Бути гарною... Точка зору.

Приїхав до нас якось один німецький пан. Вдумливо все розглядав, уважно слухав, щось записував - ну як люблять робити люди поважні. Всі ж намагались якнайбільше всього йому показати, розказати - ну кожен працював як міг.

Запросив після того німецький пан нас в гості до себе. Ми поїхали. Тепер вже ми на Німеччину дивимось - заздримо, звісно - що ще скажеш). А пан той, до речі, пастор однієї євангельської церкви.

Ну і як то часто буває, почали ми питати одне в одного, що кому найбільше запам'яталось із візитів до країн одне одного.

І от наш друг, пастор, каже: "Я запам'ятав, що у колі, де ми спілкувались, всі дівчата дуже гарно вбрані і, взагалі, видно, що вони дуже слідкують за собою... У вашій бідній країні, коли йдеш також по вулиці, бідність не кидається в очі - люди добре виглядають..."

Ох, - думаю я собі, - зараз почнеться: не ті цінності, не в те вкладаєте... Ну знаєте, як в нас люблять про це все говорити: що то все зайве, що у світі ніхто на те не зважає і правильно робить, що треба бути скромнішими, сірішими і пошарпанішими, тоді видно, що ви про душу думаєте)).

Але німецький пан сказав щось геть інше, ніж я очікував:"Для мене це про те, що Ваші жінки ще відчувають свою жіночність, свою природну сутність, яку подарував їм Бог. Для мене це про гідність української жінки, яка має свою індивідуальність, яка розуміє свою жіночу ідентичність а, отже, яка творить особистість."

"На жаль, - продовжив він, - у нас не так. Ми живемо в країні, де більша половина населення забезпечена всім, що потрібно для гідного життя. Але люди у великих містах ходять вдягнуті просто у сірий одяг. І тому, для мене гарне вбрання українців - це також перемога над депресією, яку спричинює війна, кризи і бідність."

Коли я це слухав, то вирішив, що мушу цим поділитись з тими українськими жінками і чоловіками, які гарно вбираються і доглядають за собою.

Звісно, це зовсім не про те, що ми повинні всі гроші вкладати у вбрання. Ні. Це про гідне ставлення до свого тіла і до своєї ідентичності.

Так, одяг має бути зручний, якщо я хочу, щоб він був зручним;

Так, одяг має бути екстравагантний, якщо я хочу, щоб він був екстравагантним;

Так, одяг має бути стильний, якщо я хочу, щоб він був стильним;

Так, одяг має бути простий, якщо я хочу, щоб він був простим.

Ключовим тут є "якщо я хочу". Це знову про прислухання до себе. Моя бабуся проколола вуха в 10-му класі, перші свої сережки вона купила собі в 65 років. І тоді у мене наче з'явилась нова бабуся. Вона почала жити. Вона купує собі одяг, вона гарно вбирається, вона закохується і вона говорить мені (зараз їй 75): "Знаєш, я думаю, що зараз настали найщасливіші роки мого життя" (Про це перетворення я колись зроблю окрему публікацію).

Одяг вирішує не все, але наш вигляд - це однозначно про нашу ідентичність також. Інколи ми так боїмось себе, що заковуємо себе в будь-що і ходимо з лозунгом: "Головне - це внутрішній світ". Може й так, але... так гарно бути гарним. Спробуйте)

Одна жінка, після того, як я розказав їй цю історію, сказала: В Німеччині кольорові будинки, але сірі люди, в нас сірі будинки, але таки кольорові люди.

Може так, може не так. Не суть протиставляти наші країни. Суть всього цього проекту (всього блогу, який я пишу) - це зміни. А зміни - це любов до себе. Тіло - також частина нас і його потрібно гарно вбирати).

До зу... Я десь поруч.

* Фотографія Марії Заньковецької. Таке фото висить на сітілайті по дорозі на мою роботу. Кожного разу я дивлюсь на неї і думаю: гарно, що в Україні є такі харизматичні жінки.

** Мій допис про гарний одяг в жодному випадку не стосується дорогого несмаку, шопоголізму чи витрачання грошей на брендовий одяг за рахунок базових потреб.

*** Я думаю, що ця публікація відноситься до категорії "Точка зору". Бувають різні точки зору і всі вони інколи бувають правильними, навіть якщо протилежними.

Гідний мінімум.

"Я мушу допомагати, щоб хоч якось виправдати своє існування" - сказала мені одна молода дівчина після розповіді про те, як її мама постійно їй повторювала, що вона (донька) нікому не потрібна.

Я подумав, що вона була б прекрасним кандидатом для роботи волонтером чи працівником соціальної сфери. Допомагати-допомагати-допомагати... А тоді я почав згадувати всіх своїх знайомих, які своїм внутрішнім законом прописують ідею про те, що вони повинні "рятувати світ".

Публікація, звісно,  не про моїх знайомих, а просто про людей, схильних до самопожертви. Ці люди працюють, вливаються в організації, що турбуються про інших, без кінця волонтерують, працюють за копійки і ... створюють умови для того, щоб виникала ідея, що так і має бути.

Тоді з'являються ті, хто починає говорити, що це нормально, що хотіти більшого - це наглість. Вони починають апелювати до цінностей і переконувати всіх, що бути убогим і погамовувати свою злість - це і є основні достоїнства справжньої людини - лише тоді її справді можна любити. І, найсумніше, що вони потрапляють просто у ціль, бо завжди знаходяться ті, в кого є переконання, що "вони мусять допомагати, щоб хоч якось виправдати своє існування".

І це одна з основних ідей маніпуляції цінностями - подати їх у вигляді, в якому всі повинні працювати на ідею "світлого майбутнього", а вдома боротись за виживання. Радянський союз розпався, але ідеї його все ще міцно живуть у наших серцях.

Мені хочеться в цій статті сказати всім, хто має якусь відповідальність перед іншими людьми - пам'ятайте, що навіть найбільші і найкращі ідеї може зруйнувати дріб'язковість. В сьогоднішній публікації, власне, фінансова дріб'язковість. Якщо ви не дбаєте про тих, за кого відповідальні, якщо нав'язуєте їм псевдоцінності стриманости і мовчання, то кращі з ваших соратників, поціновувачів чи просто співпрацівників одного разу залишать вас. Ті, хто міг бути вашим вірним союзником протягом довгого часу, піде шукати кращої долі, бо захоче більше вірити в себе.

Моя наставниця завжди мені говорить: "Там де, здається, ми втрачаємо, ми, насправді, набуваємо". Без кого не може працювати жодна найкраща ідея в світі? - без команди, без працівників, без друзів. Тому мені так хотілось написати кілька слів про те, що коли ми економимо на людях, то втрачаємо більше, ніж можемо, на жаль, передбачити.

Тепер знову трохи до цінностей і волонтерства: так, добрі справи робити гоже, волонтерство вітається, інколи можна стерпіти скруту заради результату, але коли це перетворюється в систему і ми чуємо лише вимоги, то наш запас ентузіазму дуже швидко вичерпується.

Гідний мінімум - ось добра формула для тих, хто прагне говорити про цінність убогості. Її також навчила мене моя наставниця, так що тут я просто ділюся тим, що сам отримав. Коли ви плануєте великий проект заради змін у суспільстві, пам'ятайте, що виконавці цього проекту мають мати добру їжу, якісний одяг, гідні умови праці і добрий відпочинок. Це не розкіш - це базові потреби людини. І це перше, про що ми повинні подбати, щоб опісля говорити про ідеї посвяти, вирозумілості і готовності до волонтерської діяльності.

Коли ми говоримо людям, що вони повинні дякувати за низьку зарплату, бо вони працюють за ідею - це маніпуляція - свідома чи несвідома. Якщо ж ми приймаємо такі правила, у нас, швидше за все, серйозні труднощі з повагою до себе і відчуттям власної гідності.

Ще одна цитата моєї клієнтки: "Якщо я не думаю, то дозволяю собі не вирішувати". Ідеальна кандидатура, щоб нав'язати їй ідеї жертовності. І то не лише на роботі, а й в стосунках. Інколи ми жертвуємо собою заради ідеї, заради чоловіка/дружини, заради вищої мети. І вже скоро по трохи ненавидимо і роботу, і чоловіка/дружину, і вищу мету загалом. І тоді стикаємось з ще одною проблемою - не дозволяємо собі цього невдоволення висловити, бо не віримо, що можемо мати щось краще. І тоді знову повертаємось до ідеї: "Якщо я не думаю, то дозволяю собі не вирішувати".

Я вірю в те, що потрібно говорити про свої потреби, треба вміти говорити про гроші, треба вміти говорити про власне невдоволення. І ще більше я вірю в те, що треба вміти слухати і чути про все вище написане, і то слухати дуже уважно, бо справа стосується гідності.

Дріб'язковість може погубити найкращі ідеї.

Дякую своїй наставниці, що постійно мене цього вчить.

До зу... Я десь поруч.

Світ, що зламався...

Проходячи крізь певні етапи життя, кожен з нас, бодай на мить, замислюється над питаннями, куди ж він рухається і чого прагне.

Справді, думаю, достатньо багато з нас таки задумувались хоча б одного разу про сенс. Є оті одвічні питання, над якими ми ламаємо голови, щоб хоч якось пояснити собі реальність: ми цю реальність структуруємо, вставляємо її в певні рамки, створюємо правила, пояснення, щоб надати всьому, що відбувається навколо, певної логіки, якогось універсального закону. Це завдання, яке кожен з нас виконує у тій чи іншій мірі, щоб взагалі пояснити структуру власного життя. Якщо відповіді знайдено, наше базове відчуття безпеки, закладене у нас батьками, стає ще більш відчутним і ми починаємо велику гру під назвою Доросле життя - будуємо кар'єру, заробляємо гроші, розвиваємось, створюємо сім'ю, народжуємо дітей та робимо інші речі, що дозволяють нам відчувати себе впевнено у навколишньому світі.

І якщо вітер попутній, а умови сприятливі, ми рухаємось вперед, пробуємо жити тут і тепер, усміхаємось і вчимось цьому омріяному нехитрому земному щастю.

Але буває так, що картинка нашого досконалого або недосконалого, але логічно поясненого життя ламається в якийсь один непевний і незрозумілий момент.

Причини різні і так багато з нас досі думає, що нас вони не стосуються, що це те, що трапиться з іншими. І це нормально - наша психіка покликана захищати нас від постійної тривоги, що може передчувати катастрофи.

Проте інколи нас ніхто не запитує.

• Травматична подія - автокатастрофа, стихійне лихо, жорстоке побиття, пограбування, сексуальне насильство, військові травми.
• Пережиття втрати - смерть близької людини, важке захворювання.
• Народження дитини з особливими потребами, набута неповносправність.

Всі ці події ставлять перед нами питання: за що це мені? І наш мозок починає хаотично шукати відповідь: прокляття, карма, гріхи минулого, повчання від Бога, навернення до праведного життя...

Всі ми шукаємо відповідь, бо ламається вся структура, яку ми вибудовували, щоб пояснити цей такий непростий навколишній світ. Немає більше нічого звичного - всі попередні уявлення про функціонування світу зруйновані. До цього додається злість, породжена відчаєм, безнадією і безсиллям. І ми впадаємо в депресію, де картина світу лежить зруйнована на попелищі нашого так швидко минувшого звичайного життя.

Ми йдемо до священиків, психологів, шаманів, мольфарів з болючими питанням на устах: за що це мені? чому я? як тепер можна вірити бодай в щось?

І одна моя клієнтка сказала мені нещодавно: "Інколи можна жити і без відповідей..."

І це, власне, стало причиною, чому я пишу цю публікацію, бо я знаю, що ми не можемо забрати нічию біль від безпорадності поставлених запитань, але ми можемо знати, принаймні для себе - можна жити і без відповідей...

І тоді цю фразу я кидаю у вир нашого кожноденного життя: до питань бідності, несправедливості, стигматизації, помилок минулого, депресивних станів, болючих пошуків себе - до всього того, з чим ми кидаємо виклик Богові - для чого Ти створив цей світ таким небезпечним? Чому Ти створив людей такими нетерпимими? Чому створив мене таким слабким, несхожим на інших? Для чого Тобі це все?

Як перестати боятись, якщо люди навколо помирають, якщо діти хворіють на рак, якщо молоді хлопці гинуть на завжди не своїй війні?

Ми малюємо картинку світу, де все має бути поясненим, але коли все стається геть не за нашим планом, ми впадаємо в ступор, бо, виявляється, нам просто немає більше куди йти і до чого прагнути...

І тоді знову ця сама сентенція: Інколи можна жити і без відповідей...

Це частина ідеї прийняття, коли ми усвідомлюємо власну крихкість і вчимось довіряти процесу, де речі відбуваються не завжди за певним логічним законом, а просто тому, що відбуваються.

Пам'ятаєте, як у Оскара і рожевої пані* - "Хвороба - це даність". Не більше і не менше. Навіть якщо б ми хотіли, щоб все було по-іншому.

Інша моя клієнтка подарувала мені ще одну мудрість: "Інколи можна йти і нічого не шукати..." Зробити зупинку на шляху одвічного пошуку сенсу. Ми говорили з нею про те, що коли ти у лісі такому безпроглядному, що не можна зрозуміти, в якому напрямку дорога, потрібно йти просто куди небуть. І коли ти йтимеш, то, можливо, якось натрапиш на галявину, пагорб, де зможеш оглянутись, щоб зрозуміти, де ж ти знаходишся.

Після втрати нам не завжди потрібно віднаходити сенс одразу. Після будь-якої втрати. Після втрати надій, сподівань, молодості також. Але потрібно йти - інколи просто йти, інколи без відповідей на запитання...

Мудрість дається нелегкою ціною. Інколи основним законом мудрості є незнання і шлях без цілі. Інколи це єдине, що у нас є. Але якщо ми наважуємось йти, можливо, одного разу ми знову побачимо Бога, відчуємо сенс і зрозуміємо, що життя - це таки найкраще, що могло з нами статись. Попри все.

Обійміть тих, кого любите. Просто так.

До зу... Я десь поруч.

* Ерік-Еммануель Шмітт "Оскар і рожева пані".

Курка, гумор і похвала.

Одного разу я прийшов у гості до своєї подруги, яка інколи частує мене вечерею, якщо я заходжу до неї після роботи. Цього разу було саме так - моя подруга запросила мене повечеряти, ми сіли за стіл в її кухні і вона, витягнувши каструльку, сказала, що дасть мені зараз гарний кусник тушкованого кролика. А потім додала, що кролик повністю натуральний, бо їх вирощує її близька родичка.

Трохи знаючи цю її родичку, я був дещо спантеличений - і вона і її сім'я - люди дуже інтелігентні і може навіть трішки "білі рукавички" в найгарнішому із значень цього вислову. Тож я запитав, а хто ж вбиває тих кроликів, щоб вони опинились на цьому столі? Моя подруга відповіла, трохи призадумавшись, що вбиває їх саме ця інтелігентна пані. Після невелечкої паузи, вона промовила: Знаєш, Вікторія* (родичка), сказала, що вона сама це робить, і коли вона вперше це зробила, щось у ній змінилось. Вона стала трохи відвертішою і трохи прямолінійшою".

Дуже альтернативний спосіб терапії, тому не раджу просто зараз бігти вбивати кроликів, але ми якось на цю тему почали говорити і дійшли висновку, що треба інколи таки зарубати курку, щоб стало легше говорити правду тоді, коли дуже хочеться все замнути, щоб не створювати зайвих клопотів.

Чому курку, бо в моїй родині тримають курей, і я подумав, що ніколи навіть ідея не приходила мені в голову, що я можу котрусь із них зарубати.

Ми почали говорити про комунікацію, як основну передумову для створення добрих стосунків. І, звісно, багато з нас не відважується говорити неприємних речей у стосунках, бо боїться наслідків конфліктів, тому дещо завжди приховується в тайниках нашої душі, там накопичується, а потім "нізвідки" виникають проблеми, говорити про які стає спочатку незручно, потім страшно, а потім і взагалі неприпустимо.

Інколи це призводить до повільного згасання стосунків, а інколи ми рубаємо уже не курку, а цілого бика і все, що вибудовувалось протягом довгого часу, летить у тартари.

І ось ми з моєю подругою почали "придумувати" "рецепт" доброї комунікації.

Першим ділом виявилось, що інколи є таки потреба "зарубати курку", щоб навчитись говорити прямо речі, які хочеться тихо замовчати. Нам потрібно говорити про невдоволення, висловлювати злість і роздратування, називати речі своїми іменами. Коли робиш це, здається, що все лише погіршується, але незабаром помічаєш, що висловлене не те, що не руйнує стосунків - воно, навпаки, знімає напругу. Стосунки, в яких немає конфліктів, приречені на невдачу.

Є багато причин, чому так часто ми боїмось бути відвертими і тут знову потрібно повернутись до ідеї, що кожен з нас має мати в житті ініціацію**, коли він знімає "білі рукавички" і робить щось для себе нетипове. Хтось рубає курку, хтось кролика, хтось стріляє в тирі - для людей тихих і дуже ввічливих це може бути добрим стартом до того, щоб перестати ховатись за своєю покірністю і наважитись на маленький бунт всередині себе.

Для людей, в чию життєву філософію входить "не вбивати тварин", можна зрубати дерево, розбити скло, викурити сигарету чи ще щось дуже для себе нетипове. Наважитись не бути досконалим.

Ця теорія є альтернативною, тому справді спочатку потрібно все зважити і подумати, що саме для вас може бути ініціацією для народження прямолінійної частинки вашого Я.

Але це лише один елемент. Бо за словами однієї нашої знайомої терапевтки, якщо постійно говорити лише про те, що все погано, тоді стосунки доходять до якоїсь точки відчаю і це ще один кут, з якого потім важко вибиратись.

Тому до концепції прямолінійності ми додали ще концепцію похвали.

Хваліть людей, з якими ви спілкуєтесь. Люди люблять похвалу. Всі люди люблять похвалу, навіть ті, які її начебто не люблять. Підмічайте переваги партнера, не соромтесь висловлювати їх вголос. Декларуйте позитивні зміни у стосунках. Вчіться бачити добрі зрушення у непростих взаєминах.

Інколи хвалити є не менш складно, ніж говорити правду. Щоб не виглядати смішними, щоб не подумали, що ми підлещуємось, щоб не прочитали у похвалі завуальованого страху. І тоді знову спочатку: зарубайте курку і почніть говорити те, чого ніколи не говорили. Це те, що змінює стосунки - коли ми змінюємось і починаємо будувати нову комунікацію. Комунікацію, де ми не боїмось хвалити і не боїмось говорити правду.

Моя подруга говорить про те, що для того, щоб хвалити інших, інколи треба мати високу самооцінку. Люди, які ніколи нікого не хвалять - це люди невпевнені. Впевненим в собі людям немає чого боятись. Тому, якщо вас не хвалять або ви не хвалите, задумайтесь над самооцінкою і почніть змінювати себе - просто хваліть тих, хто є поруч. Це дасть результати.

І останній елемент, який є просто необхідним, коли ви починаєте говорити про своє невдоволення або коли хвалите свого партнера - почуття гумору. Лише гумор може згладити гострі кути, показати вашу вищість над дріб'язковістю, продемонструвати вашу відкритість до змін.

Гумор - ліки від всіх хворіб. Тому не забувайте приправляти свою комунікацію цією щедрою приправою.

Курка, гумор і похвала - такою вийшов "рецепт" доброї комунікації у нас цього вечора. Що ж, кожен може поекспериментувати і додати нові компоненти.

Але пам'ятайте: стосунки первинні***. З цього все починається. І стосунки варті доброї курки, доброї похвали і доброго почуття гумору.

До зу... Я десь поруч.

* Вікторія - зовсім вигадане ім'я.

** Ініціація (обряд) - дія, що призводить до початку каскаду нових подій (випускний у школі, весілля, проводи у військо). В психології також застосовується, як дія, що відкриває нову сторінку у формуванні особистості (перша бійка, перший поцілунок...)

*** Стосунки - це робочі стосунки, дружні стосунки, сімейні стосунки, родинні стосунки - ця публікація однаково підходить для будь-якого виду взаємин.

**** Якщо те, що Ви читаєте, Вам подобається, не забувайте тиснути кнопку "підписатися" у блозі, коментуйте і поширюйте публікацію для своїх знайомих. Дякую).

В терапію без чоловіка?

Сьогоднішня публікація виникла, як відповідь на лист однієї моєї знайомої. Деякі факти в цьому короткому повідомленні я змінив для конфіденційності, але назагал запит був наступний: "Що робити, коли мій чоловік мене знецінює - не співчуває, коли мене щось болить, постійно звинувачує, має вимоги, не захищає, не розуміє потреб, найгірше - абсолютно неможливо з ним відверто поговорити. Розлучитися я не можу: у нас є діти, які його люблять, і ми плануємо поповнення. Він не п'є, не курить, не гуляє, все до хати..."*

Цей лист нагадав мені запити моїх клієнток (переважно, це таки жінки), які приходять до психолога, щоб спробувати змінювати своїх чоловіків, чи говорять про те, що він не хоче змінюватись і тому не має сенсу навіть пробувати покращувати стосунки.

Чому ці ситуації засоціювались мені одна з одною, бо відповідь на них є схожою, навіть якщо запити таки трохи різні: ми не можемо змінити свого чоловіка - ми можемо змінити тільки себе.

Цю фразу треба повторювати собі кожного разу перед сніданком і кожного вечора перед сном. Причому, нам всім: чи то стосується чоловіка, чи дружини, чи мами, чи напарника по роботі - відповідь завжди одна: змінювати можна тільки себе. І я уже згадував цю фразу у попередніх публікаціях, але вона дивовижна, тому мені хочеться знову зробити її центром уваги.

Бо якщо ми обираємо змінювати себе, то тим самим здійснюємо одне з основних правил дорослої людини: беремо відповідальність за своє життя на себе. Тобто не діти вирішують, чи залишатись мені з моїм чоловіком, не від чоловіка залежить, як я буду себе відчувати у стосунках - рішення залежатиме від мене. І тут я закидую ще одну ідею: стосунки не може постійно будувати одна людина. Це правда. Але приймати рішення, чи бути у стосунках, чи розвивати їх належить кожному окремо.

Я знову повертаюсь до того, що така позиція належить дорослій частці нашої особистості і що, пори все, це непросто, але будувати гармонійні стосунки можуть лише люди, що вміють і прагнуть бути дорослими.

Бо хто такі дорослі:

• Ті, хто знають, що ситуація найчастіше залежить саме від них;
• Ті, хто вміють виставляти межі іншим і відстоювати себе;
• Ті, хто готові спокійно говорити про свої найсильніші емоції;
• Ті, хто, зрештою, ці емоції вміє розпізнавати і приймати (якщо я злюсь, то я таки злюсь...);
• Ті, хто знають, що зміни неминучі і їх не треба боятись;
• Ті, хто не залишаються у стосунках через страх;
• Ті, хто знають, що любити себе нормально і необхідно!**

Коли я беру відповідальність на себе, то стаю сильнішим, бо перебираю контроль за своє життя у свої руки. Відчувати контроль - дуже важливе відчуття, що тісно пов'язане з відчуттям безпеки. Коли я думаю, що контроль над ситуацією є у чоловіка і тому лише він може змінити ситуацію - я слабка. Коли ж я усвідомлюю, що від мене багато чого залежить - я стаю сильнішою і в мене з'являються сили і потреба змінювати ситуацію.

Якщо ми доходимо в терапії до цієї ідеї, тоді можемо думати над наступним важливим завданням: як змінити стосунки? Це активна позиція, що дає надію на краще.

Якщо чоловік не хоче, не може, не вміє будь чого... то цього може навчитись жінка: висловлювати свої емоції, не піддаватись на маніпуляції, відстоювати свою точку зору, говорити про власні потреби... Жінка, яка зуміє сказати собі: від мене також залежить, чи будуть мене знецінювати, чи будуть відноситись до мене з повагою, чи буду я почута, чи зможуть налагодитись наші сімейні стосунки, може внести значні корективи у звичайний плин сімейного життя.

Це справді дуже непросто. Але є гарні новини: якщо хоч одна ланка сімейної системи (в даному випадку жінка) буде змінюватись, то вся сімейна система буде змінюватись також. Ця ідея базується на принципі, що в сім'ї ми всі пов'язані одне з одним стосунковими нитками і тому настрій одного відбивається на настрої всіх інших, поведінка одного - на поведінці всіх інших. Якщо хтось починає вести себе по-новому, інші не можуть цього ігнорувати і з'являється новий зразок поведінки, нова ситуація в сім'ї.

Це процес, що неможливо зупинити: чоловік може протестувати, може намагатись ігнорувати, але ситуація буде змінюватись кожного разу, коли жінка буде ставати впевненішою в собі. Бо вона почне ставити нові запити до чоловіка, виставляти інші межі, її світ ставатиме ширшим... Інколи це призводить до якісних змін в сім'ї, інколи до зміни сім'ї).

Тому я повертаюсь до відповіді на запитання: чи варто йти в терапію, якщо чоловік не хоче йти разом зі мною? Варто, навіть необхідно.

Що робити, коли чоловік мене знецінює? Почати прислухатись до голосу власної Гідності, який невпинно говорить: Ти варта кращого! Ти повинна про себе подбати! Я вірю в тебе!

Якщо є щось, що поламало цю впевненість в собі, то не змінюйте чоловіка, а спробуйте повернутись до причин, чому я перестала вірити в себе і як почати знову себе любити. Адже ви (кожна людина) варті того, щоб самим вирішувати, як інші будуть з вами себе вести.

Насамкінець лише скажу, що коли ми починаємо розбирати зразки поведінки у сім'ї, то майже завжди з'ясовуємо, що жінка також добряче вміє "підлити масла у вогонь", що всі ми воліємо бути жертвами, але вміємо несвідомо бути добрячими катами. Тому ще одне невелике питання: якою є моя поведінка у цих стосунках - чи не знецінюю я, часом, сама свого чоловіка, чи вмію вірити в нього і гордитись ним, чи вмію говорити дякую - чи завжди лише чекаю, коли він, врешті, зробить цей довгоочікуваний перший крок...***

До зу... Я десь поруч.

* Текст друкується з дозволу авторки листа.

** Ці тези треба застосовувати дуже обережно лише тоді, коли є сімейне насильство і терор - тоді алгоритм: спочатку безпека, потім все інше.

*** Дана публікація є лише одним аспектом у складнощах побудови добрих стосунків, тому ніякого почуття провини, якщо щось йде не так: просто спробуйте зрозуміти, чи Ви вмієте любити себе і чи вмієте висловлювати любов своєму співподругу?

Небо над нами.

Кажуть, депресія - це переживання минулого, а тривога - це переживання майбутнього. Так чи не так, але при психогенній депресії* ми часто жалкуємо за тим, що минуло, або за тим, що ми втратили, чи чого не досягнули. Тривожні ж розлади і справді найчастіше стосуються речей, яких ми боїмося в майбутньому: захворіти, нових панічних атак, загинути у літаку, смерті своїх рідних і близьких...

Тому я також вирішив внести свій маленький внесок в усвідомлення "тут і тепер".

Зовсім недавно я лежав і довго дивився на хмари, і в моїй голові виринали мої власні сумування про минуле і переживання ближнього майбутнього. Так відбувається завжди. Ми ніколи не зупиняємось, адже пройшовши кожен новий відтинок дороги, щось залишається позаду, а щось відкривається попереду. Завжди буде минуле із його невдачами і майбутнє із його страхами.

Я лежав, дивився на хмари і почав думати про те, що всі ці переживання не дають мені просто насолодитись тим, що я бачу і можу відчувати - небом, спокоєм, відсутністю роботи, обов'язків. Всього цього в цей момент я справді не відчуваю, бо в голові снують одвічні переживання "Тривожного пацієнта". Я почав робити неквапливі вдохи і видохи і ще раз поставив сам собі кілька терапевтичних питань щодо своїх же думок:

- наскільки корисно про це переживати просто зараз?

- чи мої переживання про минуле можуть щось у ньому змінити?

- як я погляну на ці переживання через 5 років?

- чи постійне самокопання робить мене щасливішим?

- чи той час, який я витрачаю зараз на переживання, додасть мені ресурсу, який я втрачаю, не даючи собі змоги просто дивитись на небо?

- чи можу я прийняти себе зі своїми звичайними перевагами і звичайними недоліками?

- чи вмію я врешті-решт просто довіряти процесу?

І ось тоді я почав думати про усвідомлення неба, яке завжди над головою - ні позаду, ні попереду - просто над нами. Є цілий напрям психотерапії - майндфулнес**, який покроково описує вміння жити тут і тепер. Мені ж просто хочеться поділитись тим дивним відчуттям, коли тут і тепер справді починає працювати.

Тоді розумієш, що прорахунки минулого є у кожного. Ні, це не означає, що ми повинні викинути їх геть із голови. Але коли ти обмірковуєш це в 101-й раз, то чи це щось змінює? Може потрібно просто прийняти, що життя сповнене різними подіями і ми пробуємо робити лише те, що можемо. Моє улюблене завдання в концепції прийняття себе - це ставати добрішим до себе, пробачати собі, щоб просто рухатись вперед - до нових помилок і нових перемог.

І тоді я повертаюся до переживань майбутнього. І думаю точно те саме. Ми не зможемо передбачити всього. В нас є лише оце наважливіше: "Довіряй процесу" - спостерігай, прислухайся і довіряй тому, що відбувається. Процес невпинно рухається вперед за встановленими споконвіку законами: треба просто спробувати відчути, де зараз знаходишся ти і знати, що процес завжди приносить зміни, а зміни - це добре. "Добре, що життя змінне" - говорить мені кожного разу моя подруга Оксана Винярська. І справді, завтра може здивувати нас такими дивовижами, до яких не додумається найбільш тривожний мозок сучасності.

Сьогодні я мав зустріч з двома дуже заклопотаними людьми: ми говорили про співпрацю. Вони ставили переді мною все більше і більше нових завдань з тонкими натяками на результативність семінарів, що ми маємо спільно проводити. Я почав трохи хвилюватись і тоді згадав одну важливу для мене фразу, яку сказав їм: "Інколи важливим є не результат, а процес". Це трохи змінило хід нашої бесіди (сподіваюсь). Бо ми так часто вимагаємо інструментарій для заспокоєння, що забуваємо, що спокій завжди навколо нас.

Як висновок, цитата від Булгаківського Воланда: "Все будет правильно - на этом построен мир"***. Так, я не завжди можу це сказати своїм клієнтам одразу, особливо, коли вони переживають втрату чи наслідки травматичних подій. Але з часом ми приходимо до усвідомлення прийняття, бо те, що неможливо змінити, можна тільки прийняти. Але це одного разу, не зразу.

"Тут і тепер" не означає не аналізувати, не планувати, не злитись,  не переживати криз - "тут і тепер" вчить приймати ці стани, як нормальний процес нашого життя.

І тоді небо. Вічне. Неосяжне. Проте, яке завжди є над головою, яке завжди тут і тепер.

Спробуйте зупинитись на мить і поглядіти на небо. На одну лише мить. Небо завжди з нами. І в нас завжди є тут і тепер - точка, в якій немає хвилювань минулого і переживань майбутнього. Пройдіться вулицею, озирніться навколо, прислухайтеся до себе, усміхніться - всі суєти суєт почнуться через кілька хвилин, а зараз є лише ви, небо і світ навколо.

Відпочивайте.

До зу... Я десь поруч.

* Психогенна депресія - депресія, що виникає внаслідок складних життєвих подій, невдач, низької самооцінки. Напротивагу ендогенній депресії, що більше стосується генетичних причин, чи просто порушенням обміну певних речовин у мозку.

** Майндфулнес - психотерапевтичний напрям, що говорить про зосередженість, уважність, відчуття "тут і тепер".

***  М. Булгаков "Майстер і Маргарита"

Стабільний всесвіт.

Ви думали коли-небуть про те, що клієнти, які приходять до терапевта, приходять до нього зі своїм безкінечно великим багажем мудрості. Інколи під час сесій я думаю, скільки ж мудрості конденсуєтся у цьому кабінеті. Бо і справді, кабінет терапії - така собі лабораторія змін - місце, де люди говорять про світ своїх переживань, про свої найсокровенніші міркування, а отже і про свою мудрість, яка інколи дається ох як нелегко.

Часто я записую за своїми клієнтами фрази, над якими потім можу міркувати сам - вони і є основою для написання блогу.

Життя багатьох клієнтів, що приходять до терапевта, є досить нестабільним - завжди щось іде не так. Іноді корені цього "не так" болять протягом багатьох років, не даючи людині можливості збудувати добрі рамки свого сьогодення. Певне зараз не час розбирати причини такої нестабільності, але це і дитяче занедбання, і пережиття втрати, і травматичні події, що залишають рубці, що ніяк не хочуть гоїтись. Є багато причин, що до цього призводять, але їхнім спільним знаменником є певний хаос думок, відчуттів і поведінки.

Тому перша фаза роботи з такими клієнтами - це стабілізація.

Одна моя клієнтка, чиє життя знаходиться десь на вістрі такого хаосу, сказала мені одного разу: "Всесвіт стабільний. У ньому кожної миті є все, що потрібно для існування". Я думаю, що ця ідея допомагає їй кожного дня справлятись з привидами минулого, показуючи, що навіть якщо твоє життя розірване на клапті - стабільність все-таки існує, а значить не все втрачено.

І правда, якби лише уявити собі, що у всесвіті хоча б на мить пропаде якийсь елемент, потрібний для існування - який незворотній колапс може тоді статись.

Це повертає мене до роздумів про відчуття безпеки, як основи розвитку будь-якої особистості. Якщо б наш мозок не знав (не вірив) напевне, що наступної миті навколо нього буде стабільний світ, він не зміг би думати про будь-що інше, чим про ймовірність існування світу кожної наступної миті.

Але наш мозок має це відчуття безпеки, тому він може думати про навчання, любов, погоду і політику.

Безпека є основою для всебічного функціонування мозку. (Власне порушення цієї безпеки при великих травматичних подіях може призводити до пост-травматичного стресового розладу).

Отже, нам потрібна стабільність і всесвіт цю стабільність має. Ми є частиною цього всесвіту і нашим завданням є віднайти власну безпеку, яку ми втрачаємо, коли хтось порушує основні закони творення особистості.

Усе має власний закон творення - йому просто потрібно допомогти відбутись - бо ми є частиною цього закону. Дорослі передають дітям відчуття безпеки - і це закон. Закони всесвіту порушити важко, тому він одвічно стабільний, закони дитячої психіки - просто, тому так часто ми маємо травмованих дітей.

Серед порушників цих законів можуть бути батьки, вчителі, однолітки, зловмисники, суспільство, держава - інколи навмисно, інколи через незнання, інколи через сімейну традицію чи страх. Мені дуже хочеться донести цю основну ідею - дитина, як і всесвіт, має все, що потрібно для безпеки і стабільності, вірніше, може мати все - Бог створив для цього умови - нам просто потрібно їх віднайти: любов і прийняття, автономія і визнання, правила і межі, висловлення емоцій, спонтанність і гра - 5 простих базових потреб, про які я напишу в іншій публікації.

І тут знову цитата моєї клієнтки: "Це велике щастя - бути нижче Бога". Бо Бог може допомогти вирівняти порушені закони. Щоб прийти до цього простого висновку, інколи потрібно дуже багато часу, зневіри, втоми, хаосу і навіть відчаю. І я завжди сподіваюсь лише на те, що нам вистачить ресурсу через все це пройти.

Остання цитата моєї клієнтки на сьогодні: "Не лізь в травму без ресурсу". Коли людина починає дорогу змін, спочатку потрібно накопичити достатньо ресурсу - починати дорогу без підготовки - це наражатись на повторне травмування. І це суть стабілізації - накопичити ресурсу, щоб відправитись у дорогу змін, дорогу минулих переживань. Якщо при цьому ми віримо, що Бог вище всього, то ми маємо Того, хто може бути основною складовою цієї стабільності, адже це таки Він створив такий на диво стабільний всесвіт, де є все, що потрібно для існування.

До зу... Я десь поруч.

Зловживання.

Можна бути успішними розвинутими людьми і разом з тим  дріб'язковими особистостями. Такою є основна теза моєї сьогоднішньої публікації. І я маю нелегке завдання зробити цю публікацію максимально доброзичливою, бо перша редакція (десь у моїх потаємних записах) виглядає надто некомпромісною.

Гоголь у Мертвих душах описав чудові характеристики, якими наділив своїх персонажів: Чічіков, Коробочка, Плюшкін, Манілов та всі інші є чудовими прототипами однієї особливості, яку я хочу сьогодні описати.

Це непросто, бо мова йтиме про особливість людей досить успішних, досить розумних, досить навіть відважних, навіть першовідкривачів (інколи, зрештою, досить випадково) - людей назагал добрих, сімейних, таких, якими всі вдоволені і які собою часом також вдоволені, але...

Але до польоту не придатних. В цьому основна проблема. Якщо говорити про політ, можна сказати, що люди ці вміють добре повзати, дертись по стіні, досягати певних висот, але не літати.

І ось тут починається публікація про зловживання. Бо, здається мені, люди, чию характерну рису я намагаюсь описати, часто (я справді вірю, що несвідомо) шукають способи максимального свого розвитку, при цьому нехтуючи правилами колективу, спільноти чи сім'ї, до яких належать. Якщо завдання, які перед ними стоять, не несуть для них прямої вигоди, вони ставляться до них виключно формально. Ось по цій формальності їх і можна впізнати. Вони не вкладають душу в те, що не звеличує їх особисто.

Тут може постати питання про здоровий егоїзм, який я справді постійно відстоюю. Але якщо ми не можемо бачити картини з висоти польоту, а лише з висоти точки, до якої ми видерлись по стіні, тоді починається дріб'язковість, що є ще однією характеристикою цього типу людей. Не плутайте з увагою до деталей. Ні. Вони можуть чіплятись до несуттєвого, щоб вибити ґрунт з-під ніг суперника, роздувати неважливе, застрягати в плітках і пересудах.

Ще однією тонкою відмінністю цих людей є експертність. Вони про все говорять з дуже експертним виглядом і майже ніколи не виходять з ролі "сам собі усе знаю".

І найголовніше, вони заздрять. Так, вони вміють захоплюватись значимішими за себе фігурами, вміють висмоктувати їхні ресурси і забувати казати "дякую".

Вони не хочуть, щоб хтось був кращим за них. Вони виховані з ідеєю "всіх під одну лінійку".

І в них важко вкладати, бо скільки їм не давати, їм усе буде мало - вони дертимуться догори так і не навчившись літати.

Інколи у мене бувають клієнти, що перестають вірити в себе, знаходячись в оточенні такого типу людей. Адже всім відомо, що суспільний контекст дуже визначає віру людини у власний політ. І якщо навколо тебе є люди, що постійно тнуть тобі крила, одного разу ти перестаєш вірити.

Я дуже вболіваю за таких клієнтів, бо я вірю в індивідуальний політ кожного, але навчитись літати можна лише в контексті доброї стартової площадки. Якщо ж такої немає, то ми приймаємо невіру в себе, як власний закон буття.

Тому, коли ми говоримо про цей тип зловживання, я завжди згадую про межі. Ми повинні створити таку систему правил, яка б унеможливила вплив цих людей на наш політ і змусила б їх виконувати їхні прямі обов'язки.

Це найнепростіша частина нашого завдання. Бо тут важко грати у демократію. Правила повинні бути дуже чіткими, будь-яке вільне трактування цих правил може знову вести до формальності, дріб'язковості, заздрості.

В демократію добре грати, формуючи дорослу частку, яка, опираючись на правила, може робити вільний вибір. Вільний вибір передбачає відповідальність і послуговується правом здорового глузду. Коли ж ми говоримо про частки недоброзичливості (які по своїй суті не можуть бути дорослими - вони наче не виросли з наших дитячих образ і претензій), то правила мають бути залізо-бетонними і тільки після того доброзичливими.

Стоп насильству! і після цього усвідомлення агресивної частки.
Не принижуй мене! і після цього скажи мені про свою злість.
Виконай домашні обов'язки! і після цього "можемо зробити собі перерву".

Я думаю є багато речей, які можуть зрозуміти лише люди, що вчаться літати (пізнають себе справжнього). Інші отримують мову правил, коли здоровий глузд просто не спрацьовує.*

"Здоровий глузд - дар Божий. Якщо ти ним наділений, то на тобі велика відповідальність".

Бережіть себе.

До зу... Я десь поруч.

* Це суперечлива і не надто терапевтична теорія. Але, боюсь, інколи це єдине, що спрацьовує.

Обдарування та інші неприємності.

"Вона має дар робити триста справ одночасно. Але, на жаль, її дар став для неї тягарем".

Нещодавно я почув цю фразу, яку сказав один справді достойний чоловік про одну справді достойну жінку. І ця фраза мене чимось вколола. Справді, інколи, так нестримно поспішаючи реалізувати весь свій нерозтрачений потенціал, ми потрапляємо у пастку власного обдарування.

Тема ця наче не така вже й нова, але я помітив, що інколи відомі речі стають для нас якимось відкриттям, коли в якийсь момент життя дотикаються до нашої особистої історії.

Я подумав про свого сина і свою дружину, з якими провів чудовий місяць відпустки далеко від роботи і кожноденних турбот. Ми так багато часу просто були разом.

І знову біг. Так багато завжди виявляється роботи, так багато завжди виявляється всього, що потрібно зробити, щоб продовжити безкінечну вервицю подій, які ведуть до реалізації власного обдарування, кар'єрного росту, бажання успіху.

І я ставлю запитання: Чи може і справді обдарування стати тягарем?

Відповідь виявляється очевидною: може! Бо кожне обдарування поєднане з нашим досвідом, кожне обдарування має минуле - а минуле, як ми уже всі знаємо, може бути дуже болючим.

Тоді обдарування стає таким собі буфером між нашою невпевнненістю і великим "ворожим світом". Одна моя клієнтка завісила сертифікатами весь свій просторий кабінет. Вона сказала, що зібрала всі найкращі сертифікати, що можна отримати у її професії і цьому було присвячено значну частину її життя. Зараз у неї є все - статус, реалізація, пошана, гроші. А потім в ході наших зустрічей вона якось промовила: "Знаєш, я озираюсь назад і розумію, що все, чого я досягала - лише пил...". Після чого вона витіснила цю фразу зі своєї свідомості і повернулась до свого звичного образу Великої.
А за цим всім її історія - сумна історія її дитинства.

Обдарування - це великий подарунок, розвивати його необхідно, але я думаю, що є кілька причин, які змушують нас розвивати це обдарування навіть тоді, коли це нам шкодить.

Одна з таких причин, коли обдарування не співпадає або надто співпадає з певним історичним ритмом (дисиденство, переслідування, "втрачене покоління" війни тощо...).
В цьому випадку обдарування призводить до значного особистого страждання, але винагороджується ідеєю про реальну зміну епохи. Тут ми справді можемо лише прийняти свій дар, а особливо тоді, коли розуміємо, що це і є наше покликання (можна розмірковувати, чому дехто стає дисидентом, а дехто ні).

Іншою причиною може бути гіперкомпенсація. В такому випадку обдарування стає ключиком до формування особистості, яка в інших життєвих аспектах відчуває себе безпорадною.

Звідси працеголіки, волонтери, що жертвують своєю сім'єю заради місії, ідейні працівники, що готові відстоювати честь компанії заради приналежності до певної групи людей.

Також звідси покликання, що не бачать нічого, окрім, власне, розвитку власного таланту. Цей талант і справді росте, розвивається, але це і є основне кріплення, що тримає їхню самооцінку на певній точці висоти.

Проблемою такого дару є залежність від власного обдарування. Без нього людина відчуває себе нікчемою, непотрібною, невдахою...

І страх смерті. Це класична теорія - створити щось, що залишиться після тебе, пустити кола по воді, створити ілюзію безсмертя. Звідси всі наші поривання творити-творити-творити і створювати.))

Цих три контексти обдарування змушують нас багато працювати, але, часом, стають для нас суттю в собі - ми перестаємо жити поза межами нашого таланту, покликання, місії. Ми забуваємо про дітей, сім'ю, внутрішнє своє життя.

Справедливості ради маю сказати, що ті ж контексти спричинилися до того, що у нашому світі є генії, таланти, чудові працівники, керівники величезних компаній. Питання лише в тому, якою ціною і для чого? Яка мета всіх цих зусиль?

Бо я часто думаю про наслідки, які несе в собі посвята власному обдаруванню. Звісно, це те, що дає розвиток людству як такому, але ось кілька наслідків зворотньої сторони медалі:

1. Самотність. Вже всі напевно знають, що чим більшим даром ти наділений, тим менше є людей, які можуть тебе зрозуміти, тим більша потреба втікати у власне творення, тим більшою стає віддаленість від людей і... по колу. Обдарованість так часто йде рука в руку із порожнечею особистого життя.

2. Потреба контролю. Часто люди, які "вміють робити триста справ одночасно", всі ці триста справ і потребують контролювати. Контроль стає тотальним і втомлюючим - часто не лише для самої людини а й для всіх, з ким ця людина співпрацює.

3. Надмірна вимогливість до себе і до інших. В якийсь момент ти починаєш розуміти, що всі навколо не дотягують до твоєї планки, ти розчаровуєшся  і знову все починаєш робити сам. Але триста перша одночасна справа часто дає збій системи і все летить шкереберть - обдарування стає непідйомним тягарем, від якого ти вже не можеш відступитись ні вліво ні вправо, а реалізовувати який у тебе вже просто немає сил

І я дуже сумую, коли бачу, як люди заривають свої таланти в землю - це ще одна крайність, що провокує невіра в себе - протилежна сторона гіперкомпенсації - уникнення або замороження. Це проблема, протилежна надмірності, про її подолання я писав у публікації: Історія про диво. Проте надмірність (працеголізм, втеча у розвиток, доказування чогось всьому світові) справді часто руйнує наші такі крихкі життя.

Я не знаю, чи існує золота середина - зрештою, життя - це великий компроміс. Але якщо ви впізнаєте себе, то запитайте себе знову - навіщо мені потрібно стільки працювати? Чому я не можу зупинитись?

Можливо за цим стоїть бажання втечі? А можливо бажання любові? Чи страх смерті? Щоб наповнити життя сенсом?

Я в таких випадках думаю про свого сина. Все минеться, залишиться тільки стосунок. Інколи це змушує мене швидше повертатись додому))).

І, звісно, розвиватись - це круто. Розвиток - одна із складових сенсу життя. Питання лише в ціні, яку ми за це платимо.

До зу... Я десь поруч.

Історія про диво

Це маленька, але дуже терапевтична історія. Автор її не я, але я дякую авторові (хто б це не був), бо я розказую її на семінарах, коли мова заходить про зміни і дива, які з нами можуть ставатись під час змін*.

Один відомий спортсмен, що має на своєму рахунку багато світових рекордів, під час чергового виступу знову побив свій же і разом з тим світовий рекорд. Після виступу до нього кинулись журналісти з вигуками: Диво! Як Вам це вдалося? Розкажіть.... Спортсмен відповів дуже спокійним і рівним голосом: Я тренуюся по 12 годин на добу, зі мною часто стаються дива.

Знаєте, багато хто з нас чекає чуда у своєму житті - чуда, яке все змінює. Також багато хто дивиться на успішних людей з думкою: це чудо, що це їм вдається - от би і мені так. Інколи ми роками чекаємо таких чудес, а вони чомусь стаються кожного разу не з нами.

І от тоді я розказую цю історію, бо дива справді стаються з тими, хто щось робить для того, щоб вони відбувались. Нічого нового, ніяких інсайтів - просто довга втомлива праця над собою, яка одного разу реалізовується через прорив. (Тут також можна завважити, що будь які якісні зміни відбуваються через накопичення ряду кількісних змін - такий собі біологічний закон).

Думаю, не має успішних чи неуспішних, щасливих чи нещасливих людей - є люди, які працюють над собою, роблячи при цьому багато помилок, переходячи через кризи, впадаючи у відчай, але крок за крок за кроком, послідовно (це ключове слово) йдучи до своєї мети.

І я розумію, що знову пишу публікацію про зміни, але це те, чому люди йдуть в терапію - вони таки шукають нових ідей. Напевне, я недаремно назвав блог "Лабораторія змін", бо суть усього зводиться до того, щоб створювати умови для того, щоб одного разу і з нами ставались дива...

І в цьому контексті є дві позиції роботи психолога: психолог приймаючий і психолог провокатор (той, що конфронтує).

Все починається з прийняття. Так, потрібно усвідомити свій життєвий шлях, спробувати повірити в себе, знайти ресурс і психолог є добрим помічником у цьому процесі. Також справді важливим є зрозуміти дитячі травми, стосунки з батьками, однолітками і собою - і тут терапевт також в поміч. Це терапевт приймаючий.

Але сьогодні я знову хочу бути психологом провокатором. Бо в роботу психолога також входить конфронтувати з пасивними або надто агресивними частками клієнта.

Я нерідко чую від людей: це неможливо змінити, він не зміниться, вона завжди буде такою, в цій країні неможливо жити щасливо, мені не піднімуть зарплатні, керівник не піде на поступки, мене ніколи не приймуть, не полюблять і т.д.. І тоді я запитую: Чи ви пробували щось змінити? У відповідь чую: Ні, бо це неможливо...

Ми схильні приходити у кабінет психолога, щоб він змінив наше життя, але знаходимо там лише розчарування, бо жоден психолог нашого життя змінити не може. Він може лише запросити клієнта закотити рукава і почати працювати - інколи по 12 годин на добу. Тоді з'являються результати. Разом з терапевтом інколи потрібно перейти через біль, через вихід із зони комфорту, взяти на себе відповідальність і почати гарувати, бо якщо людина 30 років не дбала про своє психічне здоров'я, то скільки ж тепер потрібно часу і зусиль, щоб з людиною почали ставатись дива.

Коли клієнти приходять через кілька сесій (інколи через кільканадцять сесій), виконуючи домашні завдання, які полягають у тому, щоб робити щось не так, як завжди у своїх проблемних стосунках, часто вони говорять: Це спрацювало, хоч я у це і не вірив. Або ж: Це не спрацювало, але тепер я бачу куди рухатись далі.

Чудо? Ні, один з основних законів системи: якщо ти робищ щось і це не дає ніякого результату, спробуй робити що-небуть інше і подивись, що з цього вийде.

Терапія без активних дій самого клієнта - просто приємні бесіди двох гарних людей. Зміни потребують праці. Тоді з'являються дива)

Так, я маю віддати належне емпатичному сприйняттю клієнта, розумінню його життєвого шляху і труднощів цього шляху, але інколи я маю сказати, що "є виховання а є самовиховання" і що "змінити себе - і є визволенням від минулого"**. І за ці зміни треба взяти відповідальність.

До зу... Я десь поруч.

* Якщо хтось знає автора, можете вказати про це у коментарях.
** Обидві цитати за Оксаною Винярською.

Покоління

Сьогодні я був на Літургії, де було багато людей літнього віку у візках, більшість з яких має важке захворювання.

Біля одного дідуся сиділа донька або внучка. Дідусь сидів у візку, тому священик підійшов до нього, щоб той міг прийняти причастя. Коли дідусь прийняв Святе Тайни, дівчина так дуже ніжно торкнулась його шиї і злегка погладила. Здавалось, вона справді була зачарована процесом.

Напевне варто відмітити, що Паліативне відділення* Шпиталю імені Митрополита Андрея Шептицького взагалі є місцем, де ти задумуєшся про багато речей, адже тут можна зустріти стільки досвіду і мудрості в очах людей, що переживають останній етап своєї подорожі по землі. (Маю відмітити, що можна зустріти тут багато різних несподіваних речей, але про це у інших публікаціях),

Думаю, для тих, хто навідується сюди нечасто, справді чимось до трепету в душі важливим є ті таїнства, які отримують їхні рідні на горизонті свого життя.

Картина була якоюсь маленькою миттю, напевно, вирваною з контексту чиїхось доль, але картина була справжньою, сильною і, здається, чистою.

І я задумався про те, що як це було б важливо для мене, щоб хтось у глибокій моїй старості міг з такою ніжністю торкатись і моєї старечої шиї.

І тоді мені на думку почали спадати інші картини, що кожен з нас, напевне, нерідко бачить у своєму житті: мама, що кричить на свою дитину на дитячому майданчику, принижуючи її лайливими словами; батьки, які б'ють просто на вулиці своїх дітей, вимагаючи, щоб ті заспокоїлись і це, звісно, не допомагає; холодні вимогливі слова "Ти пустоцвіт і з тебе нічого путнього не вийде"...** Список цей можна продовжувати і, певен, кожен мав би що додати до цього списку.

Ці картини якось пов'язались у моїй свідомості. Адже перше правило виховання дитини - це любов. Єдине, чого потребує від нас малюк, щоб ми його любили, щоб вчились його розуміти, щоб прислухались до його справжніх потреб, навіть якщо він висловлює їх криком...

Я почав згадувати всіх підлітків, які не можуть і не хочуть шукати спільної мови з батьками, всіх дорослих людей, чиї батьки постійно втручаються в їхнє життя і молоді люди тихо, стуливши губи, терплять і вірять у їх критику.

Одного разу все змінюється. Все так швидко минає. І тоді я згадую всіх тих людей, які не бажають мати жодного стосунку зі своїми уже старими батьками.

Щоб одного разу наші діти і внуки захотіли торкнутись до нас, вкладаючи в дотик любов, нам потрібно інвестувати в них цю любов сьогодні.

Тому моя сьогоднішня публікація для молодих батьків: любіть своїх дітей. Любов - це найкраща інвестиція, яку ми можемо робити за своє життя.

Не плутайте цю любов із жорстокістю (б'ю, значить люблю) чи вседозволеністю. Любов йде у парі із дисципліною, але дисципліною доброзичливою - такою, яка допомагає зростати, а не принижує. Любов мудра - вона виховує самостійних, незалежних але доброзичливих дорослих, які вміють цінувати тих, хто поруч з ними.

А також ця публікація для тих, хто уже вилетів із батьківського гнізда: незважаючи ні на що, будьте поруч зі своїми рідними. Будьте гідними, будьте незалежними, але будьте... бо, можливо, ви і є ті, хто може перервати сімейну традицію відкинення і розриву стосунків.

Ми можемо безкінечно довго передавати з покоління у покоління ідею вищості чи приниження, сімейні міфи про розпорядок і стосунки, традиції поклоніння чи ігнорування, а можемо збагнути, що ми і є ті, хто ці традиції творить, а, отже, може їх змінювати. Ми не можемо змінити минулого, але можемо закладати нові добрі підвалини майбутнього - можливість розривати негативні традиції в наших руках, просто чи ми готові відважитись це зробити і взяти відповідальність за наслідки? (Залишаю це питання відкритим).

Така трохи меланхолійна публікація, але ідея її написання з'явилась на Літургії у Паліативному відділенні, а це місце задуми - задуми про початок і завершення, задуми про справжні цінності і задуми про потребу отієї простої любові, яку ми можемо виразити простим доторком до своїх батьків.

До зу... Я десь поруч.

* Паліативне відділення - місце, де люди, які мають важкі захворювання, отримують піклування до останніх днів їхнього життя.
** Мова зараз не йде про батьків, які інколи через втому зриваються на своїх дітях. Бо ключовим тут є, власне, оте "інколи". В публікації я радше маю на увазі батьків, для яких крик і є основним методом побудови стосунку з дитиною.

*** Йду у відпустку. Наступна публікація 29 серпня 2017 року. Всім гарного літа.

Зумовленість

Часто в моєму кабінеті з'являються люди, що у своєму повсякденному житті є дуже успішними. Вони можуть бути чудовими фахівцями, прекрасними дружинами чи чоловіками, добрими батьками, вірними друзями. Вони роблять так багато всіляких чудових речей. Але коли вони починають розказувати про себе, то картина виглядає так, наче вони звичайнісінькі посередності, яким просто пощастило.

Бувають і такі, які маючи величезний потенціал перетворювати світ, ховають його за служінням іншим успішним особам, не вірячи у власні можливості, завжди ставлячи собі лише одну оцінку: нуль.

Знаєте, хтось всередині них постійно крутить одну і ту ж пластинку: ти невдаха, в тебе нічого не вийде, тобі просто пощастило, скоро всі побачать, який ти лузер. Або ж: ти погана людина, ти все робиш недобросовісно, ти мало стараєшся, тебе ніхто не може любити...

Біда навіть не в тім, що таких думок є досить багато і що говорить їх одна наша дуже прикра частка, яку ми називаємо внутрішнім критиком. Біда у тім, що ми цьому критику беззастережно віримо.

І тоді інколи ми з клієнтами заглядаємо у світ їхнього дитинства, щоб ретельніше придивитись, звідки ж цей критик взяв стільки сили. Результати не дають на себе довго чекати. Часто ми отримуємо наступну картину*:

Це наша дорога життя. На ній ми малюємо великі і менші сірі і темні круги, які позначають певні віхи нашого минулого, що цього критика, власне, і формували. Всі ми родом з дитинства. Наш критик, найчастіше, формувався там таки.

Коли я бачу подібну картину, то думаю собі - не дивно, що цей чоловік чи жінка ніколи в себе не вірять - все на їхньому життєвому шляху говорить їм: не вір в себе. Звісно, коли тебе принижують, порівнюють з іншими, коли ти завжди маєш гірший вигляд, в хаті немає злагоди, чи коли ти відчуваєш відкинення чи покинутість, то сформувати добру самооцінку справді непросто.

Тоді "критик розправляє плечі" і починає свою гру: і ти або досягаєш великого успіху, щоб довести собі, що ти можеш бути кращим, але так ніколи в себе й не віриш, або ж, навпаки, ховаєшся від світу і зариваєш свої таланти в землю.

І тоді я прошу також пригадати ті події із дитинства, які б все-таки могли свідчити про щось краще і більше, ніж одвічну невіру в себе. На жаль, не всі можуть намалювати й половину червоних кружечків, що зображені на малюнку нижче, але чим більше ми можемо їх знайти, тим легше нам буде критика здолати**.

В нашому житті є багато сірих плям, що формують нашого критика і зумовлюють низьку самооцінку. Можливо, в декого яскравих кругів справді бракує, але це лише підтверджує, що критик не є природнім нашим станом. Він зумовлений нашим минулим.

Я не ставлю собі за мету зараз описати весь складний процес становлення низької самооцінки. Метою цієї публікації є лише подумати над ідеєю зумовленості. Адже, якщо критик зумовлений нашим дитинством, то, може, не варто йому так беззастережно вірити?

І якщо ви знову чуєте цей скрипучий голос десь у своїй голові, то спробуйте запитати себе - звідки він? Якщо ви зрозумієте, що низька самооцінка зумовлена складними подіями вашого минулого, то наважтесь одного разу піддати сумніву безпідставні звинувачення свого маленького внутрішнього монстрика.

Критик тролить все без розбору, наша здорова частка (так, у нас є доросла здорова частка - у кожного з нас) знає, що все не так однозначно. Вона вміє сказати: сьогодні тебе спіткала невдача, але наступного разу в тебе все вийде; сьогодні ти зірвалась на своїй дитині, але ти добра мама, яка просто перевтомилась; ти не маєш задовольняти потреби всіх на світі - ти повинен подбати про себе; твої емоції важливі - щоб ти не відчував - ти можеш про це сказати, виявити свої справжні почуття...

Що б сказала ваша здорова частка? Які послання вона б могла дати вам, щоб ваша самооцінка могла відчувати себе гідно? Подумайте і напишіть в коментарях, щоб інші могли поживитись здоровими і добрими ідеями. Дякую.

До зу... Я десь поруч.

* Графічні зображення є усередненим варіантом того, що може відбуватись і не належать жодній реальній людині.
** Якщо ресурсів бракує у дитинстві, ми складаємо список ресурсів сьогоднішнього дня: всі можуть знайти хоча б маленькі речі, за які можна себе похвалити.
*** Книга про самооцінку: Мелани Феннел "Как повысить самооценку" (для тих, хто хоче почитати щось в тему).
**** Моя дружина: Тут головне зрозуміти - треба впізнати ворога і не дати йому заполонити наші думки... (замість першого коментаря).

Смирення.

Сьогодні я хочу розказати одну історію, яка тривожить мене вже кілька тижнів. Назвемо цю історію вигаданою і скажемо, що будь-яка схожість із реальними людьми є випадковою і не задумувалась автором, як реальна.

Уявіть собі кімнату, де бавиться багато дітей. Між ними ходить багато дорослих, що не надто зайняті якимись важливими справами. В кутку цієї кімнати бавиться четверо дітлахів: два хлопчика і дві дівчинки. Віку приблизно семи-восьми років. У дітей є особливі потреби: один хлопчик тотально незрячий, інші діти слабозорі. Тотально незрячий хлопчик сидить на стільці, склавши разом ноги, на яких він чемно тримає руки, спинка пряма. Інші вовтузяться біля нього. Хтось із дорослих дає їм пакетик з цукерками і діти починають витягувати найсмачніші, розгортати і їсти. Цього не робить лише хлопчик, бо не бачить пакетика. Коли ж він розуміє, що відбувається, то починає запитувати: "Ви що, їсте цукорки? Ви цукорки їсте? Я теж хочу. Дайте мені цукорку також". Діти на мить застигають, шукають серед солодощів льодяник, вкладають йому в руку і продовжують вибирати для себе найсмачніші солодощі. Хлопчик бере льодяник, розгортає, запихає собі до рота і радісно насолоджується. За якийсь час ситуація повторюється за тим же сценарієм: хлопчик запитує і просить цукерку, діти знаходять льодяник, він його смиренно смакує.

Інколи я ще собі уявляю, як цей хлопчик годинами штивно сидить на дивані і слухає радіо - він один, і його самотність - єдине, що належить йому по-справжньому.

Одна моя незряча подруга сказала мені, що такі історії справді трапляються між тотально незрячими і слабозорими дітьми і це не є аж такою дивиною.

Сьогодні я розказую цю історію не для того, щоб показати жорстокість дітей - ні: діти - завжди лише діти - вони діють інтуїтивно і завжди в своїх інтересах; і не байдужість дорослих - дорослі інколи роблять лише те, що вони вміють, а вміють вони не все; і ця історія точно не про несправедливість світу: світ - це лише холодна реальність - для всіх.

Метою моєї сьогоднішньої публікації є трішки дослідити смирення.

Адже хлопчик, що смиренно слухає радіо, живе всередині багатьох з нас. Живе тихенько і ми часто смиренно приймаємо нашу долю, думаючи, що це єдине, що ми можемо зробити у цьому житті*

Більше того, ми часто говоримо, пишемо, читаємо про смирення сподвижників чи, наприклад, людей з особливими потребами - про красу цього явища, про цілющу силу смирення. Ми говоримо про те, що розумово-неповносправні люди вчать нас жити серцем, приймати все довкола, бути відкритими до страждання. Про це читають семінари, організовують реколекції і я зі всім цим погоджуюсь. Але...

Але якщо для багатьох з нас такі перетворення дають можливість побачити справжню красу світу, то для інших смирення стає справжньою пасткою. Бо зі смиренням буває дуже зручно: не знаю, чи ви погодитесь, але смирення так часто веде до бездіяльності і до безвідповідальності. Нам інколи так зручно прикриватись цим чарівним словом, щоб не робити ніяких змін у своєму житті, щоб не наважуватись на рішучі кроки, відважні вчинки - в смиренні так зручно інколи заміняти справжнє життя меланхолійним існуванням.

Маленький тотально незрячий хлопчик живе в багатьох нас. Так, він справді не може діяти - не може, бо не знає про свою смиренність. Це ключова відмінність. Але ми знаємо.

Ми беремо цю смиренність із свого минулого, бо часом це єдина можливість вижити у непростому світі дитинства**, але в дорослому житті не набуваємо навиків відстоювання власних інтересів чи свого життя загалом.

Справді, ми не завжди обираємо для себе смирення, інколи ми отримуємо його без вибору, але інколи ми користуємось ним, щоб нічого не робити.

Тому деколи мені просто хочеться сказати: Та не будьте аж такими смиренними - просто почніть робити те, що повинні.

До зу... Я десь поруч.

* У наступній публікації я спробую написати кілька думок про зумовленість нашої дорослої поведінки дитячими переживаннями.
** Поведінкові стратегії дитинства (в даному випадку: уникати конфліктів, ховатись, втікати тощо...) справді часто дають нам можливість вижити, але у дорослому віці можуть заміняти нам справжнє життя.

Тривожний пацієнт.

Саме так я називаю себе, коли розмовляю з клієнтами, що приходять із різного роду тривожними розладами чи маленькими тривожними думками, що інколи заполонюють нашу голову і не дають нам почас ні спати добре, ні працювати якісно, ні відпочивати на повну.

Я - тривожний пацієнт. Це правда. Таким мене створила природа, зробивши мою нервову систему дуже дзвінкою і чутливою до різних переживань.
Я створюю списки, щоб чогось не забути, оглядаю кімнату, щоб все було вимкнено, все розставляю по місцях, щоб навести лад у голові, хвилююсь, що про мене подумають інші, як я проведу терапевтичну сесію, семінар чи групу взаємодопомоги.
Навіть зараз я хвилююсь, чи комп'ютер не "з'їсть" цієї публікації, як на неї відреагують читачі, яку обкладинку обрати для блогу - тисяча думок, окрім самої теми допису, постійно атакують мій тривожний розум.
Чи це часто помічають оточуючі люди? - інколи так, частіше ні, достеменно про це знає моя дружина (її роль найважча - знати про всі мої тривоги).

Після такого представлення я запитую у клієнта: як Ви думаєте, яку функцію виконує тривога у нашому житті? Переважно всі знають цю просту відповідь: вона сигналізує про небезпеку.
І о, еврика - тривога несе корисну функцію. Так, вона справді буває корисною. Бо вона рятує нам життя. Якби у нас не було цієї функції, ми б не оглядались по сторонах, переходячи дорогу, не втікали б від хижого звіра, не зупинялись на краю прірви. Можливо, я трохи згущую фарби, але хлопці, в яких фізіологічно вимкнута функція тривоги, вилазять на височенні крани без страхувальних мотузок, де висять на одній руці - думаю, всі бачили такі ролики у соціальних мережах.

Тривожність - це генетична складова нашої особистості. Комусь природа відмірює її більше, комусь менше - обирати не нам. Ми можемо лише приймати або не приймати цей факт, все інше за зумовленістю наших генів.

Тривожні особи більш чутливі до співпереживання, схильні до мистецтва, до створення безпечних середовищ - вони можуть вникати в суть речей, займатись філософією, психологією, соціальною працею. Також вони більш схильні до впорядкування, класифікацій, структурного мислення. Це чудові фахівці, які вболівають за справу, яку вони роблять - такі собі ювеліри власного життя, які знають, що "деталі таки мають значення".

Проте, я не хотів би дискримінувати людей, які мають низький рівень тривоги: з них виходять класні дослідники, першовідкривачі, завойовники, вони вміють виконувати величезні об'єми роботи, з ними ніколи не нудно.

І одні і інші також мають свої темні сторони: "тривожні пацієнти" схильні до надмірної обережності, можуть бути повільними, трохи навіть нуднуватими (а можуть і не бути), "не тривожні пацієнти" можуть бути схильними до надмірностей, байдужості, бажання так званого "легкого життя" (а можуть і не бути).

Важливо зараз не вішати на себе ярликів, як це роблю я, а подивитись на тривогу зі сторони: вона закладена у нас природою, вона виконує важливу попереджувальну і рятівну функції, у кожного рівня тривоги є свої сильні і слабкі сторони, і найголовніше: вона не єдина визначає риси нашого характеру. Її не можна змінити, але можна змінювати себе.

Коли ж тривога перетворюється на розлад?
Когнітивно-поведінкова терапія окреслює три причини, які перетворюють звичайну тривогу на розлад:

• коли вона помилкова - тобто ми переживаємо через те, чого не має;
• коли вона надмірна - коли ми переживаємо за речі, які можуть статись з невеликою вірогідністю так виражено, наче вони вже стались;
• коли вона викликає труднощі і заважає жити.

Якщо так, то варто задуматись про похід до фахівця.

Я думаю, що найважливішою рекомендацією для тривожних особистостей є, перш за все, прийняти свою тривогу. Коли ми її приймаємо, то вчимось із нею жити: деякі свої тривожні правила я просто люблю, про дещо я попереджаю своїх колег і вони знають, як зі мною поводитись, дещо я обговорюю зі своїми друзями, щось залишаю для себе).

Тривога дуже любить запевнення: скажіть, що це не так... Тому ще однією рекомендацією є не шукати і не давати запевнень, бо дія тривоги є такою, що запевнення працює лише короткий час, потім з'являється сумнів і все починається спочатку.

І, врешті решт, найважливіше - це тестувати свою тривогу на реальність. Ставити їй запитання: наскільки вона реалістична у відсотковому вимірі? Що буде найстрашніше, якщо це справді станеться? Чи зможете ви це пережити? Що ви будете думати про свою тривогу через 5 років? Що б про вашу тривогу сказали ваші не тривожні друзі?

Тестуйте, це вірний спосіб знаходитись якнайближче до реальності.

Є багато інших методик роботи з тривогою, коли вона заважає нашому життю, проте їх варто втілювати в життя разом з вашим терапевтом.

Сьогоднішня фраза моєї клієнтки (конфіденційно, тому цілком можна): Я все пропускаю крізь себе, а треба крізь пальці.

До зу... Я десь поруч.

* Ідея сьогоднішньої публікації належить Сюзанні Качмар. Сподіваюсь, я відповів на Ваше запитання.

** Ключ опису роботи з тривогою взятий із теорії когнітивно-поведінкової терапії, як я її знаю)))).

*** Пацієнтом я називаю виключно себе; люди, що звертаються до психотерапевта, називаються клієнтами - це правило)

**** Моя мудра дружина порадила мені не писати публікацій кожних два дні, бо люди не встигатимуть їх прочитати. Це підтвердили і кілька моїх друзів. Тому, наразі, публікації з'являтимуться 1 раз на тиждень - у вівторок (я постараюсь, щоб це було правило). Якщо у Вас є якісь міркування з цього приводу - чекаю у коментарях). Дякую.

Тримай ритм!

Це цікава ідея, з якою я сам щойно познайомився на черговому доброму семінарі.
Інколи просто потрібно тримати ритм.

Отож, ми всі живемо, працюємо і взагалі функціонуємо в мережі певних систем: це і система сім'ї, і система наших друзів, і наша робоча команда, система нашого міста і нашої країни. Думаю, всі погодяться, що інколи ці системи дають збій і тоді ми починаємо розуміти, що "щось пішло не так". Буває, що помилку легко виявити і виправити, а буває, що один збій провокує інший і вже на певному етапі ти розумієш, що "все йде шкереберть", а ти й не знаєш, що ж з цим всім робити.

Починаєш змінювати свого партнера (ну, звісно, намагатись змінювати, бо ж насправді змінити когось неможливо), підміняти або виправляти свого колегу на роботі, щоб усе не завалилось, давати "безкоштовні поради" друзями, безкінечно дискутувати на тему політики, екології чи релігії (звісно, ви знаєте цих безкінечних дискутувальників про все на світі).

Крок за кроком, все стає ще заплутанішим: партнер залишається невдячним, колега по роботі звикає до безвідповідальності, друзі ображаються і винуватять тебе за твої поради, країна встрягає у безстроковій війні а ти втомлюєшся, вигораєш і починаєш усвідомлювати, що ти на межі депресії, тривоги і серйозних внутрішніх конфліктів.

Саме в такий час і є актуально згадати фразу: тримай ритм!

Основна ідея цього послання полягає в тому, що інколи треба просто почати послідовно робити певну роботу, за яку відповідальність лежить безпосередньо на тобі: ритмічно відбивати удари щоденних особистих обов'язків, приймати щоденні особисті рішення, щоденно шукати свій особистий шлях - поволі, не зважаючи, що системи навколо валяться, змінювати щось у собі і отримувати від цього хоча б те задоволення, що пов'язане із власною стабільністю і контролем над своєю поведінкою, емоціями і думками.
Чим складнішою є загальна ситуація, тим важливіше дане правило: просто тримати ритм.

Чому це важливо? Бо ваш ритм починає створювати щось впізнаване для інших - ви стаєте вогником стабільності для інших ланок системи. Загальне правило системи говорить про те, що якщо змінюється хоч одна ланка системи, то інші почнуть змінюватись автоматично. Для нас це важливо: якщо ми починаємо тримати ритм, він починає заспокоювати інших (бо стабільність завжди заспокоює) і залучати їх до нашого ритму - це може призвести до того, що інші почнуть у цей ритм втягуватись і створювати кожного разу все багатшу мелодію, яка створюватиме все нові візерунки реальності.

Так, система може, і навіть досить вірогідно захоче, ваш ритм проігнорувати або вказати вам, що він невірний, непотрібний і взагалі його треба припинити. І це, власне кажучи, буде першим результатом: система зарухається, їй стане незручно, їй прийдеться підлаштовуватись (якщо ви зберігатимете ритм - це не буде просто, бо це і не має бути просто, бо і те, що призвело до цієї ситуації - також дуже непросто).

Все починається з нас. Знову правило: якщо починається процес, то інші, навіть якщо вони цей процес захочуть ігнорувати, автоматично в цей процес будуть залучені.

І найголовніще, ми не вигораємо при цьому, бо тримаючи власний ритм, ми враховуємо паузи для відпочинку, мелодії для ресурсів, фон для доброзичливості. Або ж, витримуючи натиск системи, ми вчимось бути сильнішими (і вже від цього на певному етапі починаємо отримувати задоволення) - що також є не менш цінним для нашого життя.

Найпростішою метафорою цього ритму є стіл і прибирання посуду після вечері: ми можемо кричати на всіх, просити, погрожувати, щоб люди виносили посуд за собою і завжди мати нервозні тіки, бо нас ніхто не слухає; можемо робити це за всіх і мати постійне виснаження; а можемо просто почати прибирати за собою - регулярно, кожного дня. Якщо ми робимо це з самого початку заснування сім'ї, то всі інші втягуються у процес природно, крок за кроком, якщо ж ми починаємо це робити після 15-ти років хаотичного прибирання чи прибирання наодинці - то не треба чекати швидких результатів, треба просто продовжувати тримати ритм))).

Я знову подумав про команду, в якій я працюю: якщо вчитись тримати власний ритм, графік, насиченість, то, можливо, це створюватиме фон для розвитку кожного. Якщо кожен почне вибудовувати власний ритм, наші ритми почнуть пересікатись і створювати командний дух. Якщо ж хтось один захоче робити все за всіх чи все для всіх, то скоро він просто покине цю команду.
Так, звісно, коли кожен створює ритм, інколи ці ритми можуть стати несумісні, але інколи в цьому полягає визволення: створювати власний ритм там, де для нього є простір, або ритми, які відповідають його внутрішньому настрою.

Якщо ж говорити про терапію загалом: то так, ми часто потрапляємо в скрутні становища, нам часто завдають біль, ми часто стаємо жертвами обставин - але у нас завжди може знайтись трішки місця для того, щоб почати створювати власний ритм, а не чекати, коли всі ці "жахливі" співподруги, діти, батьки, друзі, товариші, сусіди, колеги, керівники, можновладці візьмуться за голову.

Якщо в команді (сім'ї, дружніх стосунків, роботи) є хоч одна людина, яка тримає свій ритм, така команда може вижити за рахунок доєднання до цього ритму. Якщо ж людина хоче виконати і свою і чужу роботу - вона вигорає, тому інколи потрібно просто тримати ритм - він простий, але коли люди починають доєднуватись, ритм починає наповнюватись різноманітними візерунками*.

Тримай ритм і довіряй процесу**! Процес зробить свою справу - не поспішай)

До зу... Я десь поруч.

* Дякую Євгенії Аракєльян за авторство ідеї ритму і візерунків.
** Довіряй процесу - цитата за Оксаною Винярською.

Зміни... або скільки триває терапія?

Напевне тому, що ми живемо у бідній країні, часто, прийшовши до психотерапевта, очікуємо, що за одну сесію він змінить наше життя.

Причини цього зрозумілі і, думаю, всім відомі: ми нічого про терапію не знаємо, у колі наших знайомих немає людей, які проходять довготривалу терапію, сесії у психолога - задоволення ну дуже вже не дешеве, якщо ви отримуєте бюджетну зарплатню, та й взагалі психічне здоров'я - річ таки невидима, а невидиме лікувати в принципі протікає важче. До цього додається стигматизація ("слабак, якщо сам не можеш справитись"*), недовіра ("нас хочуть обманути", "мозкоправи - то "фігня", "я сам собі класний психолог") чи просто брак психологічної освіченості (бо ми ніколи-ніколи не вчили основ психології, нас ніколи нею не зацікавлювали; для більшості з нас психологи - це рентген-апарати, які при одному погляді на нас уже знають все наше життя, отже треба їх сторонитись).

Я знову посилаюсь на Олівера Сакса, який пише у своїй книзі "Стрімголов", що ходив до психотерапевта "останні 49 років двічі на тиждень". Це допомогло йому стати науковцем світового рівня у галузі неврології, написати ряд книг і, напевне, ще щось, до чого я ще не дочитався))))

Після цього я згадую наше навчання, коли одна з наших викладачів-психотерапевтів говорила, що інколи терапія може тривати роками. Ми так з недовірою тоді на неї глянули: типу, може ти просто не вмієш допомагати людям (в університеті ми самі не довіряли фахівцям, думаючи, що все має відбуватись дуже чітко і дуже швидко).

І тоді, коли я почав проводити терапію, моїм здивуванням стало, коли одного разу я зрозумів, що зміни відбуваються малими кроками (цитата за Оксаною Винярською). Що інколи це довгий процес, в якому клієнт і терапевт разом шукають вирішення непростих ситуацій, що застрягли в минулому, руйнують теперішнє або лякають майбутнім.
Це "разом" також дуже важливе усвідомлення: терапевт не вирішує проблеми клієнта, а лише дає йому інструмент для вирішення, або ж допомагає такий інструмент знайти. Інколи терапевт разом з клієнтом шукають, інколи обоє заплутуються, а інколи заходять в тупий кут...

Знаєте, я одного разу відмітив собі цікаву річ, що часто терапевт (ну я так точно) придумує терапію. Я справді придумую - з кожним новим клієнтом нову терапію. Спочатку це мене навіть трохи лякало (проте, слава Богу, я багато читаю, зокрема Ірвіна Ялома і він заспокоїв мене, даючи рекомендацію саме так і робити в одній із своїх книг).

Проте це зовсім не означає, що терапевт діє хаотично. Ні, є протоколи** лікування розладів невротичного характеру, протоколи роботи із сімейними труднощами чи самооцінкою. Протоколи передбачають і певну кількість сесій для роботи з цією чи іншою проблемою. І терапія далеко не завжди триває роками. Уже після кількох сесій терапевт може сказати приблизну кількість часу, що потрібна для терапії, але це точно не одна сесія, точно не чарівна паличка Гаррі Поттера, змахнувши якою, людина вирішує всі свої питання.

Бо зміни - це справді процес... Інколи цей процес триває місяць, інколи пів-року, інколи усе життя.

І найголовніше, зміни - це праця. Бо наступною проблемою змін є те, що заради них треба робити реальні дії. А ми інколи так прагнемо змінити своє життя, не жертвуючи заради цього нічим, не прикладаючи для цього зусиль, не беручи на себе відповідальності за свій стан і за зміни, які можуть відбутись. Терапевт не змінює нашого життя, не прочищає карму, не виправляє енергетичні потоки, ні знімає вроків - він просто допомагає бачити картинку чіткіше і пропонує разом розглядати варіанти змін, які нам, а не йому, прийдеться втілювати у життя.

Але, знову ж таки, малими кроками. Бо зміни також залежать від досвіду, що пережила людина, рівня травматизації, наявних ресурсів, зовнішніх обставин, супутніх розладів та багато іншого, що потрібно ретельно врахувати, продумуючи стратегію допомоги і самодопомоги клієнтові.

Є багато причин, які впливатимуть на зімни у терапії, і якщо це відлякає вас від спроб наважитись на зміни, то даремно: процес змін дуже цікавий і ви завжди можете обговорити з терапевтом, куди ви рухаєтесь, що робите, для чого це потрібно? Ви активний учасник терапії, партнер, що приймає рішення і спрямовує терапію в напрямку, який зараз для нього є ключовим (може не одразу, може на початку терапевт є більш спрямовуючим, щоб допомогти розібратись із ситуацією, але подалі точно - терапією керує клієнт, терапевт лише допомагає знайти для цього найкращий інструмент).

Якось так.

До зу... Я десь поруч.


* Окремою темою я обов'язково напишу про емоційну некомпетентність і страх бути слабаком, що йдуть в парі.
** Протокол - послідовність проведення терапії відповідно до виставленого діагнозу чи запиту клієнта.

*** Якщо Вам стало цікаво чи є запитання, або просто хочеться відреагувати на дану публікацію, спробуйте залишати коментар під статтею - це може бути дуже цікаво)
**** Якщо у Вас є теми або запитання до психотерапевта, можете залишати їх тут - як знати, може це стане однією з тем наступних публікацій?
*****  Тепер на сторінці є нова опція: прихильники. Можна підписуватись і автоматично отримувати сповіщення про нові публікації) Дякую.

Не бійся!

"Москвичи были бы хорошие люди, если б не квартирный вопрос" - Михаил Булгаков*.

Іноді я розмірковую над тим, якими б були мої клієнти (і я сам), якби вони не боялись?

Багато разів я чув у своєму кабінеті репліки на кшталт: "Це неможливо змінити", "Це вже так і буде", "А куди ж я подінусь - прийдеться змиритись", "Що ж я зроблю, якщо він/вона (чоловік/жінка) такий/така?" і т.д.
Часто люди навіть не задумуються над можливістю справжніх змін - натомість прагнуть виправити щось, що давно вийшло з ладу чи зберегти те, що давно втрачене або й ніколи не було їхнім.

І тоді я запитую їх, що б вони зробили, якби не боялись? Звісно, першою реакцією стає: я не знаю... Я усміхаюсь і прошу подумати, роблячи паузу і даючи зрозуміти, що відповідь "я не знаю" не є прийнятною (роблю я це з вірою в те, що кожен знає відповідь, просто ми так часто боїмось бути відвертими навіть із собою).
Якщо клієнт задумується, тоді, інколи, починається найбільш суперечлива частина моєї праці, бо на поверхню спливають такі страшні а подекуди і табуйовані поняття, як звільнення з роботи, вихід з монастиря чи розлучення (звісно і багато всього іншого - кожен може тут подумати про своє).

І це саме те, про що б я хотів поговорити сьогодні.

Ми часто не можемо прийняти складні психологічні рішення через страх соціальних чи побутових наслідків? (Інколи є також страх духовних наслідків, але про це не сьогодні).
Я, звісно, не даю рекомендацій своїм клієнтам - так би мовити інструкцій до дій, але найчастіше у кризових життєвих ситуаціях я працюю саме із страхом. Бо страх не дає можливості бути справді доброзичливим до себе - страх кидає нас до умовностей, компромісів, терпіння і нашіптує, що краще так, ніж знову чергові розчарування і одвічні самотність і "нікому непотрібність". Тоді шар за шаром я намагаюсь розвінчувати маски страху, щоб кожен міг відчувати, що він може приймати будь-які рішення і брати за них відповідальність.

Але тут нас можуть чекати несподіванки (або сподіванки), бо інколи такими рішеннями будуть саме ті застрашені поняття, що пов'язані з переходом на нове місце праці, переїздом до іншої квартири чи кардинальною зміною життя.
Ми так боїмось цих можливостей, що інколи навіть не готові працювати з терапевтом, якщо підозрюємо, що цим все може закінчитись.

Коли я пишу ці рядки чи говорю щось подібне своїм клієнтам, то завжди переживаю, що хтось може подумати, наче я підштовхую людину до цих рішень, але ні - запевняю вас, у мене не має такої мети - саме життя часом підказує нам, що це і є та можливість, яка може зробити нас вільними.

Моє завдання одне - щоб людина позбулась страху перед цими явищами, бо тільки, коли вона не боїться звільнитись чи розлучитись, вона може подивитись на свою ситуацію і сказати: ні, зараз я хочу ще поборотись - не тому що боюсь, а тому що вірю, що це можливо. І тоді ми починаємо працювати над можливими змінами. Бо ці зміни диктуються бажанням і вірою, а не страхом, що прийдеться прийняти рішення, яке засудять інші, не приймуть батьки, вплине на дітей, призведе до самотності та ін.

Тож я думаю про те, що не самотності і засудження треба боятись, а залишитись нещасливим на довгі роки свого прекрасного і все-таки єдиного життя.

Щодо дітей, то клієнти інколи говорять: "Хай вже краще у нього буде двоє щасливих розлучений батьків, чим пара нещасних чоловіка і жінки, які, крім суму та образи, не можуть нічого іншого передати дітям".

Не можемо не згадати й про побутові наслідки, пов'язані з фінансами, квартирами (і знову Булгаков) чи страхом не змогти подбати про себе самому.
Так, це лякає, але коли ми сідаємо і починаємо думати над варіантами, то "чорт виявляється не таким вже й страшним" - завжди є варіанти, які страх закрив від нас у лабіринтах непевності.

Що ж, мої клієнти звільняються з роботи, шукають нові стосунки чи покликання у житті - так буває. Але також мої клієнти віднаходять себе на своїй роботі, у своїх стосунках чи у своєму покликанні - так буває навіть частіше - віднаходять, якщо перестають боятись втратити і тому знаходять сміливість запроваджувати справжні зміни - говорити стоп насильству, не дозволяти образ, не погоджуватись з обманом - вони вчаться протистояти.
Щасливими стають не ті, хто прийняв одне або інше рішення - щасливими стають ті, хто прийняв власне рішення, не підкорившись при цьому страхові.

А ті, кому це непросто - то є одна гарна новина - попереду у нас ще багато часу для змін.

Одинадцята заповідь - не бійся! (я цитую по Оксані Винярській).

І завжди одне запитання: щоб я робив, якби не боявся? (Запитання це, кажуть, висить у офісі Майкла Цукерберга, засновника Facebook.

Може воно знадобиться і нам.

До зу... Я десь поруч.

* Михаил Булгаков "Мастер и Маргарита"

** Мої висновки зовсім не претендують на істинність в останній інстанції - це маленький умовивід у складній гаммі людських переживань.

*** Нерозглянута тут духовність часто складає також основу страху приймати рішення. Не певен, що готовий просто зараз розвивати цю тему, але скажу лише, що часто стикаюсь із зраненою духовністю, або духовністю, що ранить (звісно, як і з цілющою, справжньою духовністю, головним виміром якої також є свобода).