Життя завжди прагне до розвитку.

Портрет - я б хотів намалювати портрет цієї жінки - тому я пишу частинку її історії - бо це мій спосіб малювати.

Ця історія про життя, яке завжди прагне до розвитку. Про те, що життя неможливо зупинити, його можна знищити в якомусь окремому випадку, його можна пригнітити, але лишень з'являються сприятливі умови і життя починає буяти з новою силою - і його не стримати - немає такої сили на землі, що може стримати життя, бо йому дано розвиватись. Так влаштована природа. І в цьому радість а також і небезпека. Тож спочатку історія а потім мораль).

Вона проколола вуха, коли навчалась у десятому класі, а перші сережки купила собі, коли їй виповнилось шістдесят п'ять років. Золоті сережки. Ніхто від неї такого не сподівався. А вона захотіла.

То минув перший рік по смерті її чоловіка - вона відносила жалобу, як і належить жінці її віку і статусу у невеликому містечку десь, скажімо, в Галичині.

Вона завжди була стриманою, акуратною і майже невидимою. Життя складалось із праці, завченої ролі дружини і матері і одвічної економії на всьому. Бо такий то вже був час.

Аж ось золоті сережки. І перстень із рубіном, який усе життя пролежав десь у шухляді. І нове пальто, нові чоботи і навіть ремонт у квартирі. Почалося. Весь рік потому вона купувала собі одяг, перешивала його і з радістю показувала всім, хто готовий був прийти до неї на чай.

Вона стала не просто видимою, вона почала подобатись. Її смак виявився ну майже бездоганним. А ще вона почала говорити - ділитись враженням від всього, що її оточувало. "Лише б здоров'я - а все решта таке прекрасне і я ще таки хочу жити..."

В сімдесят вона зустріла вдівця і пішла на своє перше побачення. Все було продумано, як і належить побаченням у цьому віці - він йшов на цвинтар до своєї дружини, вона туди ж провідати свого чоловіка - але йшли разом. І стільки у тому було трепету (то вже просто треба чути - то навіть і змальовувати якось не можна). А потім телефонні дзвінки, постійні усмішки по телефону, якісь жарти. Дорослі її діти і внуки навіть не завжди розуміли, як правильно реагувати. Мені навіть інколи здається, що життя в ній стало більше ніж у більшості молодих, хто був навколо неї.

Проте він помер, бо йому було вісімдесят. Але історія не закінчилась. Через два роки, вже зовсім несподівано для всіх, вона знову пішла на побачення. І, як і тоді, знову все змінилось. Пані у сімдесят два роки розказувала молоді про поцілунки, про радість обіймів, про компліменти, про слова, що вона їх не чула ніколи за життя і про те, яке то щастя - любити.

У цієї історії гарний фінал і, власне, це фінал підштовхнув мене написати цей портрет тут. Одного дня, їй було тоді сімдесят чотири, вони вже півтора року жили разом із її новим чоловіком, вона сиділа і роздумувала про своє життя. На завершення вона сказала: "Знаєш, ми з М. (чоловіком) сиділи минулого тижня і згадували наші життя. Ми говорили про найщасливіші роки, що в нас були. І знаєш, яким був мій найщасливіший рік? Минулий. Найщасливіший рік за всі сімдесят чотири роки життя..."

Життя завжди прагне до розвитку...

Цінність цієї історії в тому, що це правда. Тут немає нічого придуманого мною, щоб прикрасити сюжет. Вони живуть разом, їм добре, вони думають про минуле і теперішнє, долають кожен свої захворювання і, певне, багато думають про те, що кожен "стає все ближче до правди" (цитата за моїм дідусем, він сказав мені її нещодавно, коли я приїздив його провідати і запитав, як справи; і це найчудовіша метафора про усвідомлення смерті, яку я чув).

Тож до моралі)).

І тут, власне, про небезпеку. Про переваги цієї історії кожен може сам собі домислити, тут все досить просто - ніколи не буває запізно, все можливо, жити тут і тепер... Вірю, що кожен знайде щось добре для себе сам.

А проте писав я її для тих, хто одного разу вирішує зіграти з долею в любов. Любов також завжди прагне до розвитку.

Буває так, що на нашому життєвому шляху з'являється хтось, хто починає нам подобатись і буває так, що ми, буває, починаємо подобатись комусь.

Але... буває так, що в той же час вдома нас вже чекає чоловік чи дружина, а того (ту), на кого спрямовані наші нові почуття, чекають вдома діти; а буває так, що ми беремо на себе зобов'язання не будувати нових стосунків - різні, знаєте, бувають ситуації...

І тоді починається наш танок: ми починаємо придумувати дружбу, говоримо просто про захопливе спілкування, доводимо, що спілкування по чотири години поспіль - це просто інтелектуальне зацікавлення.

Потім зізнаємось, що в нас таки трохи є почуття, але ми дорослі і можемо себе тримати в руках, що нам просто бракує платонічної любові, що ми зможемо разом провести вікенд, просто читаючи книжки і дивлячись фільми.

А потім виправдовуємо перший поцілунок... а потім...

Життя завжди прагне до розвитку. Коли ти посадиш насінину стосунку, вона почне рости. Коли пагінець почне тягнутись до сонця, то ти можеш його й не підливати - і він засохне. Якщо ж ти таки почнеш його підливати (і це більш ймовірно), він буде рости і хотіти ще більше вологи. Ти можеш обтинати його гілочки, щоб він не розростався надто сильно - можеш, але лише відволічешся, як не помітиш, а він вже проріс і його уже не спинити.

До чого моя мораль? Звісно, що не до того, щоб когось засудити. Життя таке. Інколи з кожним може трапитись любов.

Я про те, що нам просто треба знати цей простий закон - життя завжди пране до розвитку. А дерева, виростаючи, починають приносити плоди, як і  наші стосунки починають мати наслідки.

Я б тільки хотів сказати сьогодні, що це важливо розуміти, щоб самим для себе вирішувати, куди ж іти, яку дорогу обирати. Бо знання визволяє - якщо ти починаєш грати з долею в любов, то любов може змінити долю. Коли я розумію, що все матиме наслідки, тоді можу приймати рішення.

Інколи віддатись новій любові, інколи залишитись вірним своєму слову, інколи взяти паузу для роздумів - немає правильно і неправильно. Лише бути чесним перед собою.

Ось мораль. Трохи несподівана, як для історії про пані, що любила. Але так сьогодні склалось, що ці дві ідеї пов'язались мені в одну публікацію.

Тож дякую вам, що читаєте і...

До зу... Я десь поруч.

* Дві пташки, що вдивляються в сонце - про що ця метафора для вас?