Лист до мами.

Всі терапії починаються з мами. І з тата. З дитинства. З тої першої любові, яку дали або не дали нам наші батьки. Так багато всього від них залежало. Так багато вони визначали. І так багато всього вони не вміли.

Не вміли говорити про любов, не вміли хвалити, не знали, як встановлювати добрі правила, самі не відали, як говорити про емоції й точно не знали, як важливо у дитинстві просто бути дитиною. Не завжди. Але часто.

І от ми всі повиростали. І почалась якась незрозуміла карусель низької самооцінки, життєвих невдач, залежних чи просто поганих стосунків, проблем на роботі, проблем з алкоголем, проблем, проблем, проблем...

А потім ще один психолог (не лише я) пише чергову статтю, де говорить досить очевидну річ - всі проблеми з дитинства.

І як же багато з нас люблять цю милу сентенцію. Всі проблеми з дитинства - я не винен, це все батьки, це все бідність, це все погана освіта... Завжди є хтось інший, а я... Ну я... Що я... Я той... Просто мені не повезло з батьками...

Або ще гірше. Всі проблеми від моїх батьків - вони жахливі. Вони все зіпсували, а, отже, тепер саме вони мають платити за всі мої невдачі. Тепер це їх проблеми. Хай шукають гроші для мене, хай віддають своє - не вміли виховувати - тепер хай платять.

Я пишу про всіх нас* - звичайних людей зі звичайними батьками. Наші звичайні батьки часто справді багато чого не вміли і не знали. І це впливало на нас. Наші батьки мали свої проблеми (низька самооцінка, алкоголь, бідність, емоційна скутість, проблеми в стосунках, труднощі з їхніми батьками, депресії (неназвані), тривоги та інше, інше, інше...) і теж не знали, як дати собі з ними раду.

І це було справді нелегко - вижити в декотрих із наших сімей. 

Тому я, звісно, знову приходжу до того, що всі проблеми з дитинства. Але... не всі ми виростаємо однаковими.

Доросле життя починається тоді, коли ми усвідомлюємо, що наші батьки - це прості люди, які давали собі раду, як вміли; коли ми самі виростаємо з підліткових штанців, в яких боремося з батьками і їх авторитетом; коли ми беремо відповідальність на себе; коли розуміємо, що є виховання, а є самовиховання. І що ми можемо самі визначати своє майбутнє.

Саме тут психотерапевт і стає у нагоді. Зрозуміти власну дорослу позицію, відпустити і пробачити власних батьків, йти вперед. Це не завжди буває просто. І не завжди швидко. Але це напрям, в якому ми можемо рухатись.

Тому, так, більшість наших проблем корінням сягають дитинства, але ми самі відповідаємо за те, що ми зробимо з ними в дорослому житті.

На певному етапі роботи з клієнтом ми починаємо писати листи. Навмисне пишу, що на певному етапі - бо все має свій час і свою готовність.

Отож, ми пишемо листи. Листи, які не потрібно надсилати, які залишаються з нами і для нас, але які дають можливість сказати те, що ми так довго тримали в собі. Сказати, щоб іти далі. 

Я думаю, це дуже добрий спосіб віддати минуле минулому. І може хтось сьогодні також вирішить написати листа власним батькам. Листа, в якому можна сказати про все на світі, в будь-якій формі, будь-якими словами - просто дозволити текти всім думкам і відчуттям, що ми роками назбирували в собі. Написати листа, щоб відпустити. А потім взяти цього листа, засунути у пляшку і пустити рікою до моря, або зберегти собі, або спалити... Чи показувати батькам - залежить... Лист не має образити їх. Бо лист має бути про примирення. Чи готові вони почути ваші міркування? Залежить. Може для цього також потрібен психолог. Зазвичай, все-таки це не лист для прочитання, це лист для написання. Те, що ми його пишемо є важливішим від того, що хтось має його прочитати.

Я зазвичай також не читаю листів своїх клієнтів до їх батьків - ми просто їх обговорюємо. Але інколи буває по-різному. Так було цього разу. Одна моя клієнтка прочитала мені свого листа до мами. Тепер він написаний у цьому блозі. Бо для мене самого він став зразком пошуку порозуміння з мамою і з минулим - коли все не стало просто, але коли доросла людина вчиться розуміти, що мама робила те, що могла, навіть якщо те, що вона могла не було тим, що мала б робити мама.

Я дякую моїй клієнтці за дозвіл поділитися цим листом з читачами. (Цього разу я навмисне для цього пишу блог, щоб лист могли прочитати інші).

І на останок: немає однакових листів, як немає однакових історій, як не має однакових мам (чи татів). Лист-порозуміння просто активує нашу дорослу здорову частинку, яка має це внутрішнє знання - кожен міг зробити лише те, що міг. Майбутнє залежить від мене.

"Мам.

Мені тебе було дуже мало, мені так хотілось більше... Уваги, гри, такого чогось доброго - дуже маминого, дуже теплого, нашого, дитячого, твого спокою і переконання, яке б мене обіймало, що завтра все буде добре, щоб я не боялась.

І я знаю, що ти не могла мені цього дати. Бо в тобі самій цього не було, бо ти сама цього не мала.
І я не звинувачую. Я розумію. Вже зараз.

Але тоді мені в тобі і поруч було забагато болю, алкоголю, втоми, байдужості і страху. Ти жила собі своїм життям і не могла йому дати ради.

Мені було соромно. Дуже боляче, соромно і страшно. Від усього. Від пияцтва, від скандалів, захованих по різним куткам пляшок, від безнадійності, яка жила у нашій квартирі, від твого невміння щось змінити в своєму (і нашому житті).

Ти переклала на мене відповідальність. За багато що. І я її взяла, бо не бачила іншого шляху.

Я хотіла печива і пирогів, обіймів і свят, спільного часу і розділення моїх захоплень.

А ти продовжувала не могти дати собі раду.

Вже зараз, коли я доросла, розумію, як насправді це може бути іноді складно, майже неможливо. І не ображаюсь. Бо знаю, що не можна дати те, чого не маєш сам.

Але просто хочу тобі пояснити - що ТОДІ я цього всього не знала, і мені було страшенно важко бути вашою дитиною.

І той тягар, який я взяла звідти, десь всередині себе несу і досі - нездатність почуватись в безпеці, і в очікуванні чергової порції труднощів.

Попри це, знаю, що ти мене любила дуже, як уміла і могла. А я надзвичайно сильно любила тебе, навіть в найгірші твої дні і мої спогади."

До зу... Я десь поруч.

* Ця публікація не в однаковій мірі стосується людей, які мали травматичне дитинство - тобто зазнавали емоційного, фізичного, сексуального чи ін. насильства. Робота з травматичним дитинством є іншою.