Нещодавно я почув цю фразу, яку сказав один справді достойний чоловік про одну справді достойну жінку. І ця фраза мене чимось вколола. Справді, інколи, так нестримно поспішаючи реалізувати весь свій нерозтрачений потенціал, ми потрапляємо у пастку власного обдарування.
Тема ця наче не така вже й нова, але я помітив, що інколи відомі речі стають для нас якимось відкриттям, коли в якийсь момент життя дотикаються до нашої особистої історії.
Я подумав про свого сина і свою дружину, з якими провів чудовий місяць відпустки далеко від роботи і кожноденних турбот. Ми так багато часу просто були разом.
І знову біг. Так багато завжди виявляється роботи, так багато завжди виявляється всього, що потрібно зробити, щоб продовжити безкінечну вервицю подій, які ведуть до реалізації власного обдарування, кар'єрного росту, бажання успіху.
І я ставлю запитання: Чи може і справді обдарування стати тягарем?
Відповідь виявляється очевидною: може! Бо кожне обдарування поєднане з нашим досвідом, кожне обдарування має минуле - а минуле, як ми уже всі знаємо, може бути дуже болючим.
Тоді обдарування стає таким собі буфером між нашою невпевнненістю і великим "ворожим світом". Одна моя клієнтка завісила сертифікатами весь свій просторий кабінет. Вона сказала, що зібрала всі найкращі сертифікати, що можна отримати у її професії і цьому було присвячено значну частину її життя. Зараз у неї є все - статус, реалізація, пошана, гроші. А потім в ході наших зустрічей вона якось промовила: "Знаєш, я озираюсь назад і розумію, що все, чого я досягала - лише пил...". Після чого вона витіснила цю фразу зі своєї свідомості і повернулась до свого звичного образу Великої.
А за цим всім її історія - сумна історія її дитинства.
Обдарування - це великий подарунок, розвивати його необхідно, але я думаю, що є кілька причин, які змушують нас розвивати це обдарування навіть тоді, коли це нам шкодить.
Одна з таких причин, коли обдарування не співпадає або надто співпадає з певним історичним ритмом (дисиденство, переслідування, "втрачене покоління" війни тощо...).
В цьому випадку обдарування призводить до значного особистого страждання, але винагороджується ідеєю про реальну зміну епохи. Тут ми справді можемо лише прийняти свій дар, а особливо тоді, коли розуміємо, що це і є наше покликання (можна розмірковувати, чому дехто стає дисидентом, а дехто ні).
В цьому випадку обдарування призводить до значного особистого страждання, але винагороджується ідеєю про реальну зміну епохи. Тут ми справді можемо лише прийняти свій дар, а особливо тоді, коли розуміємо, що це і є наше покликання (можна розмірковувати, чому дехто стає дисидентом, а дехто ні).
Іншою причиною може бути гіперкомпенсація. В такому випадку обдарування стає ключиком до формування особистості, яка в інших життєвих аспектах відчуває себе безпорадною.
Звідси працеголіки, волонтери, що жертвують своєю сім'єю заради місії, ідейні працівники, що готові відстоювати честь компанії заради приналежності до певної групи людей.
Також звідси покликання, що не бачать нічого, окрім, власне, розвитку власного таланту. Цей талант і справді росте, розвивається, але це і є основне кріплення, що тримає їхню самооцінку на певній точці висоти.
Проблемою такого дару є залежність від власного обдарування. Без нього людина відчуває себе нікчемою, непотрібною, невдахою...
І страх смерті. Це класична теорія - створити щось, що залишиться після тебе, пустити кола по воді, створити ілюзію безсмертя. Звідси всі наші поривання творити-творити-творити і створювати.))
Цих три контексти обдарування змушують нас багато працювати, але, часом, стають для нас суттю в собі - ми перестаємо жити поза межами нашого таланту, покликання, місії. Ми забуваємо про дітей, сім'ю, внутрішнє своє життя.
Справедливості ради маю сказати, що ті ж контексти спричинилися до того, що у нашому світі є генії, таланти, чудові працівники, керівники величезних компаній. Питання лише в тому, якою ціною і для чого? Яка мета всіх цих зусиль?
Бо я часто думаю про наслідки, які несе в собі посвята власному обдаруванню. Звісно, це те, що дає розвиток людству як такому, але ось кілька наслідків зворотньої сторони медалі:
1. Самотність. Вже всі напевно знають, що чим більшим даром ти наділений, тим менше є людей, які можуть тебе зрозуміти, тим більша потреба втікати у власне творення, тим більшою стає віддаленість від людей і... по колу. Обдарованість так часто йде рука в руку із порожнечею особистого життя.
2. Потреба контролю. Часто люди, які "вміють робити триста справ одночасно", всі ці триста справ і потребують контролювати. Контроль стає тотальним і втомлюючим - часто не лише для самої людини а й для всіх, з ким ця людина співпрацює.
3. Надмірна вимогливість до себе і до інших. В якийсь момент ти починаєш розуміти, що всі навколо не дотягують до твоєї планки, ти розчаровуєшся і знову все починаєш робити сам. Але триста перша одночасна справа часто дає збій системи і все летить шкереберть - обдарування стає непідйомним тягарем, від якого ти вже не можеш відступитись ні вліво ні вправо, а реалізовувати який у тебе вже просто немає сил
І я дуже сумую, коли бачу, як люди заривають свої таланти в землю - це ще одна крайність, що провокує невіра в себе - протилежна сторона гіперкомпенсації - уникнення або замороження. Це проблема, протилежна надмірності, про її подолання я писав у публікації: Історія про диво. Проте надмірність (працеголізм, втеча у розвиток, доказування чогось всьому світові) справді часто руйнує наші такі крихкі життя.
Я не знаю, чи існує золота середина - зрештою, життя - це великий компроміс. Але якщо ви впізнаєте себе, то запитайте себе знову - навіщо мені потрібно стільки працювати? Чому я не можу зупинитись?
Можливо за цим стоїть бажання втечі? А можливо бажання любові? Чи страх смерті? Щоб наповнити життя сенсом?
Я в таких випадках думаю про свого сина. Все минеться, залишиться тільки стосунок. Інколи це змушує мене швидше повертатись додому))).
І, звісно, розвиватись - це круто. Розвиток - одна із складових сенсу життя. Питання лише в ціні, яку ми за це платимо.
До зу... Я десь поруч.
Немає коментарів:
Дописати коментар