Життя завжди прагне до розвитку.

Портрет - я б хотів намалювати портрет цієї жінки - тому я пишу частинку її історії - бо це мій спосіб малювати.

Ця історія про життя, яке завжди прагне до розвитку. Про те, що життя неможливо зупинити, його можна знищити в якомусь окремому випадку, його можна пригнітити, але лишень з'являються сприятливі умови і життя починає буяти з новою силою - і його не стримати - немає такої сили на землі, що може стримати життя, бо йому дано розвиватись. Так влаштована природа. І в цьому радість а також і небезпека. Тож спочатку історія а потім мораль).

Вона проколола вуха, коли навчалась у десятому класі, а перші сережки купила собі, коли їй виповнилось шістдесят п'ять років. Золоті сережки. Ніхто від неї такого не сподівався. А вона захотіла.

То минув перший рік по смерті її чоловіка - вона відносила жалобу, як і належить жінці її віку і статусу у невеликому містечку десь, скажімо, в Галичині.

Вона завжди була стриманою, акуратною і майже невидимою. Життя складалось із праці, завченої ролі дружини і матері і одвічної економії на всьому. Бо такий то вже був час.

Аж ось золоті сережки. І перстень із рубіном, який усе життя пролежав десь у шухляді. І нове пальто, нові чоботи і навіть ремонт у квартирі. Почалося. Весь рік потому вона купувала собі одяг, перешивала його і з радістю показувала всім, хто готовий був прийти до неї на чай.

Вона стала не просто видимою, вона почала подобатись. Її смак виявився ну майже бездоганним. А ще вона почала говорити - ділитись враженням від всього, що її оточувало. "Лише б здоров'я - а все решта таке прекрасне і я ще таки хочу жити..."

В сімдесят вона зустріла вдівця і пішла на своє перше побачення. Все було продумано, як і належить побаченням у цьому віці - він йшов на цвинтар до своєї дружини, вона туди ж провідати свого чоловіка - але йшли разом. І стільки у тому було трепету (то вже просто треба чути - то навіть і змальовувати якось не можна). А потім телефонні дзвінки, постійні усмішки по телефону, якісь жарти. Дорослі її діти і внуки навіть не завжди розуміли, як правильно реагувати. Мені навіть інколи здається, що життя в ній стало більше ніж у більшості молодих, хто був навколо неї.

Проте він помер, бо йому було вісімдесят. Але історія не закінчилась. Через два роки, вже зовсім несподівано для всіх, вона знову пішла на побачення. І, як і тоді, знову все змінилось. Пані у сімдесят два роки розказувала молоді про поцілунки, про радість обіймів, про компліменти, про слова, що вона їх не чула ніколи за життя і про те, яке то щастя - любити.

У цієї історії гарний фінал і, власне, це фінал підштовхнув мене написати цей портрет тут. Одного дня, їй було тоді сімдесят чотири, вони вже півтора року жили разом із її новим чоловіком, вона сиділа і роздумувала про своє життя. На завершення вона сказала: "Знаєш, ми з М. (чоловіком) сиділи минулого тижня і згадували наші життя. Ми говорили про найщасливіші роки, що в нас були. І знаєш, яким був мій найщасливіший рік? Минулий. Найщасливіший рік за всі сімдесят чотири роки життя..."

Життя завжди прагне до розвитку...

Цінність цієї історії в тому, що це правда. Тут немає нічого придуманого мною, щоб прикрасити сюжет. Вони живуть разом, їм добре, вони думають про минуле і теперішнє, долають кожен свої захворювання і, певне, багато думають про те, що кожен "стає все ближче до правди" (цитата за моїм дідусем, він сказав мені її нещодавно, коли я приїздив його провідати і запитав, як справи; і це найчудовіша метафора про усвідомлення смерті, яку я чув).

Тож до моралі)).

І тут, власне, про небезпеку. Про переваги цієї історії кожен може сам собі домислити, тут все досить просто - ніколи не буває запізно, все можливо, жити тут і тепер... Вірю, що кожен знайде щось добре для себе сам.

А проте писав я її для тих, хто одного разу вирішує зіграти з долею в любов. Любов також завжди прагне до розвитку.

Буває так, що на нашому життєвому шляху з'являється хтось, хто починає нам подобатись і буває так, що ми, буває, починаємо подобатись комусь.

Але... буває так, що в той же час вдома нас вже чекає чоловік чи дружина, а того (ту), на кого спрямовані наші нові почуття, чекають вдома діти; а буває так, що ми беремо на себе зобов'язання не будувати нових стосунків - різні, знаєте, бувають ситуації...

І тоді починається наш танок: ми починаємо придумувати дружбу, говоримо просто про захопливе спілкування, доводимо, що спілкування по чотири години поспіль - це просто інтелектуальне зацікавлення.

Потім зізнаємось, що в нас таки трохи є почуття, але ми дорослі і можемо себе тримати в руках, що нам просто бракує платонічної любові, що ми зможемо разом провести вікенд, просто читаючи книжки і дивлячись фільми.

А потім виправдовуємо перший поцілунок... а потім...

Життя завжди прагне до розвитку. Коли ти посадиш насінину стосунку, вона почне рости. Коли пагінець почне тягнутись до сонця, то ти можеш його й не підливати - і він засохне. Якщо ж ти таки почнеш його підливати (і це більш ймовірно), він буде рости і хотіти ще більше вологи. Ти можеш обтинати його гілочки, щоб він не розростався надто сильно - можеш, але лише відволічешся, як не помітиш, а він вже проріс і його уже не спинити.

До чого моя мораль? Звісно, що не до того, щоб когось засудити. Життя таке. Інколи з кожним може трапитись любов.

Я про те, що нам просто треба знати цей простий закон - життя завжди пране до розвитку. А дерева, виростаючи, починають приносити плоди, як і  наші стосунки починають мати наслідки.

Я б тільки хотів сказати сьогодні, що це важливо розуміти, щоб самим для себе вирішувати, куди ж іти, яку дорогу обирати. Бо знання визволяє - якщо ти починаєш грати з долею в любов, то любов може змінити долю. Коли я розумію, що все матиме наслідки, тоді можу приймати рішення.

Інколи віддатись новій любові, інколи залишитись вірним своєму слову, інколи взяти паузу для роздумів - немає правильно і неправильно. Лише бути чесним перед собою.

Ось мораль. Трохи несподівана, як для історії про пані, що любила. Але так сьогодні склалось, що ці дві ідеї пов'язались мені в одну публікацію.

Тож дякую вам, що читаєте і...

До зу... Я десь поруч.

* Дві пташки, що вдивляються в сонце - про що ця метафора для вас?

Всі кажуть йому: Ти должен, а я кажу йому: Дякую!

Знаєте, дорослі люблять повчати. В мене інколи враження, що в них є десь вмонтована кнопка повчання, і коли вона випадково вмикається, то їх уже не зупинити.

Я також дорослий. Певне і в мене є та кнопка і, певне, вона також вмикається - але за собою помітити важче і собі пробачити легше, бо ж свої-то повчання точно мають право на життя - вони ж точно правильні, адже вони живуть в моїй голові.

Це я до того, що зустрівся мені недавно один дорослий пан і так вже склалось, що мав він мене вчити одному корисному вмінню. А коли дорослий має тебе чогось вчити, то кнопка повчань вмикається з якоюсь просто таки супершвидкістю.

І от почав мені пан розказувати, що то все дурниці - хвалити дітей. Що от його діти повиростали і такі йому вже вдячні, що він був до них суворий, бо ж вони усе-усе вміють і таке в них життя прекрасне, що й казати годі. Мої кволі намагання (учня перед вчителем) щось сказати з цього приводу були і не дуже почуті і не дуже взяті до уваги (це при тому, що я таки вмію переконливо говорити).

І тому я вирішив написати пост, бо у світі ще є дорослі, які думають, що найкращий спосіб будувати стосунки - це повчати, вказувати на помилки і вимагати щораз більшого результату.

Була в мене одна чудова клієнтка. Вона мені розказувала: коли вона приходила додому зі школи і казала мамі, що отримувала 12, то мама запитувала, чи були ще діти, які отримували 12 з цього предмету. Якщо були й інші, то мама відповідала, що це легка 12-ка і радіти тут немає чого.

Була в мене ще одна клієнтка. Її мама, прийшовши додому, вказівним пальцем проводила по плінтусах. Якщо десь була помічена пилюка, то дівчинка мила усю квартиру.

І ще одна моя клієнтка мала досконалого батька, повагу якого вона дуже намагалась заслужити. Він же з висоти його досконалості завжди помічав, що його люба доня знову не все зробила досконало, а значить, її знову не дуже є за що похвалити.

Є дещо, що всіх їх об'єднує. Вони справді чудові люди. Справді чудові люди, що зовсім не вірять у власні можливості.

Бо коли тебе ніколи не хвалять, то в тебе немає фундаменту для того, щоб будувати здорову самооцінку.

Кожна з них досягла чималого успіху в тому, що вона робить, але кожна з них так намагалась бути ще кращою, знецінюючи все, що робила досі, що одного разу втома просто змушувала їх звертатись по сторонню допомогу. Вони хотіли повернути контроль, але ми вчились вірити в себе.

Наша психіка схожа на дерево. Бо дерево мусить рости і починається воно з малого жолудя, горіха, зернини... Крона дерева - це наші дві півкулі мозку, де є безліч сплетінь і де відбувається фотосинтез - щось дуже складне, але необхідне для життя. Основою ж доброго росту дерева є стовбур, по якому в крону надходить вода.

Вода! Без неї дерево помирає. Похвала - це і є вода для нашого дерева психіки. Коли ж води замало - дерево також виростає, але ми називаємо це "дерево" кактусом.

Наша психіка також проб'ється і виросте без похвали, але яким буде це дерево? Вимогливим - до себе, а тоді до інших. І втомленим, бо ж не можна бути постійно вимогливим і не втомлюватись від цього. І роздратованим, бо ж не можна бути постійно втомленим і не дратуватись. І самотнім, бо ж не можна бути постійно роздратованим і не самотнім. Але, часто, це дерево таки буває успішним - бо ж мусить бути хоч якась винагорода за вимогливість, втому, дратівливість і самотність.

Клієнти часто думають над тим, чому ж нашим батькам було так складно нас хвалити? Бо вони мали низьку самооцінку, бо їх не вчили мати високу самооцінку, бо нікому не були вигідні люди з високою самооцінкою. А от вимогливі люди вигідні всім, хто хоче будувати тоталітарний рай всепланетного масштабу. Ну та й ще інші причини - багато їх...

Чому нам так важко хвалити себе і визнавати успіхи інших? Бо ми маємо низьку самооцінку, бо нас виховували батьки із низькою самооцінкою, бо... і далі в тому ж таки керунку.

Є дуже важливе послання, якого я хочу "повчити" всіх, хто читає цю публікацію: той, хто ніколи нікого не хвалить - не вірить в себе.

Хвалити інших здатні лише люди впевнені в собі.
Дякувати іншим здатні лише люди, впевнені в собі.
Вибачатись перед іншими здатні лише люди, впевнені в собі.


Одного разу в мене був конфлікт з однією дорогою мені компанією. Здавалось, що це все - глухий кут. І тоді моя подруга (майже співавторка майже всього, що я роблю) сказала мені: Хвали їх.

За що?

Завжди є за що похвалити інших. Завжди.

Я записав це до свого нотатника і коли зустрічався з цими людьми, відкривав нотатник і пробував "придумувати" похвалу. Спрацювало. Чесне слово).

Бо дерево нашої дружби почало отримувати воду і тоді воно почало рости.

Тож я повторюсь: завжди є за що похвалити інших. Але, звісно, похвала - це не лестощі, не брехня, не вигадки, не марнославство, не красномовство. Просто завжди є щось чесне, за що можна похвалити інших.

Хвалити не означає не критикувати. Хвалити не означає не встановлювати меж. Хвалити не означає дозволяти вилазити собі на голову. Хвалити означає лише хвалити.

Закладати фундамент власної самооцінки ніколи не пізно. Просто візьміть маленького нотатника і спробуйте виконувати домашнє завдання: записуйте кожен день 5 речей, за які можна себе похвалити, 5 речей, за які можна собі подякувати, 5 речей, які можна собі пробачити. А потім похваліть тих, з ким ви сьогодні були разом. Виконуйте роботу письмово - так мозок реєструє, що відбувається щось усвідомлене і важливе.

На останок розкажу про ще одну свою клієнтку, яка цього тижня розказувала мені про те, що в неї на роботі є хлопець, який зі всіма конфліктує. Але коли вона з ним познайомилась, то він виявився їй справжнім другом. Ось її цитата: "Всі кажуть йому: Ти должен... А я кажу йому: Дякую...". Так народжується дружба.

Ну і всім дорослим на замітку: якщо ви будете мене повчати, то я напишу про вас публікацію))).

Мій вчитель, до речі, і далі продовжує мене вчити. В нас дещо виходить. Через 10 зустрічей він таки відмічає, що я маю певні успіхи. Дякую йому за це).

До зу... Я десь поруч.

* Якщо ви прочитали цю публікацію і вам здалось, що вона недосконала і її немає за що похвалити, то... прочитайте її ще раз))).

Кризи, кризи, кризи...

От-так ідеш собі тай йдеш... І ніколи ж не знаєш, коли з наступного повороту знову з'являться нові обставини, чи втома змусить зупинитись, чи щось з дороги пройдешньої наздожене і прошепоче: "Ні-ні, це ще не кінець"...

І ось наче вже
й до психолога ходиш, і до священика навідуєшся, і навіть спортом зайнявся, поїхав у далеку мандрівку себе шукати, навчився робити паузи і навіть вегетеріанську їжу пробуєш їсти - а воно "бац" - і знову криза...

Неминуча. Немає від неї втечі. Усюди знайде.

І знову все поставить під сумнів. І починається тоді новий танок - думи тяжкі, ночі недоспані, настрій хмурий, - все знову змішується і "поки сонця не видно, то, здається, що його і нема".

А я тоді кажу своїм клієнтам: ну і класно - давайте танцювати!

І ось дві ідеї, які визначають всі мої знання про кризи і мій спосіб до них ставитися:
Ідея перша: кризи неминуче стаються у нашому житті.
Ідея друга: кризи минають, як і все минає.

Коли ми приймаємо неминучість, то не розчаровуємось знову і знову, коли вони приходять. Засмучуємось - так, але... починаємо танцювати.

Коли ми знаємо, що вони минають - то можемо намріяти принаймні оте світло в кінці тунелю, якого так часто не видно через погані погодні умови.

Тому формула дуже проста: прийміть свої кризи, бо вони стаються з кожним, навіть з найуспішнішими, найщасливішими, найсвятішими з нас:).

Знаєте, як відбуваються зміни у формуванні нашої психіки? Ми накопичуємо знання, досвід, вміння, роздуми, тривоги, радості - це називається накопиченням кількісних змін - тобто маленьких змін, що день за днем по трошки удосконалюють наше розуміння себе. Коли ці зміни накопичуються, створюється критична маса змін - тобто психіка розуміє, що змін стало надто багато і з тим треба щось робити. І ось вам будь ласка - криза. Все змішується. Починається готуватись коктейль. І коли він готовий, психіка ініціює якісні зміни - тобто великі зміни в усвідомленні як себе так і реальності навколо себе.

Говорячи простіше - кількісні зміни накопичуються і перетворюються в якісні зміни.  Без кризи цей процес неможливий.

Криза - свого роду каталізатор нашого життєвого досвіду. Вона підсумовує все що сталось і пропонує роздоріжжя - або в довготривалу соматичну депресію або до активної непростої діяльності, бо тепер ти можеш ще більше. Так, це непросто, так - страшно, так - ми не знаємо, до чого це все призведе, але... життя завжди прагне до розвитку, стосунки завжди прагнуть до розвитку, досвід завжди прагне до розвитку. Це ще один закон - його можна тільки прийняти.

На основі цього закону, ще одна формула щодо криз: Не бійся кризи, бо це і є шлях до змін.

Кризи збивають з пантелику - це правда, кризи втомлюють - це теж правда, кризи затягують нас у безпросвітність непростих запитань - і це правда. Але кризи - це єдиний спосіб наважитись...

Сьогодні у мене є також послання для двох людей:

Хлопцеві на далеких островах: Не бійся кризи! Подивись, скільки досвіду ти отримав завдяки, власне, їй. Вона відкриє для тебе ще багато несподіванок.

Дівчині, що вирішила провести літо з дітьми: Вітаю! Бо кожна криза має мати своє логічне завершення! Мужність піти почас більша за мужність залишитись.

Наважитись на зміни непросто - тому життя, виштовхуючи нас із зони комфорту, створює нам кризу - щоб мотивувати до змін. Такий собі "чарівний пендель" від матінки-природи. Можливо без цієї кризи ми б не змогли рухатись туди, де нам визначено бути великими.

І насамкінець повертають до свого терапевтичного кабінету і своїх клієнтів, що розбиваючись об стіну чергової кризи, втомлено споглядають своє життя. Я так кожного разу хочу сказати їм те, про що вже сьогодні писав: усе минає і кризи минають також. Нам треба просто віднайти трошки ресурсу, щоб наважитись на зміни. (Ресурс - і надалі паливо для будь-якого руху вперед.)

ВБД - все буде добре, як каже моя одвічна подруга, яку я вже подумую зробити співавтором блогу через кількість її цитат, що я їх використовую тут. Дякую Вам)).

До зу... Я десь поруч.

Дівчата ніколи не зляться, хлопці ніколи не плачуть.

Ця публікація просто мусить з'явитись у блозі, який називається "Лабораторія змін". Бо скільки б я не писав про різні особливості нашого психологічного благополуччя, без емоцій весь цей процес є просто неможливим.

І знаєте, що мене продовжує дивувати, коли я говорю про емоції чи пишу про них - все ще є безліч людей, які справді вірять, що емоції краще тримати при собі.

Тому ще один маленький штрих до портрету психічного здоров'я - відкривати емоції!

Трішки ретроспективи: чого зазвичай вчили маленьких хлопчиків 10, 20, 30, 40 років назад? Їх вчили, що якщо ти будеш плакати, то будеш слабаком, а значить перестанеш бути справжнім чоловіком, якого всі мають боятись і поважати. Це ж стосується ніжності, чутливості, проявів страху, печалі та інших "жіночих" емоцій.

В той же час чого вчили дівчаток: ну звісно не висловлювати злість. Всі пам'ятають: якщо ти будеш злитись, Боженька тебе покарає; та який чоловік захоче мати таку злісну жінку; дівчаткам таке не пасує...

Ну от і зустрічаємось ми в дорослому віці: фарфорові дівчатка, що ніколи не зляться і фарфорові хлопчики, що ніколи не плачуть.

Звісно, у батьків цих хлопчиків і дівчаток були свої батьки, а в них свої... І всі вони так старанно вчились передавати з покоління в покоління оте потаємне: тримай свої емоції при собі. Тому ми так давно вже згубили оце просте вміння - говорити про те, що відчуваєш. Бо колись, ще колись, якщо ти говорив про своє невдоволення, то... приходили люди у формі і ти зникав із мапи свого міста назавжди (і це сумна історія нашого народу - але вона є і ми досі пожинаємо її плоди). Тому краще бути сірим, краще не виділятись і краще, звісно, тримати язик за зубами, а емоції в надійному сховку десь на самому дні своєї душі.

Ось кілька простих психологічних передумов того, чому ми не навчились відкрито говорити про свої почуття:

• емоційно скуті батьки просто не можуть навчити емоцій своїх дітей;
• батьки з низькою самооцінкою забороняють емоції, як вияв свободи, якої вони не розуміють; 
• вимогливі батьки вчать лише раціональності;
• батьки у дисфункціональних сім'ях (алкоголь, наркотики, насильство) за емоції карають; 
• постійно відсутні батьки просто не дають шансу навчитись емоції висловлювати - діти не мають кому їх висловити.

Напевне, також ми не можемо оминути травми, як передумови зникнення емоцій. Інколи, коли людина переживає важку психо-емоційно-тілесно-духовну травму, що асоціюється з незмінним болем, наша психіка має властивість вимикати емоції, щоб не дати собі збожеволіти. Тобто біль є таким великим, що краще не відчувати нічого взагалі - таке рішення психіки ми не можемо контролювати.

Отож емоції можуть лякати або викликати відчуття сорому; інколи ми просто не розуміємо їх і не вміємо їх розрізняти; і тому так часто ми приймаємо для себе правило: не висловлювати зайвих емоцій. Це називається емоційна інгібіція (придушення емоцій).

Але... зайвих емоцій не буває!

Є дві ідеї, які я сповідую щодо емоцій: психологічно-тілесна і духовна.

1. Емоції - це фізіологічна реакція організму на подразник. Тобто це реакція тіла на те, що відбувається зовні чи всередині нас. Не ми це тіло проектували і не нам його переналаштовувати. Бо тіло не бреше, єдине тіло ніколи не бреше.

2. Якщо Бог вклав в нас спектр емоцій, значить для чогось це було потрібно. Коли я пишу спектр, то маю на увазі, що в нас є рівнозакладені усі емоції, такі на крайніх полюсах як любов і ненависть. І все, що між ними. Отож і злість, і ненависть, і печаль і радість були закладені в нас не просто так.

І коли ми намагаємось якусь з цих емоцій вимкнути, то на це є своя причина і дуже часто ця причина потребує своєї психотерапії))).

Всі ці речі є досить відомими, але є одна річ, яку я точно хочу донести до кожного, з ким розмовляю про емоції: наша психіка влаштована таким чином, що коли ти вимикаєш будь-яку одну емоцію, всі інші вимикаються автоматично.

І це наша проблема. Не можна бути емоційно-відкритими і ніколи не відчувати болю, не можна відчувати справжню радість, ніколи не знаючи злості, не можна мати довіри, забороняючи собі сумнів і навпаки.

І вже в цьому місці починаються сценарії життя: ми одягаємо маски, які з часом вживляються в наше обличчя і, зрештою, ми починаємо вірити, що саме так і тільки так і має бути. Тоді ми починаємо пропагувати наші маски, як єдино-правильий спосіб мислення. Звідси: фанатизм, нетерпимість, тоталітаризм.

І це важливо. Бо говорячи про емоції, ми говоримо про спектр, а, отже, про те, що в кожну іншу мить свого життя ми можемо мати різні емоційні стани, а, отже, мати дозвіл бути різними, а, отже, дозволяти собі бути іншими, а, отже, приймати інших несхожими на себе.

І тільки це є ключем до психічної зрілості, до таких наших улюблених слів, як гідність, толерантність, мудрість тощо...

Бо всі ці слова вчать нас приймати нас у різних своїх станах - емоційних станах також.

А тепер давайте знову повернемось до того, що емоції - це фізіологічна реакція організму на подразник. Отже, що таке фізіолгічна? Це означає, що наш мозок пускає певний імпульс волокнами нервової системи. А що таке імпульс? Це невеликий електричний заряд. Що відбувається з електричними зарядами, які не можуть себе проявити? Вони накопичуються.

І власне тут починаються проблеми: емоційні вибухи, неконтрольована агресія, імпульсивні рішення... Інколи нам здається, що людина є надто емоційною - але дуже часто в цієї людини стільки всього заховано, що лише ці вибухи дають маленьку розрядку для її організму. Надмір емоційної енергії схильний вибухати.

Якщо ж сила заборони є такою сильною, що ми не можемо навіть вибухати час від часу, тоді енергія вибухає всередині нас - це називається психосоматика. І вона не має меж - все, що ми знаємо про соматичні захворювання корелюється (співвідноситься) у різній мірі з емоційними станами.

Фарфорові мої хлопчики і фарфорові мої дівчатка, дозвольте собі бути слабкими і дозвольте собі злитись. Бо бути слабкими - не означає бути слабаками, а злитись - не означає бути злими.

Як це робити? Як висловлювати емоції? Гідно. Не принижуючи інших. Але не мовчки. Це називається асертивність. І це одне з моїх улюблених слів, бо воно вчить нас говорити ні, відстоювати межі. Воно вчить нас не мовчати, але... ніколи не втрачати гідності говорити про свої емоції доброзичливо, навіть коли це дуже непросто.

Якщо у вас є ваші історії асертивного висловлення емоцій, то поділіться ними в коментарях, щоб ті, хто читає це визначення вперше, могли надихнутись досвідом тих, хто навчився від асертивності отримувати задоволення.

Дякую.

До зу... Я десь поруч.

P.S. Якщо емоції були витіснені внаслідок травматичного досвіду, то спробуйте, все-таки, звернутись до фахівця психічного здоров'я. Це буде вашим першим кроком доброзичливості до себе - дуже непростим, але дуже важливим.

* Замість першого коментаря: Минулого тижня я проводив семінар про асертивність. Звісно, ми говорили про емоції і важливість їх висловлення. Одна учасниця розказала свою маленьку історію з цього приводу: "Мій чоловік час від часу приходив додому випивший. Звісно, це мені не подобалось. В таких випадках я складала руки на грудях і замовкала. Просто закривались в собі. Але одного разу він прийшов додому (знову трохи "під шафе"), а я, звісно, знову надулась і перестала з ним розмовляти, - він витягнув велику свічку, що приніс її з собою, запалив і поставив на стіл. Я була в шоці. Бо не могла зрозуміти, чи то в нього вже Біла гарячка чи що трапилось. Він мовчав і я мовчала. Але та свічка так мене заінтригувала, що я не втрималась і різко так спиталась: "Що це ти робищ?" Він же весь стрепенувся і задоволено промовив: "О, знайшов!". І знову замовк. Я знову почала мовчати і знову за якийсь час не втрималась: "Що ти знайшов?" - "Твій голос!" - сказав він... І від тоді я почала говорити. Чесне слово. Хочете вірте, хочете ні. Я почала говорити про свої емоції з того самого моменту і тепер вже ніколи не перестану.. Така от історія моєї власної асертивності - я говорю про емоції і відстоюю свою територію. І я дякую за це своєму чоловікові." (Історія записана з дозволу авторки).

Бажаю вам знайти власний голос своїх емоцій. Ваші історії в коментарях.

Нерозказані історії.

Я сьогодні про нашу тендітність. В психології переживання горя є такий вид втрати, який називають приватне горе. Чомусь він мені згадався, коли я вирішив написати цю публікацію.

Приватне горе - це такий вид втрати, при якому людина практично не ділиться своїми емоціями і переживаннями з тими, хто є навколо неї. Найчастіше про нього йдеться тоді, коли говоримо про завмирання плоду - тоді всі мовчать. Немає похорону, поминок, річниці смерті - є лише щемке відчуття у грудях матері, з яким вона вчиться жити і про яке, зрештою, також вчиться мовчати.

Але мовчати ми вчимось набагато частіше. І мовчання це почас стає всім і єдиним, що ми маємо. Мовчання стає нашою ідентичністю. І все навколо замовкає також.

В  кабінет до психотерапевта ми приходимо вже на якісь стадії відчаю. Мовчанка всередині нас наче перемелює наше звичайне життя і ми шукаємо когось, хто б навіть не допоміг - ні - хто б просто зумів вислухати і сказати, що він поруч, що він чує і... цього, насправді, досить.

Нерозказані історії. Скільки їх? Які вони? Хто має право їх почути? Хто повинен їх розказати? Що і для кого це змінить? Не знаю, є багато запитань і так мало відповідей.

Це історії про травму, історії про зраду, історії про ідентичність, про страх, про нездійсненні мрії, про гру, яку ми затіяли зі своїм життям, про стосунки, в яких ми застрягли, історії про втому, в якій нікому признатись і успіх занадто дорогою ціною.

Нерозказані історії - це так часто про досвід бути дорослими, про примирення з неминучим і про пошук порозуміння з Богом, коли ти вже нічого не розумієш.

Коли я думав про цю публікацію, то мені здалось, що, напевне, кожен же з нас має свої нерозказані історії. Що ми з ними робимо? Намагаємось забути? Намагаємось не помічати?

А вони болять...

І тоді я зрозумів, що я хочу цього разу повідомити тим, хто читає мої публікації. Що ви не самі. Що кожен з нас має свої власні нерозказані історії. Що біль - це те, що стосується кожного. Що це нормально - боятись, плакати і тримати свій біль при собі.

І тоді трохи про кухонних психологів*, які вчать нас, як нам жити, дають нам безцінні поради і голосно бідкаються про несправедливість світу.

Так, світ несправедливий. У всякім випадку, ми не завжди вміємо розуміти і признавати логіку його справедливості. Ми не все розуміємо. І так буде завжди. Світ - це холодна реальність - він просто кидає нам під ноги випробування і йому байдуже, як ми їх пройдемо, незабаром він підкине нам нову кризу, навіть якщо здається, що з нас уже годі. Це перше.

Друге: кожен з нас має право на власні таємниці. Все не так просто. Бо тільки кожен сам знає про свої почуття, про контексти, про можливі наслідки, про потребу тримати щось тільки для себе. Лише кожен з нас сам є експертом свого життя - і це апріорі. Інші можуть лише слухати, висловлювати ідею, але не вирішувати, але не оцінювати, але не підштовхувати.

І третє: коли біль є надто нестерпним, чи коли нам здається, що досить - нерозказаною історією можна поділитись. Інколи розказати означає звільнитись. Не завжди.

Я кажу про кухонних психологів, бо нам всім так часто хочеться втрутитись в життя іншого і все порозставляти на місця. Нам часто здається, що з боку видно краще і ми знаємо, що саме потрібно зробити. І тоді мені хочеться кричати: схаменіться! Не потрібно нікого рятувати. "Догнати і допомогти" не працює. Історія кожного ніколи не стане абсолютно зрозумілою - ми можемо лише слухати і то лише тоді, коли хтось готовий нам розказати свою нерозказану історію.

У всіх інших випадках ми можемо просто бути поруч. Це велике мистецтво - бути поруч. Тоді з'являється довіра. І вже тоді з'являються історії.

Я почав сьогоднішню публікацію з того, що сьогодні я про нашу тендітність. І це правда. Часто на конференціях, семінарах, виступах я часто чую про те, як люди з легкістю вішають ярлики на тих, на кого вони не схожі, не думаючи навіть про те, що ті інші також є в залі. І ми навіть не задумуємось, що те, з чим ми з такою легкістю розправляємось під час своїх пишних промов, для когось найболючіша частина їхньої ідентичності. Ми так рішуче пропонуємо рішення, ставимо ультиматуми, малюємо гріхи в той час, як інші знову відчувають, що їм просто потрібно мовчати.

Думаю, однією з найбільших помилок, що її можуть робити психологи чи духівники, є категоричність. Ми так часто знаємо правильні відповіді і так часто не знаємо, що наші правильні відповіді - інколи лише порожні слова, бо емоційне і раціонельне не завжди тотожне, але емоційне завжди сильніше, а наше раціональне так часто непровірене життям.

Ми не знаємо одне одного. Нам не відомі нерозказані історії одне одного. І тому так важливо знати, що ми не маємо права на осуд, бо наш досвід є таким безкінечно маленьким порівняно з досвідом людства. І це про виступи, про заклики, про ярлики, про категоричність і про єдину формулу гріха.

Так що я закінчую толерантністю. За нашими такими сильними, почас, фігурами, ховаються такі тендітні серця. Деколи у нас є історії, що належать лише нам. Але ми все чуємо. Тож пам'ятайте, що кожен має право на свою таємницю - будьте уважними, бо навколо вас є люди, чий досвід зовсім не схожий на ваш.

Нам завжди потрібно вчитись лише одного - слухати... Безкінечно уважно і ніжно. Історії - вони бувають такі різні. І вони так не вписуються в рамки нашого маленького-маленького прожитого життя (зрештою, скільки б нам не було - історія історій значно старіша і значно мудріша за кожного з нас).

До зу... Я десь поруч.

* Кухонні психологи - термін на позначення людей, що не маючи відповідної освіти, беруться давати поради іншим, бо мають відчуття, що "то в них вроджене":). Всі ми час до часу буваємо кухонними психологами.

Штивність. Та одна чудова ідея.

У мене є ідея. Ця ідея так часто потрібна мені самому. Це ідея розслабитись.

Мені дуже хочеться сьогодні розказати про ту частку кожного з нас, яка так вперто  і так часто хоче показати всім людям на світі, що ми дуже серйозні і відповідальні люди.

Я про штивність. Про засерйознювання. Про безкінечні правила. Про суперпрофесійність. Про мову, як категоріальний апарат дефініцій і предикатів. Про нагальні питання. Одним словом, я про тривогу. І про низьку самооцінку.

А ще про безкінечні папірці, тривалі розмови, вияснення стосунків, моралізування, ставлення в приклад.

Я про зведені скули на фотографіях, напружені пози, одяг, защіпнутий на всі гудзики, втомлену одвічну посмішку.

Також я про наради, збори, зустрічі, конференції - але такі, де ти майже увесь час дивишся в свій телефон і думаєш, що має ж одного разу все це закінчитись)))).

А за вікном тим часом... Чи то дерева в снігу, чи то весна близько, або ж літо гуляє, чи падає дощ і хочеться кави...

Одна моя клієнтка сказала мені тижні два назад: "Мене їхня зрілість аж тошнить".

І от я вирішив написати про це публікацію. Я б може навіть сказав звернення. Звернення до отих нудних часток всередині нас:

Нудні наші частки, Вам треба дещо знати про себе:

По-перше, ви не можете бути головними, бо коли ви головні, то людей від вас трохи тошнить.

По-друге, ви продукт низької самооцінки - це вона змушує вас постійно виступати з "промовами", щоб всі інші навколо думали, які ви круті.

По-третє, вірять вашим промовам лише такі самі нудні частки, як і ви. Всі інші не вірять, всі інші хочуть швидше пити каву і займатись якоюсь роботою.

По-четверте, від вас багато тривоги, а, отже, багато втоми, багато вимогливості, багато роздратування, а, отже, вигорання, що знищує і всі інші частки.

Може я вже колись писав, що одна психотерапевтка навчила мене: коли батьки довго моралізують дитину про все на світі, то дитина мріє лише про одне - дайте мені по задниці і відпустіть на волю.

Це про те, що коли мудрування є забагато, то його забагато. І тоді ми не відпочиваємо.

Мушу цитувати свою одвічну подругу. Вона так часто говорить не тільки мені: "Люди, не засерйознюйте".

Відпочивайте. Будьте відповідальні, але розслаблені. Пийте каву. Розстібніть верхній гудзик на свої блузах чи сорочках, вдягайте менше гольфів. Говоріть простими словами. Зменшуйте кількість папірців. Йдіть додому після 18.00. Не бійтесь ставити безглуздих запитань (бо безглуздих запитань не буває). Смійтесь під час зборів і нарад. Прислухайтесь до свого тіла. Про що говорять напружені скули? Жартуйте.

Ідея розслабитись з'явилась в мене одного разу, коли я дивився на свій (пишу свій) Шпиталь і думав: скільки вже їх тут було. Шпиталю більше ста років, все так швидко минає. Усе минає. А я такий серйозний-серйозний. А світ такий великий-великий і життя таке коротке-коротке. Ну наче нічого нового, а відбувся тоді отой "ага-ефект" і я так захотів бути трохи більш-розслабленим.

І поділитись цим з вами. Бо з вами ми ж теж десь колись та зустрінемось. То може й спробуємо бути трохи легшими і не такими мудрованими - наша самооцінка від цього лише виграє.

Звісно, ми усвідомлюємо, що на серйозність є свій час і свої обставини.

Може, воно так легко лише на папері. В житті є багато своїх але... Але і у але може бути але... І це останнє але може таки сказати: але ти можеш вдягнути сьогодні щось непристойно барвисте і випити доброї, купленої просто на вулиці, кави...

На завершення ще одна моя клієнтка. Вона, здається, засмакувала цю мантру про каву і, власне, на цьому ми завершили півторарічну терапію. Її цитата на останок: "Можливо це хтось знав з народження, а я ні." Що ж, цього таки можна навчитись.

До зу... Я десь поруч.

Скислий борщ... або влада авторитета.

Почну з історії, як завжди. Один дуже шановний пан одного не надто чудового дня захворів і потрапив до лікарні. Всі навколо сполошились, бо пана дуже поважали, а дехто не лише поважав, а й беззастережно слухав всі його настанови. Хворів пан давно і миритись зі своїм становищем було йому не надто просто.

І ось в момент чергового збою в роботі тіла задзвонив цей пан до свого співробітника (підлеглого співробітника) та й каже йому: "Я там борщ зварив. Поїдь до мене додому, набери той борщ в слоїки і відвези моїй доньці, хай вони з сім'єю поїдять". Співробітник поїхав, відкрив каструлю, а борщ скис. Він дзвонить до свого хворого начальника і каже: "Борщ скис". На що той відповідає: "Нічого-нічого, вони його доведуть до кипіння, переварять і будуть їсти".

Не залишилось нічого, перелив він борщ в слоїки і відвіз таки до доньки керівника. Вона відкривати слоїки, кришки здулись, борщ набрався ще по дорозі і при знятті кришки порозливався по підлозі. І ось донька дзвонить підлеглому свого тата та й каже: "Борщ же скислий, навіщо ти його віз?". Той відповідає: "Та-та, я знаю, що він скис, але ж поступив приказ".

Історія, звісно, не вигадана. Дівчина, що її розказувала, закінчила її такими словами: "Ось тобі і цитата з контексту. Хвороба накладається на характер."

Ми багато говорили про те, що коли ти звик керувати усе своє життя, то одного разу відпустити стає майже неможливо. Тоді з'являється злість (інколи навіть ненависть), дратівливість, багато заперечення і, звісно, ось такі кумедні ситуації.

Для мене дуже важливо відмітити, що ненависть - це також ненависть до себе. Бо вона руйнує саму людину, що не здатна прийняти свого стану. Всі повторні потрапляння до лікарні цього пана так часто супроводжувалися, власне, оцією ненавистю до себе самого, цією неміччю прийняти свою злість і підпустити інших до себе по-справжньому.

Проте для сьогоднішньої публікації важливо просто відмітити, що скислий борщ - це лише вершина айсбергу, а там, під товщею води, інтриги, плутанина і багато покори в тих, хто давно вже мав би приймати рішення самостійно. Бо, поруч з тим, хто віддає накази є ті, хто ці накази виконують.

Коли біля нас усе життя є сильний авторитет, ми можемо перестати прислухатись до себе, самостійно приймати рішення, брати відповідальність. Інколи це закінчується скислим борщем, а інколи (частіше) поламаними долями.

Я довго думав про цінність цієї історії. Чому ж вона здалась мені такою важливою? Бо в цьому стільки життя. Адже навколо таки чимало людей, що прагнуть керувати за будь-яку ціну і стільки нас, простих переляканих фанатів "недосяжних кумирів", що готові виконувати будь-які "поступлені прикази". 

Ми таки створюємо собі цих кумирів. Є люди, яких просто хочеться слухати. Вони мудрі, вони досвідчені, вони вміють приймати рішення, в них все вдається. Ну як не закохатись? І вже за якусь мить ми забуваємо, що помиляються всі. Кумир стає для нас непомильним. В якийсь момент ми так звикаємо до того, що хтось є безумовним авторитетом, що перестаємо прислухатись до власного відчуття здорового глузду.

Як часто навіть абсурдні думки старших колег ми ввічливо нотуємо до своїх записників, виконуємо неймовірні прохання патріархів своїх сімей, догоджаємо своїм більш впевненим друзям... Або пам'ятаєте ці лихі дев'яності, коли наші батьки постійно товкмачили нам: "Ну це ж по телевізору казали. Вони ж там знають більше за нас".

Звідси шамани, гадалки, провидці, екстрасенси... Хтось, хто є автотритетом і підкаже вихід, спасе, врятує, допоможе...

Звідси ідея про непомильність лікарів, священиків і психотерапевтів.

Вірити в авторитета легше. Бо тоді ти розділяєш відповідальність, а то й повністю перекладаєш її на когось.

Звісно, по той інший бік є ті, хто таки цим авторитетом являється. Інколи це справді достойні люди. Ключове слово тут: люди. А люди, навіть найдостойніші, мають схильність помилятися. Просто інколи вони цього не помічають або не хочуть помічати, або звикли не помічати - бо бути авторитетом, зрештою, також звичка.

Думаю, життя взагалі найчастіше складається так, що всі ми робимо помилки і наші рішення не завжди найкращі і наймудріші. Це нормально. Але коли ми звикаємо до влади, то втрачаючи контроль (хвороба, звільнення, розлучення, старість, банкрутство...), починаємо керувати бодай чимось чи бодай кимось: просимо завезти додому скислий борщ, командуємо медсестрами в палаті, де не можемо навіть піднятись із ліжка, мстимось рідним, заздримо молодим... Дріб'язковість з'являється інколи навіть в наймудріших мудреців.

І тоді знову потрібно згадати, що все можна піддавати сумніву: накази керівництва, прохання друзів, вимоги близьких. Бо кінцеве рішення завжди за нами. І відповідальність завжди за нами. Ну, принаймні, якщо ми збираємось прожити власне життя.

І непросто повірити, що Великі серед нас старіють і їх розум тьмариться, що Наймудріші серед нас мають свої зранення і приймають інколи жорстокі рішення, що Найкращі серед нас мають власний непростий життєвий досвід і інколи можуть бути дріб'язковими. І найголовніше, важко повірити, що рішення в кінцевому результаті приймаємо ми. І на тому крапка).

Коли ми надто звикаємо слухати авторитета, то з'являється пастка, яку найкраще видно зі сторони. Вона звучить приблизно так: Він говорить дурниці, а вони аплодують.

Можливо, це запрошення бути трішки дорослішими і брати відповідальність на себе.)))

До зу... Я десь поруч.

Самість між двома завісами.

Я розкажу вам історію. Інколи я її розказую і людям вона подобається.

Згадав я про неї якось навіть досить випадково, коли роздумував про час Різдва, який у мене часто асоціюється із самотністю. Навіть не моєю особисто, а самотністю, як такою. Багато одиноких людей відчувають себе дуже нещасними у цей період - час, коли кожен мав би мати когось поруч із собою.

Коли я про це думав, то мені дуже захотілось написати щось про одинокість, натомість я згадав цю свою історію. Про самотність між двома завісами.

Одного разу темна завіса небуття розкривається і в суцільній темряві з'являється промінь світла. Цей промінчик вихоплює на мить силует людини, освітлює його потаємний шлях поруч з силуетами інших людей і зникає. От і все. Або як писала Ліна: "Я думала, - це так, а то була вже Доля..." (Ліна Костенко).

Про що це я? Про життя, звісно. Одного разу нас не існує, або ж ми не здогадуємось про своє існування, або ж ми існуємо в якомусь іншому вимірі - кожна система вірувань має для цього свої правила. Проте, найчастіше для нас, як просто людей, що живуть тут і тепер, історія починається одного разу - тоді, коли ми народжуємось. Все, що було до - нам не відомо, як невідомо, чи це "до" взагалі було.

А потім якось непомітно все дуже швидко минає - здається, що ще те і те, а Доля вже підводить нас до підсумків.

І в цьому такому невпинному і такому крихкому процесі постає поруч з нами наша незрима супровідниця, яку я називаю Самотність. Вона постає у різних ролях, болючих і мирних, вона перевтілюється в різні уявлення, коли ми стаємо дорослішими, але вона завжди поруч.

Інколи усе своє життя ми прагнемо її подолати, а вона завжди тут як тут.

Інколи вона живить наш розум, а інколи руйнує нашу особистість.

Отож, ми народжуємось - і вмикається світло. Знаєте, що найважливіше у цьому процесі? - що ми у ньому зовсім самі. Якби там не було, для нас народжуємось тільки ми, тільки ми переживаємо, власне, сам процес народження. Навколо є інші - мама, що народжує, лікарі, що приймають пологи, але ж сам процес народження ніхто не може розділити з нами. І наша перша віха самотності дарує нам відокремлення - відокремлення від лона матері і початок нашого становлення як окремої особи.

Починається наступний акт і ми починаємо шукати прив'язаності у наших батьків. Якщо знаходимо, то всередині з'являється уявлення про те, що ми комусь потрібні у цьому світі і самотність, яка все ж залишається з нами, починає творити з нас особистостей. Якщо не знаходимо, то самотність прирікає нас на життя в постійних пошуках любові, які найчастіше закінчуються там де і починались - поруч із тією ж таки Самотністю.

За будь-яких обставин, поруч із прив'язаністю відбувається ще один важливий аспект нашого дорослішання, а саме - сепарація (відділення від батьківських фігур). Придивіться, як ми кожного разу стаємо на крок далі від них, вчимось кожного разу бути більш автономними, а, отже, і більш самотнішими. І тут я вживаю слово самотність - як ознаку того, що я є сам.

Проте історія продовжується, ми продовжуємо вчитись бути несамотніми, починаючи будувати стосунки з однолітками, шукати друзів, таким чином ще раз долаючи кризу одинокості, додаючи до уявлення, що ми комусь потрібні також уявлення про те, що ми можемо бути комусь корисними і важливими.

І вже незабаром починаємо шукати любов - знову біжимо від самотності, знову біжимо в стосунки. За сприятливих умов відчуття потрібності накопичується, а якщо десь на тому шляху знову стаються якісь перебої - то починаємо втікати. Втікати від самотності. В роботу, в алкоголь, в сексуальні стосунки, в спільноти, в бандитські угрупування, в шлюб аби з ким.

І відчуваємо себе самотніми. Якби там не було.

І це також суть цієї історії, що навіть коли навколо нас є багато тих, з ким ми не самотні, ми всерівно самотні. Бо ніхто не стає нами, якби близько він не наближався до нас, ніхто не може бути нами - у нас є лише ми.

І поки ми не приймаємо цього простого факту, поки не знаходимо себе в собі і для себе, втікаємо від самотності.

Один психотерапевт писав, що якщо в шлюб вступають двоє самотніх людей, то шлюб цю самотність лише підсилює. Я скажу, що якщо ми хочемо втекти від самотності у шлюб, не знайшовши себе, на наш шлюб чекають великі випробовування.

Стосунки не вирішують нашої самотності, нашої відокремленості. Вона завжди з нами.

Але ми продовжуємо. В акті наступному зазвичай ми народжуємо дітей, прив'язуємось до них, леліємо стосунки, аж поки в один прекрасний момент вони не вилітають з нашого гнізда і стається це так швидко, хоч акт цього леліяння й триває чимало років поспіль.

Проблема гіперопіки також пов'язана із самотністю. Чим менше ми змогли прийняти самотність у собі, тим більше ми намагаємось прив'язати до нас наших дітей і тим важчим буде той природний процес, коли вони сепаруються від нас, щоб шукати свою власну самотність у своєму власному відокремлені.

Такий дивний процес, нас знову стає лише двоє. (Є, звісно, різні історії, але зараз не час розказувати всі ці різні історії). Нас двоє і кожен з нас окремо. Найлегше кризу порожнього гнізда долають ті, хто має власний світ, де він вміє бути один - робота, захоплення, покликання і хто вміє розділяти свій світ зі своїм партнером. В такому випадку, коли ми залишаємось двоє, ми можемо продовжити наш власний самотній шлях.

А потім настає цей сумний момент. Акт передостанній. Один із нас іде за межу. І ми знову залишаємось один на один із собою. (Зараз побудьте трошки з цим - в часі, коли людина залишається без свого супутника - сама...)

І ось знову: Одного дня завіса небуття розкривається, щоб сховати промінь тепер уже нашого життя.

І смерть - це також те, що відбувається лише з нами. Ми не можемо прожити нашу смерть з кимось, не можемо її розділити, в останній момент у нас є лише ми. Спостереження за людьми, що помирають, показують, що перед самим відходом людина наче заглиблюється в себе, занурюється у власний світ і вже тоді відходить. Смерть - річ дуже особиста.

Така історія.

Знаєте, це добра самотність. Ми всі дуже окремі. Ми прагнемо бути разом, але допоки не усвідомимо, що є лише ми, доки не приймемо ідею власної самотності, доти будемо втікати кожного разу не туди.

Я пишу про самотність, щоб прийняти свій шлях - шлях, в якому ми всі час від часу відчуваємо себе дуже одинокими, в якому оця маленька мить - то і є уже Доля.

Це самотність, яка також лякає, але яка є суттю нашого шляху по землі. Ніхто не може прожити життя за нас, ніхто не може бути нами - десь всередині нас у нас є лише ми. Всі інші навколо просто допомагають нам пройти цей шлях, але ніхто не здатний прожити його за нас.

Дехто називає цю смотність самістю - відокремлення індивіда з навколишнього середовища.

Але це гарна новина, бо вона передбачає незалежність у дружбі, рівність у стосунках, відсутність гіперопіки щодо дітей і прийняття факту, що всі ми лише подорожні, яких на мить висвітлив промінчик десь у безмежжі небуття.

І я думаю, що ця самотність або ж ця самість - справді є внутрішньою потребою кожного з нас.

Але мушу процитувати ще свою подругу, бо це уже традиція: "Не самотні ми тільки з Богом".

Напевне ця її фраза і робить для мене цю історію такою актуальною в Різдвяний час.

Христос народився!

До зу... Я десь поруч.

У пошуках справжнього "Я".

Час підводити підсумки. Знаєте, як писала Ліна: "А якщо сказати відверто, то була я дурною і доброю..."*. Тут я це відчитую, як те, що я була різною - і такою і такою.

Ми не завжди собі подобаємось - ми буваємо сердитими, буваємо недобрими, буваємо надто амбіційними, буваємо байдужими чи відстороненими, так часто ми також буваємо слабкими, нерішучими, непевними ні в чому. І коли оглядаємось назад, то так часто помічаємо всі ці свої "недоліки", також цілу купу справ недороблених, або дороблених будь-як, помічаємо помилки, шкодуємо за втраченими можливостями. Ну ви знаєте як воно буває.

Один мій клієнт подарував мені цього тижня ще одну коштовну сентенцію: "Виконано краще ніж досконало". І ця ідея вже є відповіддю на першу частину публікації про наші стремління до підведення підсумків про "досконалий" рік, що минає.

Проте ідея наших недосконалих підсумків підводить мене до ще одного питання, яке я час до часу чую в своєму кабінеті: "А як це бути собою?"

Чому ці дві ідеї переплітаються у моїй публікації? Бо ми часто хочемо почути про нас справжніх, як про якийсь єдиний застиглий відбиток - бажано, щоб він був монументальний і щоб витесав його якийсь внутрішній Мікеланджело, бо, звісно, Мікеланджедо витесав би нас досконалими.

Але ні, виявляється, що ми не однакові, не досконалі і не монументальні, що ми граємо багато ролей і взагалі маємо багато внутрішніх часток, що інколи не розуміють, як вони можуть вживатись в одному тілі. І питання не про розщеплення особистості, а про те, що особистість складається з багатьох Я.

Один мій знайомий психіатр сказав мені якось, що чим більше ролей є в нашому репертуарі, тим сильнішою особистістю ми можемо бути. Колись ця ідея мене дуже захопила. Адже ми справді не однакові в будь-який інший момент часу. Інколи ми навіть себе не впізнаємо.

То що ж таке бути собою? Я думаю, це відкривати свої частки, вивчати кожну з них і одягати на себе роль відповідно до ситуації, а коли це не вдається з якихось причин, прислухатись до себе і пробачати собі. Зранку ми можемо бути суперменами, в обід наляканими дітьми а ввечері палкими коханцями. І все це ми, більше того - все це ми справжні. Бути справжнім - це бути різним.

І тут кілька слів про наші темні сторони. Інколи в терапії ми будь-що хочемо їх спекатись, а ще більше ми хочемо їх викорінити в наших близьких. Бо в інших, як відомо, краще видно. В нашій свідомості є певний образ ідеального Я, і ми дуже хочемо себе під нього підлаштувати, підправити, втиснути всі наші ролі в одну прекрасну маску, якою любуватись не налюбуватись. Думаю, саме у цьому підлаштуванні ми часто себе і втрачаємо.

Я пригадав сьогодні Дж. К. Ролінг. Сподіваюсь, багато хто з нас читав Гаррі Поттера і знає героїв, про яких я пишу. Якщо ж ні, то скажу лише що це дуже знакові дорослі з часто дуже неоднозначною поведінкою. В останній після останньої книги Джоан пише про них так:  "Албус Дамблдор і Северус Снейп (...) Вони були видатними людьми, з величезними недоліками, але без цих недоліків вони, мабуть, ніколи не стали б такими видатними."**

Так от, для того щоб бути справжнім, треба прийняти про себе кілька фактів: ми не досконалі, ми не однакові, ми не завжди можемо і не завжди повинні себе контролювати, ми маємо темні сторони і ми постійно себе вивчаємо, знайомимось із собою - добре б це робити без осудження і без злості. І чим більше себе різних ми зможемо знайти, тим певнішими ми будемо надалі.

Мені деколи здається, що наша проблема не в тому, що ми інколи відчуваємо себе невдахами, або поганцями, або намагаємось бути добрими, милосердними, контролювати емоції і т.д. - проблема в тому, що інколи ми робимо тільки це, застрягаємо в одній із ролей, а, отже, не рухаємось вперед.

Сімейні системні терапевти часто говорять, що на ситуацію потрібно дивитись не через призму "або - або", а через призму "і - і". Тоді можна побачити більше.

І повертаючись до підсумків. Минає ще один рік і я, як, напевне, багато хто, оглядаюсь назад. У мене є спокуса шукати відповідь на запитання, чи цей рік був вдалим чи невдалим, але правда є простою - цей рік був і вдалим і невдалим, а я був цього року "і дурним і добрим". Але цей рік був, він був справжнім, і я цього року був - був різним, а, отже, справжнім.

Моя подруга, яку я згадую у кожній публікації, бо вона допомагає мені бути собою, говорить мені майже при кожній зустрічі: "Раз на возі, раз під возом".

Так що моє послання собі і тим, хто хоче: прийміть той факт, що у вас є величезні недоліки і будьте при цьому видатними.

До зу... (у році наступному). Я десь поруч.

* Ліна Костенко "Між іншим" (вірш)

**Дж. К. Ролінг, Дж. Тіффані, Дж. Торн "Гаррі Поттер і прокляте дитя"

*** Як і часто маю написати застереження: публікація не про те, щоб не змінюватись і дозволяти своїм темним часткам господарювати над вашим життям; публікація про те, що інколи так буває і це нормально. Моя клієнтка сказала мені цього тижня: "Знаєш, Володя, я собі думаю про те, що я приходжу до тебе і розказую про те і про те, а ти кожного разу дивишся на мене і кажеш - це нормально. І це так класно знати, що все нормально, якби там не було".

Доброзичливість до себе.

Я інколи веду розмови з Богом. Такі дуже непрості розмови з Богом. Є питання, які змушують нас кричати ненавистю. Я кричу, коли чую про біль... біль дітей, що зазнають скривдження.

Напевне, це відчуття загострилось, коли народився мій син Ярема і я по-новому переоцінив беззахисність дитини у цьому великому світі. Я тривожний батько.

Коли ти про щось починаєш хвилюватись, твій мозок працює таким чином, що зі всього потоку інформації він вибирає ту, що стосується твоєї тривоги. Так і сталось, що я почав більше помічати різних публікацій на тему жорстокого поводження з дітьми. Чого варті лише "Брати Карамазови" Достоєвського. Все це змішувалось у моїй голові, я ставав клієнтом сам у себе - до речі, таким непростим клієнтом, якому нічого не допомагає.

Я давно думав, що потрібно написати щось з цього приводу. Але... в мене не було жодних ідей, як моя публікація може мати якийсь сенс для тих, хто її прочитає. Бо я завжди відчував лише безвихідь і непогамовану злість.

Нещодавно я прочитав у Фейсбуці ще одну таку саму історію про хлопчика Іванка, що його постійно били батьки, але який любив увесь світ. Мені було дуже сумно і я не знав, що робити з цим сумом.

А через кілька днів (сьогодні) я мав прочитати черговий семінар на тему "Доброзичливість до себе" на програмі "Медико-психологічний і соціальний супровід осіб з особливими потребами" в Католицькому Університеті.

Група мені вже була знайома, це дуже відважні дорослі люди, яким можна довіряти. Також група, звісно, має достатній ресурс, так як давно згуртована. І я вирішив поекспериментувати.

Бо нам так важко говорити про те, з чим ми не даємо собі раду. Нам хочеться втекти, хочеться оминути, забути, не бачити. Думаю, я дуже хвилювався, власне тому, що сам боявся вправи, яку мав представити групі. Суть її полягала в тому, що я розказував історію і давав групі кубики, кожна грань якого мала інший малюнок. Кожен учасник групи міг кинути кубики один раз і відповідно до того, які грані випали, продовжити історію. (Як, врешті, зауважила одна учасниця групи, кубики слугували якорями, щоб не відплисти у історії надто далеко).

Так як тема була доброзичливість, то я запропонував на перше коло кожному сказати, що він думає про доброзичливість до себе. І саме в цьому колі стався мій власний інсайт, навіяний роздумами групи, що доброзичливість до себе - це також і смирення. Я чув це вже багато разів, але тут воно вляглось в карту історії, яку я мав розказати.

Історію я переказав, прочитану у Фейсбуці (вона не належить мені): Мене звати Іван і мої батьки мене постійно б'ють. Вони називають мене виродком і кажуть, що я невдячний. Але я так намагаюсь бути чемним. Я так їх люблю. Знаєте, я просто не можу не любити. Коли я приходжу до школи, то люблю всіх, хто там є. Але під час перерв я сиджу самотньо в класі, бо в коридорі мене також постійно б'ють і називають нікому не потрібним дебілом. Але я все-рівно їх люблю. На вулиці я мерзну, бо зараз зима, а я в тонкій курточці, а додому йти боюсь. Сьогодні я отримав двійку і знаю, що мене знову битимуть. Так і сталось: мама боляче вдарила мене, потім кілька разів била мене ногами, поки я лежав на підлозі і сказала: "Незабаром прийде батько, от він вже тебе провчить, виродку". Я тихо лежав і гриз печиво, що лежало в моїй кишені. Я не розумів, чому вони мене не люблять, адже я так їх люблю і я так стараюсь бути кращим.
Батько вдарив мене дуже боляче, потім ще раз і ще раз. Я відчув біль і зрозумів, що всередині щось зламалось. Я більше не відчував свого тіла. Вони пішли, а я лежав один на підлозі...

А тоді було моє завдання групі, щоб кожен розказав продовження цієї історії, пам'ятаючи про смирення...

Це було непросто. Я слухав історії і це була наче терапія для самого себе. Я дозволив собі поринути у різні варіанти болю, що їх розказували учасники семінару. І це те, що спрацювало - бо я вперше дозволив собі настільки заглибитись у травму дитини, стільки разів пережити безкінечну біль, стільки разів побувати у різних варіантах одного і того ж болю.

Це була також і основа терапевтичного ефекту, який потім відреаговувала група - заглибитись в травму - навіть якщо дуже болить (але якщо для цього є ресурс).

Тоді стає легше. Біль більше не виснажує тебе зсередини, він виливається з тебе з кожним новим варіантом тієї ж самої історії.

Півтора години ми говорили про Іванка, а потім кожен записував, що таке для нього Смирення.

Звісно, в групі було багато злості на батьків, багато магії щодо зцілення і райдужного майбутнього, багато надії на те, що от батьки вже врешті схаменулись і полюбили Івана, було самогубство і багато-багато розчарування у любові до всього світу - бо ж не може Іван любити цей світ, де його лише б'ють... (?)

Я слухав ці історії і щось в мені народжувалось. Моя власна історія смирення.

В мене були три кубики, на яких намальовані були будинок, замок і небо: "Через кілька років Іван лежав на ліжку у закритому на замок будинку-інтернаті. Він не міг поворухнутись. Батьки так ніколи і не прийшли його провідати, однокласники так і не написали йому листа з побажаннями одужувати, зламаний хребет так ніколи і не дав йому можливості знову стати на ноги. І все ж Іван лежав і думав, що йому дуже таки пощастило, бо його ліжко було біля вікна і він міг цілими днями дивитись в небо...".

Смирення - це безкінечно довго дивитись в небо.

Ця фраза далась мені дуже непросто. Далі мені потрібно було відреагувати якось для групи, адже я сам затіяв цю вправу. Говорячи групі, я говорив самому собі:

Звісно, біль Іванка викликає у нас злість. Це нормально. І нам так хочеться врятувати його, подарувати йому надію. І точно, нам здається, що це неможливо любити світ, який тебе зовсім не любить.

В історії, яку я читав, Іванко помер і батьки так його жодного разу і не навідали у лікарні. Але він не перестав любити світ.

Бо любов - це потреба. Так, ми можемо любити навіть коли нас б'ють, можемо любити увесь цей божевільний світ, бо мусимо принаймні сподіватись на крихту тепла, яку прагнемо заслужити навіть ціною постійних страждань.

Так, інколи наші батьки так і не приходять до нас, щоб допомогти нам, не стають кращими, не розкаюються і не відчувають провини за скоєне.

Смирення в таких обставинах - це наче якесь відчуття миті, яку наповнює лише, власне, саме відчуття часу. Може це і є Божа присутність.

Нам не хочеться у це вірити, але в нашому світі є речі, які ми не можемо виправити, на які ми не можемо вплинути: дітей б'ють, продають, розрізають на органи, гвалтують...

Але ми не можемо про це не говорити, бо це правда. Я не маю рішень, але я думаю, що смирення для нас в такому випадку - не зневіритись у світі, де стаються всі ці жахливі речі.

Одна моя близька подруга сказала мені: "Може тому ми і придумали Ісуса, щоб хтось зміг розділити з нами наші страждання."**

Доброзичливість до себе - це смирення приймати те, що ми не можемо змінити, це вміння говорити правду і не боятись визнавати, принаймні, для себе, що у світі стаються речі, про які ми б воліли не знати.

Доброзичливість до себе - це правда, яку я можу визнати перед собою.

Семінар не вийшов простим, але він був ємнісним. Ми пішли додому із запитаннями.

Я знаю, що ті, хто кривдить дітей, найчастіше не читають такі публікації, проте я таки хочу вас дещо попросити: запам'ятайте - чужих дітей не буває!

Після цього було багато ресурсу; ми визначили доброзичливість через три слова: смирення, свобода і асертивність, але про це згодом...

До зу... Я десь поруч...

* Я запитав дозволу у групи опублікувати їхні відповіді на запитання, що таке доброзичливість і що таке смирення. Ось кілька з них.

Що ці слова означають для вас? - спробуйте написати у коментарях.

• Доброзичливість - це хто ти і що ти сам в собі.
• Доброзичливість - це те, що ми кидаємо в світ, як в дзеркало.
• Доброзичливість - це час для себе.
• Доброзичливість - це мир в собі.
• Доброзичливість - це правдивість (вміти кричати також).
• Доброзичливість - це кричати... і це зупинятись...
• Доброзичливість - це дозволити собі бути.
• Доброзичливість - це не зраджувати своїй свободі.

• Смирення - це приймати все так, ніби тобі це давали з любов'ю і як любов.
• Смирення - це дякувати, не виставляючи рахунки.
• Смирення - це довіряти течії.
• Смирення - це прийняти світ, який створив Бог.
• Смирення - це вміння не нарікати.
• Смирення - це прийняття реальності.
• Смирення - це небайдужість до себе.
• Смирення - це приймати біль і пробувати усміхатись.
• Смирення - це вміння приймати свою безпомічність, неповносправгність і те, що я не можу змінити.

** Я навмисне прописую тут "придуманого Ісуса", бо у звичайному людському вимірі я не маю відповіді на запитання: "Чому?"

Бути гарною... Точка зору.

Приїхав до нас якось один німецький пан. Вдумливо все розглядав, уважно слухав, щось записував - ну як люблять робити люди поважні. Всі ж намагались якнайбільше всього йому показати, розказати - ну кожен працював як міг.

Запросив після того німецький пан нас в гості до себе. Ми поїхали. Тепер вже ми на Німеччину дивимось - заздримо, звісно - що ще скажеш). А пан той, до речі, пастор однієї євангельської церкви.

Ну і як то часто буває, почали ми питати одне в одного, що кому найбільше запам'яталось із візитів до країн одне одного.

І от наш друг, пастор, каже: "Я запам'ятав, що у колі, де ми спілкувались, всі дівчата дуже гарно вбрані і, взагалі, видно, що вони дуже слідкують за собою... У вашій бідній країні, коли йдеш також по вулиці, бідність не кидається в очі - люди добре виглядають..."

Ох, - думаю я собі, - зараз почнеться: не ті цінності, не в те вкладаєте... Ну знаєте, як в нас люблять про це все говорити: що то все зайве, що у світі ніхто на те не зважає і правильно робить, що треба бути скромнішими, сірішими і пошарпанішими, тоді видно, що ви про душу думаєте)).

Але німецький пан сказав щось геть інше, ніж я очікував:"Для мене це про те, що Ваші жінки ще відчувають свою жіночність, свою природну сутність, яку подарував їм Бог. Для мене це про гідність української жінки, яка має свою індивідуальність, яка розуміє свою жіночу ідентичність а, отже, яка творить особистість."

"На жаль, - продовжив він, - у нас не так. Ми живемо в країні, де більша половина населення забезпечена всім, що потрібно для гідного життя. Але люди у великих містах ходять вдягнуті просто у сірий одяг. І тому, для мене гарне вбрання українців - це також перемога над депресією, яку спричинює війна, кризи і бідність."

Коли я це слухав, то вирішив, що мушу цим поділитись з тими українськими жінками і чоловіками, які гарно вбираються і доглядають за собою.

Звісно, це зовсім не про те, що ми повинні всі гроші вкладати у вбрання. Ні. Це про гідне ставлення до свого тіла і до своєї ідентичності.

Так, одяг має бути зручний, якщо я хочу, щоб він був зручним;

Так, одяг має бути екстравагантний, якщо я хочу, щоб він був екстравагантним;

Так, одяг має бути стильний, якщо я хочу, щоб він був стильним;

Так, одяг має бути простий, якщо я хочу, щоб він був простим.

Ключовим тут є "якщо я хочу". Це знову про прислухання до себе. Моя бабуся проколола вуха в 10-му класі, перші свої сережки вона купила собі в 65 років. І тоді у мене наче з'явилась нова бабуся. Вона почала жити. Вона купує собі одяг, вона гарно вбирається, вона закохується і вона говорить мені (зараз їй 75): "Знаєш, я думаю, що зараз настали найщасливіші роки мого життя" (Про це перетворення я колись зроблю окрему публікацію).

Одяг вирішує не все, але наш вигляд - це однозначно про нашу ідентичність також. Інколи ми так боїмось себе, що заковуємо себе в будь-що і ходимо з лозунгом: "Головне - це внутрішній світ". Може й так, але... так гарно бути гарним. Спробуйте)

Одна жінка, після того, як я розказав їй цю історію, сказала: В Німеччині кольорові будинки, але сірі люди, в нас сірі будинки, але таки кольорові люди.

Може так, може не так. Не суть протиставляти наші країни. Суть всього цього проекту (всього блогу, який я пишу) - це зміни. А зміни - це любов до себе. Тіло - також частина нас і його потрібно гарно вбирати).

До зу... Я десь поруч.

* Фотографія Марії Заньковецької. Таке фото висить на сітілайті по дорозі на мою роботу. Кожного разу я дивлюсь на неї і думаю: гарно, що в Україні є такі харизматичні жінки.

** Мій допис про гарний одяг в жодному випадку не стосується дорогого несмаку, шопоголізму чи витрачання грошей на брендовий одяг за рахунок базових потреб.

*** Я думаю, що ця публікація відноситься до категорії "Точка зору". Бувають різні точки зору і всі вони інколи бувають правильними, навіть якщо протилежними.

Гідний мінімум.

"Я мушу допомагати, щоб хоч якось виправдати своє існування" - сказала мені одна молода дівчина після розповіді про те, як її мама постійно їй повторювала, що вона (донька) нікому не потрібна.

Я подумав, що вона була б прекрасним кандидатом для роботи волонтером чи працівником соціальної сфери. Допомагати-допомагати-допомагати... А тоді я почав згадувати всіх своїх знайомих, які своїм внутрішнім законом прописують ідею про те, що вони повинні "рятувати світ".

Публікація, звісно,  не про моїх знайомих, а просто про людей, схильних до самопожертви. Ці люди працюють, вливаються в організації, що турбуються про інших, без кінця волонтерують, працюють за копійки і ... створюють умови для того, щоб виникала ідея, що так і має бути.

Тоді з'являються ті, хто починає говорити, що це нормально, що хотіти більшого - це наглість. Вони починають апелювати до цінностей і переконувати всіх, що бути убогим і погамовувати свою злість - це і є основні достоїнства справжньої людини - лише тоді її справді можна любити. І, найсумніше, що вони потрапляють просто у ціль, бо завжди знаходяться ті, в кого є переконання, що "вони мусять допомагати, щоб хоч якось виправдати своє існування".

І це одна з основних ідей маніпуляції цінностями - подати їх у вигляді, в якому всі повинні працювати на ідею "світлого майбутнього", а вдома боротись за виживання. Радянський союз розпався, але ідеї його все ще міцно живуть у наших серцях.

Мені хочеться в цій статті сказати всім, хто має якусь відповідальність перед іншими людьми - пам'ятайте, що навіть найбільші і найкращі ідеї може зруйнувати дріб'язковість. В сьогоднішній публікації, власне, фінансова дріб'язковість. Якщо ви не дбаєте про тих, за кого відповідальні, якщо нав'язуєте їм псевдоцінності стриманости і мовчання, то кращі з ваших соратників, поціновувачів чи просто співпрацівників одного разу залишать вас. Ті, хто міг бути вашим вірним союзником протягом довгого часу, піде шукати кращої долі, бо захоче більше вірити в себе.

Моя наставниця завжди мені говорить: "Там де, здається, ми втрачаємо, ми, насправді, набуваємо". Без кого не може працювати жодна найкраща ідея в світі? - без команди, без працівників, без друзів. Тому мені так хотілось написати кілька слів про те, що коли ми економимо на людях, то втрачаємо більше, ніж можемо, на жаль, передбачити.

Тепер знову трохи до цінностей і волонтерства: так, добрі справи робити гоже, волонтерство вітається, інколи можна стерпіти скруту заради результату, але коли це перетворюється в систему і ми чуємо лише вимоги, то наш запас ентузіазму дуже швидко вичерпується.

Гідний мінімум - ось добра формула для тих, хто прагне говорити про цінність убогості. Її також навчила мене моя наставниця, так що тут я просто ділюся тим, що сам отримав. Коли ви плануєте великий проект заради змін у суспільстві, пам'ятайте, що виконавці цього проекту мають мати добру їжу, якісний одяг, гідні умови праці і добрий відпочинок. Це не розкіш - це базові потреби людини. І це перше, про що ми повинні подбати, щоб опісля говорити про ідеї посвяти, вирозумілості і готовності до волонтерської діяльності.

Коли ми говоримо людям, що вони повинні дякувати за низьку зарплату, бо вони працюють за ідею - це маніпуляція - свідома чи несвідома. Якщо ж ми приймаємо такі правила, у нас, швидше за все, серйозні труднощі з повагою до себе і відчуттям власної гідності.

Ще одна цитата моєї клієнтки: "Якщо я не думаю, то дозволяю собі не вирішувати". Ідеальна кандидатура, щоб нав'язати їй ідеї жертовності. І то не лише на роботі, а й в стосунках. Інколи ми жертвуємо собою заради ідеї, заради чоловіка/дружини, заради вищої мети. І вже скоро по трохи ненавидимо і роботу, і чоловіка/дружину, і вищу мету загалом. І тоді стикаємось з ще одною проблемою - не дозволяємо собі цього невдоволення висловити, бо не віримо, що можемо мати щось краще. І тоді знову повертаємось до ідеї: "Якщо я не думаю, то дозволяю собі не вирішувати".

Я вірю в те, що потрібно говорити про свої потреби, треба вміти говорити про гроші, треба вміти говорити про власне невдоволення. І ще більше я вірю в те, що треба вміти слухати і чути про все вище написане, і то слухати дуже уважно, бо справа стосується гідності.

Дріб'язковість може погубити найкращі ідеї.

Дякую своїй наставниці, що постійно мене цього вчить.

До зу... Я десь поруч.

Світ, що зламався...

Проходячи крізь певні етапи життя, кожен з нас, бодай на мить, замислюється над питаннями, куди ж він рухається і чого прагне.

Справді, думаю, достатньо багато з нас таки задумувались хоча б одного разу про сенс. Є оті одвічні питання, над якими ми ламаємо голови, щоб хоч якось пояснити собі реальність: ми цю реальність структуруємо, вставляємо її в певні рамки, створюємо правила, пояснення, щоб надати всьому, що відбувається навколо, певної логіки, якогось універсального закону. Це завдання, яке кожен з нас виконує у тій чи іншій мірі, щоб взагалі пояснити структуру власного життя. Якщо відповіді знайдено, наше базове відчуття безпеки, закладене у нас батьками, стає ще більш відчутним і ми починаємо велику гру під назвою Доросле життя - будуємо кар'єру, заробляємо гроші, розвиваємось, створюємо сім'ю, народжуємо дітей та робимо інші речі, що дозволяють нам відчувати себе впевнено у навколишньому світі.

І якщо вітер попутній, а умови сприятливі, ми рухаємось вперед, пробуємо жити тут і тепер, усміхаємось і вчимось цьому омріяному нехитрому земному щастю.

Але буває так, що картинка нашого досконалого або недосконалого, але логічно поясненого життя ламається в якийсь один непевний і незрозумілий момент.

Причини різні і так багато з нас досі думає, що нас вони не стосуються, що це те, що трапиться з іншими. І це нормально - наша психіка покликана захищати нас від постійної тривоги, що може передчувати катастрофи.

Проте інколи нас ніхто не запитує.

• Травматична подія - автокатастрофа, стихійне лихо, жорстоке побиття, пограбування, сексуальне насильство, військові травми.
• Пережиття втрати - смерть близької людини, важке захворювання.
• Народження дитини з особливими потребами, набута неповносправність.

Всі ці події ставлять перед нами питання: за що це мені? І наш мозок починає хаотично шукати відповідь: прокляття, карма, гріхи минулого, повчання від Бога, навернення до праведного життя...

Всі ми шукаємо відповідь, бо ламається вся структура, яку ми вибудовували, щоб пояснити цей такий непростий навколишній світ. Немає більше нічого звичного - всі попередні уявлення про функціонування світу зруйновані. До цього додається злість, породжена відчаєм, безнадією і безсиллям. І ми впадаємо в депресію, де картина світу лежить зруйнована на попелищі нашого так швидко минувшого звичайного життя.

Ми йдемо до священиків, психологів, шаманів, мольфарів з болючими питанням на устах: за що це мені? чому я? як тепер можна вірити бодай в щось?

І одна моя клієнтка сказала мені нещодавно: "Інколи можна жити і без відповідей..."

І це, власне, стало причиною, чому я пишу цю публікацію, бо я знаю, що ми не можемо забрати нічию біль від безпорадності поставлених запитань, але ми можемо знати, принаймні для себе - можна жити і без відповідей...

І тоді цю фразу я кидаю у вир нашого кожноденного життя: до питань бідності, несправедливості, стигматизації, помилок минулого, депресивних станів, болючих пошуків себе - до всього того, з чим ми кидаємо виклик Богові - для чого Ти створив цей світ таким небезпечним? Чому Ти створив людей такими нетерпимими? Чому створив мене таким слабким, несхожим на інших? Для чого Тобі це все?

Як перестати боятись, якщо люди навколо помирають, якщо діти хворіють на рак, якщо молоді хлопці гинуть на завжди не своїй війні?

Ми малюємо картинку світу, де все має бути поясненим, але коли все стається геть не за нашим планом, ми впадаємо в ступор, бо, виявляється, нам просто немає більше куди йти і до чого прагнути...

І тоді знову ця сама сентенція: Інколи можна жити і без відповідей...

Це частина ідеї прийняття, коли ми усвідомлюємо власну крихкість і вчимось довіряти процесу, де речі відбуваються не завжди за певним логічним законом, а просто тому, що відбуваються.

Пам'ятаєте, як у Оскара і рожевої пані* - "Хвороба - це даність". Не більше і не менше. Навіть якщо б ми хотіли, щоб все було по-іншому.

Інша моя клієнтка подарувала мені ще одну мудрість: "Інколи можна йти і нічого не шукати..." Зробити зупинку на шляху одвічного пошуку сенсу. Ми говорили з нею про те, що коли ти у лісі такому безпроглядному, що не можна зрозуміти, в якому напрямку дорога, потрібно йти просто куди небуть. І коли ти йтимеш, то, можливо, якось натрапиш на галявину, пагорб, де зможеш оглянутись, щоб зрозуміти, де ж ти знаходишся.

Після втрати нам не завжди потрібно віднаходити сенс одразу. Після будь-якої втрати. Після втрати надій, сподівань, молодості також. Але потрібно йти - інколи просто йти, інколи без відповідей на запитання...

Мудрість дається нелегкою ціною. Інколи основним законом мудрості є незнання і шлях без цілі. Інколи це єдине, що у нас є. Але якщо ми наважуємось йти, можливо, одного разу ми знову побачимо Бога, відчуємо сенс і зрозуміємо, що життя - це таки найкраще, що могло з нами статись. Попри все.

Обійміть тих, кого любите. Просто так.

До зу... Я десь поруч.

* Ерік-Еммануель Шмітт "Оскар і рожева пані".

Курка, гумор і похвала.

Одного разу я прийшов у гості до своєї подруги, яка інколи частує мене вечерею, якщо я заходжу до неї після роботи. Цього разу було саме так - моя подруга запросила мене повечеряти, ми сіли за стіл в її кухні і вона, витягнувши каструльку, сказала, що дасть мені зараз гарний кусник тушкованого кролика. А потім додала, що кролик повністю натуральний, бо їх вирощує її близька родичка.

Трохи знаючи цю її родичку, я був дещо спантеличений - і вона і її сім'я - люди дуже інтелігентні і може навіть трішки "білі рукавички" в найгарнішому із значень цього вислову. Тож я запитав, а хто ж вбиває тих кроликів, щоб вони опинились на цьому столі? Моя подруга відповіла, трохи призадумавшись, що вбиває їх саме ця інтелігентна пані. Після невелечкої паузи, вона промовила: Знаєш, Вікторія* (родичка), сказала, що вона сама це робить, і коли вона вперше це зробила, щось у ній змінилось. Вона стала трохи відвертішою і трохи прямолінійшою".

Дуже альтернативний спосіб терапії, тому не раджу просто зараз бігти вбивати кроликів, але ми якось на цю тему почали говорити і дійшли висновку, що треба інколи таки зарубати курку, щоб стало легше говорити правду тоді, коли дуже хочеться все замнути, щоб не створювати зайвих клопотів.

Чому курку, бо в моїй родині тримають курей, і я подумав, що ніколи навіть ідея не приходила мені в голову, що я можу котрусь із них зарубати.

Ми почали говорити про комунікацію, як основну передумову для створення добрих стосунків. І, звісно, багато з нас не відважується говорити неприємних речей у стосунках, бо боїться наслідків конфліктів, тому дещо завжди приховується в тайниках нашої душі, там накопичується, а потім "нізвідки" виникають проблеми, говорити про які стає спочатку незручно, потім страшно, а потім і взагалі неприпустимо.

Інколи це призводить до повільного згасання стосунків, а інколи ми рубаємо уже не курку, а цілого бика і все, що вибудовувалось протягом довгого часу, летить у тартари.

І ось ми з моєю подругою почали "придумувати" "рецепт" доброї комунікації.

Першим ділом виявилось, що інколи є таки потреба "зарубати курку", щоб навчитись говорити прямо речі, які хочеться тихо замовчати. Нам потрібно говорити про невдоволення, висловлювати злість і роздратування, називати речі своїми іменами. Коли робиш це, здається, що все лише погіршується, але незабаром помічаєш, що висловлене не те, що не руйнує стосунків - воно, навпаки, знімає напругу. Стосунки, в яких немає конфліктів, приречені на невдачу.

Є багато причин, чому так часто ми боїмось бути відвертими і тут знову потрібно повернутись до ідеї, що кожен з нас має мати в житті ініціацію**, коли він знімає "білі рукавички" і робить щось для себе нетипове. Хтось рубає курку, хтось кролика, хтось стріляє в тирі - для людей тихих і дуже ввічливих це може бути добрим стартом до того, щоб перестати ховатись за своєю покірністю і наважитись на маленький бунт всередині себе.

Для людей, в чию життєву філософію входить "не вбивати тварин", можна зрубати дерево, розбити скло, викурити сигарету чи ще щось дуже для себе нетипове. Наважитись не бути досконалим.

Ця теорія є альтернативною, тому справді спочатку потрібно все зважити і подумати, що саме для вас може бути ініціацією для народження прямолінійної частинки вашого Я.

Але це лише один елемент. Бо за словами однієї нашої знайомої терапевтки, якщо постійно говорити лише про те, що все погано, тоді стосунки доходять до якоїсь точки відчаю і це ще один кут, з якого потім важко вибиратись.

Тому до концепції прямолінійності ми додали ще концепцію похвали.

Хваліть людей, з якими ви спілкуєтесь. Люди люблять похвалу. Всі люди люблять похвалу, навіть ті, які її начебто не люблять. Підмічайте переваги партнера, не соромтесь висловлювати їх вголос. Декларуйте позитивні зміни у стосунках. Вчіться бачити добрі зрушення у непростих взаєминах.

Інколи хвалити є не менш складно, ніж говорити правду. Щоб не виглядати смішними, щоб не подумали, що ми підлещуємось, щоб не прочитали у похвалі завуальованого страху. І тоді знову спочатку: зарубайте курку і почніть говорити те, чого ніколи не говорили. Це те, що змінює стосунки - коли ми змінюємось і починаємо будувати нову комунікацію. Комунікацію, де ми не боїмось хвалити і не боїмось говорити правду.

Моя подруга говорить про те, що для того, щоб хвалити інших, інколи треба мати високу самооцінку. Люди, які ніколи нікого не хвалять - це люди невпевнені. Впевненим в собі людям немає чого боятись. Тому, якщо вас не хвалять або ви не хвалите, задумайтесь над самооцінкою і почніть змінювати себе - просто хваліть тих, хто є поруч. Це дасть результати.

І останній елемент, який є просто необхідним, коли ви починаєте говорити про своє невдоволення або коли хвалите свого партнера - почуття гумору. Лише гумор може згладити гострі кути, показати вашу вищість над дріб'язковістю, продемонструвати вашу відкритість до змін.

Гумор - ліки від всіх хворіб. Тому не забувайте приправляти свою комунікацію цією щедрою приправою.

Курка, гумор і похвала - такою вийшов "рецепт" доброї комунікації у нас цього вечора. Що ж, кожен може поекспериментувати і додати нові компоненти.

Але пам'ятайте: стосунки первинні***. З цього все починається. І стосунки варті доброї курки, доброї похвали і доброго почуття гумору.

До зу... Я десь поруч.

* Вікторія - зовсім вигадане ім'я.

** Ініціація (обряд) - дія, що призводить до початку каскаду нових подій (випускний у школі, весілля, проводи у військо). В психології також застосовується, як дія, що відкриває нову сторінку у формуванні особистості (перша бійка, перший поцілунок...)

*** Стосунки - це робочі стосунки, дружні стосунки, сімейні стосунки, родинні стосунки - ця публікація однаково підходить для будь-якого виду взаємин.

**** Якщо те, що Ви читаєте, Вам подобається, не забувайте тиснути кнопку "підписатися" у блозі, коментуйте і поширюйте публікацію для своїх знайомих. Дякую).