Я звикла, що не можу мати те, чого хочу...

"Ой, я не думала (не думав) плакати... Вибачте... Я не знаю, що це зі мною..." - Ми часто даємо собі обіцянку не плакати в кабінеті психотерапевта, але потім щось йде не так і... Сльози, звісно, цілющі (Слава Богу). Це допомагає і звільнитись від наболілих почуттів і залучити ці почуття в терапію. Бо тільки там, де є почуття, терапія має найбільше шансів спричинитись до змін, що відбуваються в житті клієнта.

І це дуже цікаво. Бо клієнти, які "ніколи не плачуть" також можуть почати терапію зі слів: "Я все про себе знаю, але це нічого не змінює". І я таки мушу з цим погодитись. Когнітивна (розумова, інтелектуальна, рефлектуюча, роздумуюча) складова терапії - звісно важливий елемент усвідомлення власної реальності. Але зміни відбуваються тільки там, де з'являються емоції. 

Бо емоції - це живий відклик на наші справжні потреби. Злість, сум, печаль, образа - це не найпрекрасніше, що хочеться відчувати в кабінеті терапевта. Ми ж бо приходимо за радістю і тільки радістю, а отримуємо сльози, біль, дискомфорт і потребу самим вирішувати, що ж робити зі своїм життям. Звісно, з добрим терапевтом ми все це отримуємо в додатку із добрим стосунком і доброю порцією ресурсів.

Ну але факт - зміни відбуваються там, де з'являються справжні емоції і найчастіше ці емоції - це злість, печаль і образа...

Вона прийшла до мого кабінету, звісно, усміхнена. Дуже розумна, інтелігентна, красива. Сміху було так багато, що інколи я розгублювався, що мені з тим сміхом робити. Сміх був у всьому - у розповідях, у поведінці, у подиві, у розпачі, у змінах, що відбувались з нею під час терапії. Ми йшли з нею нелегкою дорогою. Взагалі її дорога не була легкою. От вона і навчилась сміятись. Може, щоб не зійти з розуму...

Пройшло десять місяців. Ми вже так багато з нею розуміли про її життя, саме життя вже стало таким трохи іншим, але вона продовжувала сміятись... І ось, в один момент, коли, здається зовнішні грози вже трохи вляглись, життя трохи стабілізувалось, на одній зустрічі ми знову заговорити про втому. Ми вже мали дуже добрий стосунок.

І вона почала плакати. Сльози просто текли і текли по її обличчю. За кілька тижнів вона пояснила це так: "Я почала плакати, бо мені вже було настільки досить".

"Щось не так?" - запитав я. "Я - це не так!" - відповіла вона.

Це був ключ до всього. Звісно, ми обоє знали її історію досить добре, обоє розуміли, що стоїть за цим "не так", але в той день наші знання вперше так густо вилились в емоції.

Мені навіть хочеться називати її по імені зараз, але, звісно, деякі з подальших фактів є змінені і моя клієнтка прочитала статтю перед публікацією.

В той день вона прийшла, перебуваючи на лікарняному. Боліла спина. Давно. Бо напруги завжди було більше, ніж ресурсу з нею справлятись. Ми говорили про психосоматику, самотність і потребу в стосунках. Адже на першому плані завжди була лише робота.

"Я звикла лише до того, що не можу мати те, чого хочу..."

"Можливо, церебрального паралічу було так багато, що більше ні на що не було місця?"

"Ніхто не вірив, що я це зможу - зможу ходити. Але я змогла..."

Вона промовляла це, а сльози продовжували текти по її обличчю. Я просто записував. Думаю, ці сльози були цілющі, бо вони говорили про знайому нам обом правду, але тепер ця правда була назовні - осмислена, відкрита, зрозуміла.

В такі моменти я і радію і сумую разом зі своїми клієнтами. Сумую, бо одкровення емоцій завжди мають занадто багато болю. Радію, бо врешті вони проявляють себе назовні, а не роз'їдають душу зсередини.

Ми довго думали про її церебральний параліч. Потім вона говорила, що її нудило від трьох тем, які ми обговорювали - емоції, стосунки і, власне, церебральний параліч, бо "...їх я забила так далеко, що потім не могла бачити". Тому, коли ми їх торкались, тіло протестувало - боялось, бо все у цих темах було надто невідомим. Ми знову стикались з неприємними емоціями, щоб відкрити для себе правду.

"Це звичка бути незадоволеною собою" - говорила вона.

"Знаєте, я сама і є церебральний параліч доти, доки я доказую, що я щось можу... Бо він сильніший за мене. Я не можу зупинитись..."

"Щоб перестати бути церебральним паралічем, я перетворилась на професійну діяльність. Це поглинуло все".

"Але я наїлась цієї професійності..."

"Бо я плачу сама собі від власного безсилля у своїй кімнаті. Безсилля нікуди не поділось..."

"Професія - це був спосіб звернути увагу інших на те, що я взагалі є..."

"Зараз я б не пішла на це, знаючи, що мене чекає..."

Я стенографував її цитати, бо ці одкровення мають справжню цінність. Вони справжні. Одного разу разом зі всіма нашими емоціями ми народжуємо власне одкровення. Власну правду. І ця правда стає нашою наймогутнішою зброєю. Від цієї миті ми звільняємось від того, щоб нас визначала наша неповносправність, чи наша професія, чи щось інше. Тепер ми можемо спробувати побачити, що ми - це просто ми.

Ти не церебральний параліч. Ти не професійна діяльність. Ти - це просто ти. 

І коли інші тобі про це сказали, ти не повірила, бо колись тебе переконали, що це неможливо. Що ж, часи змінюються. Ти цінна не через те, що ти чогось досягнула, що ти допомагаєш і рятуєш увесь світ. Ти цінна тому що ти є.

Якщо ця ідея стане для тебе новим внутрішнім орієнтиром, то це варто тих сліз, які ми проливаємо в кабінеті терапевта. Звісно, судити не мені, але я дуже в це вірю.

Терапія - це зіштовхнутись із власним болем, власною злістю, власними образами, власною вимогливістю і немилосердністю до себе. Терапія - це емоції. Терапія - це вибір. Терапія - це відповідальність за власне життя. Для цього потрібно багато ресурсу і доброго стосунку з терапевтом.

Але це того варте.

До зу... Я десь поруч...