Втома. На постійній межі.

Зразу почну з почуття провини, відомого всім трудоголікам, коли вони, випадково звісно, не мають зайнятості.

Втома своїми важкими, олов'яними щупальцями сповиває все ваше тіло, мозок на грані вимкнення і, о диво, вільний час посеред робочого процесу.

Яка б, здавалось, благодать. Але ні, щось підступно починає всередині нашіптувати гнусавим але невідворотним голосом: "Так ти нічого в житті не доб'єшся", "Ну що, бачиш, тепер тобі нічого робити, вже скоро ти станеш всім непотрібним, тебе забудуть", "Ще стільки інших важливих справ, як ти можеш от так просто сидіти", "Давай, ще трохи - ти втрачаєш час"...

Спробуйте згадати собі, як це, коли ти просто не маєш ні найменшої сили робити щось далі, сидиш зі скляними очима перед екраном монітора, чи в себе на кухні, чи десь у робочому кабінеті і ненавидиш себе за те, що можна ж класно відпочити, а сили немає навіть на те, щоб дозволити собі розслабитись. М'язи звикли до постійної напруги, нервова система до постійної активності, мозок до постійного ритму виконання все нових завдань.

І сама лише всеохоплююча пустка. І нічого. Крім презирства до себе, що ти так сьогодні й не заслужив на відпочинок; крім страху, що далі все піде шкереберть; крім тривоги, що вже скоро всі інші побачать, що насправді ти ледар і нічого путнього з себе не представляєш. Оці всі інші, яким насправді давно все рівно щодо тебе, бо вони зайняті своїми власними не менш рафінованими і витонченими до садизму тривогами.

Тобі стає лячно, бо ж відпочинок також має бути спланованим - бо ж навіть майндфулнес* вимагає психічної енергії, а всередині лише відчай, бо здається що ще мить такого "невідпочинку" і психіка зруйнує таку крихку грань свідомого прагнення бути корисним, ефективним і просто потрібним фахівцем, мамою у декретній відпустці, всюдисущою бабусею чи ким там іще...

Якщо ці відчуття вам знайомі, що ж - запрошую до клубу трудоголіків. В нас ви завжди можете працювати ще трошки більше, ставити собі ще трошки вищі планки, досягати ще трошки важливіших успіхів, дозволяти собі ще трошки менше помилок. Ми гарантуємо вам ефективну відсутність відпусток, тривожний і короткий сон, вранішню тривогу щодо запланованих подій, дратівливість щодо менш ефективних колег по роботі, нерозуміння ваших високих досягнень цими "дрібними людцями", відсутність стосунку з дітьми, чоловіками чи дружинами і розуміючі погляди шанувальників, які захоплюються тим, які ви сильні і як багато всього досягнули. А бонусом (абсолютно безкоштовним) ми додамо вам постійне знецінення всього, що було зроблено до цієї миті, бо ж попереду ще стільки всього, що тільки ви один можете зробити у цьому такому потребуючому вас світі.

Ну ясно, що все це не просто так. Адже цей голос всередині нас - він же має свою історію. Адже він належить нашим батькам, чи вчителям, чи одноліткам - ще тоді, коли ми були зовсім малими; ми ж присвячуємо свої успіхи комусь - цей хтось живе всередині нас і він ніколи не заспокоюється - він родом з нашого дитинства - він невдоволений, бо він один напевне знає, що ми не такі як всі - ми дурніші, ми гірші, ми бідніші - нам треба довести їм всім, що ми змінились, що тепер нами можна пишатись. Лише от біда, коли нас хвалять, ми запалюємось на мить радістю, але, насправді, не віримо і починаємо досягати ще більшого, щоб стати видимими, бо давним давно ми були невидимками і це було найгірше, що могло з нами трапитись і більше ми цього ніколи не допустимо.

А відпочивати ми не вміємо. Бо боїмось. Адже це так втомливо-приємно сказати: "Без нас там не справляться", "Вони телефонують мені по двадцять разів на день", "Я мушу поїхати на роботу, бо все валиться". Ми майже дратуємось, що знову все це треба робити, але десь глибоко всередині ми знаємо: хм, от такі ми важливі...

А потім знову скляний погляд і безкінечна пустка від ще однієї незапланованої зупинки. Бо зупинки вселяють страх.

І так би хотілось написати зараз якийсь простий вихід. Знайти психолога, який вкаже шлях і все зміниться. А ще краще, щоб при тому не визнавати залежності від роботи, як алкозалежній людині так не хочеться визнати, що вона залежна від алкоголю.

Але ні - не маю гарних новин. Ніхто, крім нас самих. Психотерапевт може направляти, підтримувати, але не розвіє руками.

Крок перший: Я - трудоголік і я хочу змінитись.

А далі ломка, злість, розпач і довга дорога до себе.

І трошки оптимізму: світло в кінці тунелю освітить тебе справжнього. І все буде дзен.

В дорогу...

До зу... Я десь поруч. (На тій самій дорозі, напевне).

* Майндфулнес - вчення про те, як жити тут і тепер, усвідомлюючи кожну хвилину. Веде до спокою, миру і внутрішньої гармонії (напевно).

** Короткий, навіяний щойно алгоритм змін:
- нічого-нічого не робити (перший час);
- не ненавидіти себе за це;
- повторювати - так і треба, це саме те...;
- піти додому пішки;
- виринати при ходьбі з виру думок - зупинятись от так посеред вулиці і виринати з потоку думок. Повторювати собі: тривога - це не те, що мені потрібно;
- Залишати трохи безладу на робочому столі;
- Закінчувати роботу вчасно;
- Повторювати собі: це нормально, це нормально...;
- Не шукати активного відпочинку - просто звільняти час...;
- Потім прийде все інше - кожному своє, а саме - робота з самооцінкою і внутрішнім критиком, розставляння меж, стосунки з партнером, співподругом, пошук ресурсів, усвідомлення сенсу, віра в Бога. Але це потім. Спочатку нічого-нічого не робити, навіть не відпочивати.

(Якщо ж ви не ходите на роботу - все те саме; якщо у вас немає можливості виконувати ці пункти - все те саме; якщо ви не вірите, що це допоможе - все те саме; якщо ви вже знайшли свій кращий спосіб - все те саме; якщо.... - все те саме).

*** Якщо Вам важко вчитуватись у складно-сурядно-підрядні речення цієї публікації - закрийте комп'ютер, відпочиньте і почніть знову,  або... дотримуйтесь алгоритму)).