і ми всі. Хто з нас може сказати, що готовий до того, що одного разу в тебе залишаться лише твоя свідомість і тіло, що ти не можеш ним більше керувати? Тіло, що замовкає у відповідь на твою свідомість.

До злості додається злість. До злості всіх попередніх років, коли ти міг хоч якось ще керувати своїм життям додається злість нова - злість втрати контролю. Бо тепер всі навколо можуть визначати замість тебе все твоє життя. Санітарочки змінюють тобі підгузки, медсестри колять препарати, лікарі оглядають пролежні. Всі знають що робити, всі, крім тебе самого. Твою свідому участь виключають з процесу.

І тоді ти починаєш протестувати: придирками, невдоволенням, безглуздими проханнями, недоречними заборонами, шкідливою, таємно принесеною їжею. Бо ж ти маєш вирішувати бодай щось... Це найважливіше - ти маєш вирішувати бодай щось, ти маєш повернути собі бодай-якийсь контроль.

А навколо у повітрі вже висить новий вердикт: він нестерпний, з ним ніхто не може працювати, він нікому фактично вже не потрібний...

І за всім тим знерухомлене тіло і втомлена свідомість, які потребують уваги, визнання, поваги і відчуття контролю: бодай щось я ще можу визначати. Так з'являється потреба в дружбі. Бо дружба з'являється там, де є рівність - а рівність - це можливість визначати тривалість зустрічі, час зустрічі, теми розмов, глибину занурення - маленькі речі творять стосунок...

І з'являється ніжність... Тут я трохи додам з-поза кадру: один час я приходив в гості до дуже втомленого хлопця. Ми майже ніколи не говорили про мене. Коли в черговий раз я зайшов і сів поруч із його ліжком, він сказав дуже спокійно і зацікавлено: "В тебе нові сережки". Може це дивно, але я не міг в це повірити - бо він був єдиною людиною, що мені про це сказала. Я взагалі не думав, що це помітно. Може комусь це здасться маленькою деталлю, але за залізною хваткою контролю був уважний хлопець, що потребував дружби. Це був ключ до наших стосунків. Дружба. Не психотерапія.

На останній зустрічі він сказав: я тепер менше огризаюсь до тих, хто за мною доглядає - це допомагає; а ще я зміг грошима трохи допомогти одному чоловікові - адже ми живі доти, доки комусь допомагаємо. Але я втомлений. Дуже-дуже втомлений. Якби це мало статись, я був би готовий.

Отож, історія кожного закінчуєтья в один момент, якби там не було. Просто смерть одного разу стається.

За вікном у його кімнаті було видно небо. Так багато було того неба. Такі огромні були вікна. Я завжди йому говорив, що це фантастично могти бачити стільки неба над дахами львівських будинків. Але він ніколи не дивився у вікно і просив, щоб штори були закриті. Кити, що могли плавати у його небі були занадто далекими від його ненавченої реальності. Я вірю, що він таки пішов за китами - в його новому небі можуть плавати кити і все можливо. Ми ніколи не говорили про китів, просто я вірю, що в кожного має бути мрія. Кити в небі - чому б і ні?

Чому я пишу цю історію? Бо деякі історії більше ніхто, крім нас з вами, не розкаже. Для деяких історій ми єдині оповідачі. І я думаю, що це важливо.

Це історія не про смерть. Це історія про гідність - про те, що злість має свої причини, про те, що кожен має бодай щось в своєму житті контролювати, про те, що інколи найкращою терапією є дружба.

До зу... Я десь поруч.