Історія про диво

Це маленька, але дуже терапевтична історія. Автор її не я, але я дякую авторові (хто б це не був), бо я розказую її на семінарах, коли мова заходить про зміни і дива, які з нами можуть ставатись під час змін*.

Один відомий спортсмен, що має на своєму рахунку багато світових рекордів, під час чергового виступу знову побив свій же і разом з тим світовий рекорд. Після виступу до нього кинулись журналісти з вигуками: Диво! Як Вам це вдалося? Розкажіть.... Спортсмен відповів дуже спокійним і рівним голосом: Я тренуюся по 12 годин на добу, зі мною часто стаються дива.

Знаєте, багато хто з нас чекає чуда у своєму житті - чуда, яке все змінює. Також багато хто дивиться на успішних людей з думкою: це чудо, що це їм вдається - от би і мені так. Інколи ми роками чекаємо таких чудес, а вони чомусь стаються кожного разу не з нами.

І от тоді я розказую цю історію, бо дива справді стаються з тими, хто щось робить для того, щоб вони відбувались. Нічого нового, ніяких інсайтів - просто довга втомлива праця над собою, яка одного разу реалізовується через прорив. (Тут також можна завважити, що будь які якісні зміни відбуваються через накопичення ряду кількісних змін - такий собі біологічний закон).

Думаю, не має успішних чи неуспішних, щасливих чи нещасливих людей - є люди, які працюють над собою, роблячи при цьому багато помилок, переходячи через кризи, впадаючи у відчай, але крок за крок за кроком, послідовно (це ключове слово) йдучи до своєї мети.

І я розумію, що знову пишу публікацію про зміни, але це те, чому люди йдуть в терапію - вони таки шукають нових ідей. Напевне, я недаремно назвав блог "Лабораторія змін", бо суть усього зводиться до того, щоб створювати умови для того, щоб одного разу і з нами ставались дива...

І в цьому контексті є дві позиції роботи психолога: психолог приймаючий і психолог провокатор (той, що конфронтує).

Все починається з прийняття. Так, потрібно усвідомити свій життєвий шлях, спробувати повірити в себе, знайти ресурс і психолог є добрим помічником у цьому процесі. Також справді важливим є зрозуміти дитячі травми, стосунки з батьками, однолітками і собою - і тут терапевт також в поміч. Це терапевт приймаючий.

Але сьогодні я знову хочу бути психологом провокатором. Бо в роботу психолога також входить конфронтувати з пасивними або надто агресивними частками клієнта.

Я нерідко чую від людей: це неможливо змінити, він не зміниться, вона завжди буде такою, в цій країні неможливо жити щасливо, мені не піднімуть зарплатні, керівник не піде на поступки, мене ніколи не приймуть, не полюблять і т.д.. І тоді я запитую: Чи ви пробували щось змінити? У відповідь чую: Ні, бо це неможливо...

Ми схильні приходити у кабінет психолога, щоб він змінив наше життя, але знаходимо там лише розчарування, бо жоден психолог нашого життя змінити не може. Він може лише запросити клієнта закотити рукава і почати працювати - інколи по 12 годин на добу. Тоді з'являються результати. Разом з терапевтом інколи потрібно перейти через біль, через вихід із зони комфорту, взяти на себе відповідальність і почати гарувати, бо якщо людина 30 років не дбала про своє психічне здоров'я, то скільки ж тепер потрібно часу і зусиль, щоб з людиною почали ставатись дива.

Коли клієнти приходять через кілька сесій (інколи через кільканадцять сесій), виконуючи домашні завдання, які полягають у тому, щоб робити щось не так, як завжди у своїх проблемних стосунках, часто вони говорять: Це спрацювало, хоч я у це і не вірив. Або ж: Це не спрацювало, але тепер я бачу куди рухатись далі.

Чудо? Ні, один з основних законів системи: якщо ти робищ щось і це не дає ніякого результату, спробуй робити що-небуть інше і подивись, що з цього вийде.

Терапія без активних дій самого клієнта - просто приємні бесіди двох гарних людей. Зміни потребують праці. Тоді з'являються дива)

Так, я маю віддати належне емпатичному сприйняттю клієнта, розумінню його життєвого шляху і труднощів цього шляху, але інколи я маю сказати, що "є виховання а є самовиховання" і що "змінити себе - і є визволенням від минулого"**. І за ці зміни треба взяти відповідальність.

До зу... Я десь поруч.

* Якщо хтось знає автора, можете вказати про це у коментарях.
** Обидві цитати за Оксаною Винярською.

Покоління

Сьогодні я був на Літургії, де було багато людей літнього віку у візках, більшість з яких має важке захворювання.

Біля одного дідуся сиділа донька або внучка. Дідусь сидів у візку, тому священик підійшов до нього, щоб той міг прийняти причастя. Коли дідусь прийняв Святе Тайни, дівчина так дуже ніжно торкнулась його шиї і злегка погладила. Здавалось, вона справді була зачарована процесом.

Напевне варто відмітити, що Паліативне відділення* Шпиталю імені Митрополита Андрея Шептицького взагалі є місцем, де ти задумуєшся про багато речей, адже тут можна зустріти стільки досвіду і мудрості в очах людей, що переживають останній етап своєї подорожі по землі. (Маю відмітити, що можна зустріти тут багато різних несподіваних речей, але про це у інших публікаціях),

Думаю, для тих, хто навідується сюди нечасто, справді чимось до трепету в душі важливим є ті таїнства, які отримують їхні рідні на горизонті свого життя.

Картина була якоюсь маленькою миттю, напевно, вирваною з контексту чиїхось доль, але картина була справжньою, сильною і, здається, чистою.

І я задумався про те, що як це було б важливо для мене, щоб хтось у глибокій моїй старості міг з такою ніжністю торкатись і моєї старечої шиї.

І тоді мені на думку почали спадати інші картини, що кожен з нас, напевне, нерідко бачить у своєму житті: мама, що кричить на свою дитину на дитячому майданчику, принижуючи її лайливими словами; батьки, які б'ють просто на вулиці своїх дітей, вимагаючи, щоб ті заспокоїлись і це, звісно, не допомагає; холодні вимогливі слова "Ти пустоцвіт і з тебе нічого путнього не вийде"...** Список цей можна продовжувати і, певен, кожен мав би що додати до цього списку.

Ці картини якось пов'язались у моїй свідомості. Адже перше правило виховання дитини - це любов. Єдине, чого потребує від нас малюк, щоб ми його любили, щоб вчились його розуміти, щоб прислухались до його справжніх потреб, навіть якщо він висловлює їх криком...

Я почав згадувати всіх підлітків, які не можуть і не хочуть шукати спільної мови з батьками, всіх дорослих людей, чиї батьки постійно втручаються в їхнє життя і молоді люди тихо, стуливши губи, терплять і вірять у їх критику.

Одного разу все змінюється. Все так швидко минає. І тоді я згадую всіх тих людей, які не бажають мати жодного стосунку зі своїми уже старими батьками.

Щоб одного разу наші діти і внуки захотіли торкнутись до нас, вкладаючи в дотик любов, нам потрібно інвестувати в них цю любов сьогодні.

Тому моя сьогоднішня публікація для молодих батьків: любіть своїх дітей. Любов - це найкраща інвестиція, яку ми можемо робити за своє життя.

Не плутайте цю любов із жорстокістю (б'ю, значить люблю) чи вседозволеністю. Любов йде у парі із дисципліною, але дисципліною доброзичливою - такою, яка допомагає зростати, а не принижує. Любов мудра - вона виховує самостійних, незалежних але доброзичливих дорослих, які вміють цінувати тих, хто поруч з ними.

А також ця публікація для тих, хто уже вилетів із батьківського гнізда: незважаючи ні на що, будьте поруч зі своїми рідними. Будьте гідними, будьте незалежними, але будьте... бо, можливо, ви і є ті, хто може перервати сімейну традицію відкинення і розриву стосунків.

Ми можемо безкінечно довго передавати з покоління у покоління ідею вищості чи приниження, сімейні міфи про розпорядок і стосунки, традиції поклоніння чи ігнорування, а можемо збагнути, що ми і є ті, хто ці традиції творить, а, отже, може їх змінювати. Ми не можемо змінити минулого, але можемо закладати нові добрі підвалини майбутнього - можливість розривати негативні традиції в наших руках, просто чи ми готові відважитись це зробити і взяти відповідальність за наслідки? (Залишаю це питання відкритим).

Така трохи меланхолійна публікація, але ідея її написання з'явилась на Літургії у Паліативному відділенні, а це місце задуми - задуми про початок і завершення, задуми про справжні цінності і задуми про потребу отієї простої любові, яку ми можемо виразити простим доторком до своїх батьків.

До зу... Я десь поруч.

* Паліативне відділення - місце, де люди, які мають важкі захворювання, отримують піклування до останніх днів їхнього життя.
** Мова зараз не йде про батьків, які інколи через втому зриваються на своїх дітях. Бо ключовим тут є, власне, оте "інколи". В публікації я радше маю на увазі батьків, для яких крик і є основним методом побудови стосунку з дитиною.

*** Йду у відпустку. Наступна публікація 29 серпня 2017 року. Всім гарного літа.

Зумовленість

Часто в моєму кабінеті з'являються люди, що у своєму повсякденному житті є дуже успішними. Вони можуть бути чудовими фахівцями, прекрасними дружинами чи чоловіками, добрими батьками, вірними друзями. Вони роблять так багато всіляких чудових речей. Але коли вони починають розказувати про себе, то картина виглядає так, наче вони звичайнісінькі посередності, яким просто пощастило.

Бувають і такі, які маючи величезний потенціал перетворювати світ, ховають його за служінням іншим успішним особам, не вірячи у власні можливості, завжди ставлячи собі лише одну оцінку: нуль.

Знаєте, хтось всередині них постійно крутить одну і ту ж пластинку: ти невдаха, в тебе нічого не вийде, тобі просто пощастило, скоро всі побачать, який ти лузер. Або ж: ти погана людина, ти все робиш недобросовісно, ти мало стараєшся, тебе ніхто не може любити...

Біда навіть не в тім, що таких думок є досить багато і що говорить їх одна наша дуже прикра частка, яку ми називаємо внутрішнім критиком. Біда у тім, що ми цьому критику беззастережно віримо.

І тоді інколи ми з клієнтами заглядаємо у світ їхнього дитинства, щоб ретельніше придивитись, звідки ж цей критик взяв стільки сили. Результати не дають на себе довго чекати. Часто ми отримуємо наступну картину*:

Це наша дорога життя. На ній ми малюємо великі і менші сірі і темні круги, які позначають певні віхи нашого минулого, що цього критика, власне, і формували. Всі ми родом з дитинства. Наш критик, найчастіше, формувався там таки.

Коли я бачу подібну картину, то думаю собі - не дивно, що цей чоловік чи жінка ніколи в себе не вірять - все на їхньому життєвому шляху говорить їм: не вір в себе. Звісно, коли тебе принижують, порівнюють з іншими, коли ти завжди маєш гірший вигляд, в хаті немає злагоди, чи коли ти відчуваєш відкинення чи покинутість, то сформувати добру самооцінку справді непросто.

Тоді "критик розправляє плечі" і починає свою гру: і ти або досягаєш великого успіху, щоб довести собі, що ти можеш бути кращим, але так ніколи в себе й не віриш, або ж, навпаки, ховаєшся від світу і зариваєш свої таланти в землю.

І тоді я прошу також пригадати ті події із дитинства, які б все-таки могли свідчити про щось краще і більше, ніж одвічну невіру в себе. На жаль, не всі можуть намалювати й половину червоних кружечків, що зображені на малюнку нижче, але чим більше ми можемо їх знайти, тим легше нам буде критика здолати**.

В нашому житті є багато сірих плям, що формують нашого критика і зумовлюють низьку самооцінку. Можливо, в декого яскравих кругів справді бракує, але це лише підтверджує, що критик не є природнім нашим станом. Він зумовлений нашим минулим.

Я не ставлю собі за мету зараз описати весь складний процес становлення низької самооцінки. Метою цієї публікації є лише подумати над ідеєю зумовленості. Адже, якщо критик зумовлений нашим дитинством, то, може, не варто йому так беззастережно вірити?

І якщо ви знову чуєте цей скрипучий голос десь у своїй голові, то спробуйте запитати себе - звідки він? Якщо ви зрозумієте, що низька самооцінка зумовлена складними подіями вашого минулого, то наважтесь одного разу піддати сумніву безпідставні звинувачення свого маленького внутрішнього монстрика.

Критик тролить все без розбору, наша здорова частка (так, у нас є доросла здорова частка - у кожного з нас) знає, що все не так однозначно. Вона вміє сказати: сьогодні тебе спіткала невдача, але наступного разу в тебе все вийде; сьогодні ти зірвалась на своїй дитині, але ти добра мама, яка просто перевтомилась; ти не маєш задовольняти потреби всіх на світі - ти повинен подбати про себе; твої емоції важливі - щоб ти не відчував - ти можеш про це сказати, виявити свої справжні почуття...

Що б сказала ваша здорова частка? Які послання вона б могла дати вам, щоб ваша самооцінка могла відчувати себе гідно? Подумайте і напишіть в коментарях, щоб інші могли поживитись здоровими і добрими ідеями. Дякую.

До зу... Я десь поруч.

* Графічні зображення є усередненим варіантом того, що може відбуватись і не належать жодній реальній людині.
** Якщо ресурсів бракує у дитинстві, ми складаємо список ресурсів сьогоднішнього дня: всі можуть знайти хоча б маленькі речі, за які можна себе похвалити.
*** Книга про самооцінку: Мелани Феннел "Как повысить самооценку" (для тих, хто хоче почитати щось в тему).
**** Моя дружина: Тут головне зрозуміти - треба впізнати ворога і не дати йому заполонити наші думки... (замість першого коментаря).

Смирення.

Сьогодні я хочу розказати одну історію, яка тривожить мене вже кілька тижнів. Назвемо цю історію вигаданою і скажемо, що будь-яка схожість із реальними людьми є випадковою і не задумувалась автором, як реальна.

Уявіть собі кімнату, де бавиться багато дітей. Між ними ходить багато дорослих, що не надто зайняті якимись важливими справами. В кутку цієї кімнати бавиться четверо дітлахів: два хлопчика і дві дівчинки. Віку приблизно семи-восьми років. У дітей є особливі потреби: один хлопчик тотально незрячий, інші діти слабозорі. Тотально незрячий хлопчик сидить на стільці, склавши разом ноги, на яких він чемно тримає руки, спинка пряма. Інші вовтузяться біля нього. Хтось із дорослих дає їм пакетик з цукерками і діти починають витягувати найсмачніші, розгортати і їсти. Цього не робить лише хлопчик, бо не бачить пакетика. Коли ж він розуміє, що відбувається, то починає запитувати: "Ви що, їсте цукорки? Ви цукорки їсте? Я теж хочу. Дайте мені цукорку також". Діти на мить застигають, шукають серед солодощів льодяник, вкладають йому в руку і продовжують вибирати для себе найсмачніші солодощі. Хлопчик бере льодяник, розгортає, запихає собі до рота і радісно насолоджується. За якийсь час ситуація повторюється за тим же сценарієм: хлопчик запитує і просить цукерку, діти знаходять льодяник, він його смиренно смакує.

Інколи я ще собі уявляю, як цей хлопчик годинами штивно сидить на дивані і слухає радіо - він один, і його самотність - єдине, що належить йому по-справжньому.

Одна моя незряча подруга сказала мені, що такі історії справді трапляються між тотально незрячими і слабозорими дітьми і це не є аж такою дивиною.

Сьогодні я розказую цю історію не для того, щоб показати жорстокість дітей - ні: діти - завжди лише діти - вони діють інтуїтивно і завжди в своїх інтересах; і не байдужість дорослих - дорослі інколи роблять лише те, що вони вміють, а вміють вони не все; і ця історія точно не про несправедливість світу: світ - це лише холодна реальність - для всіх.

Метою моєї сьогоднішньої публікації є трішки дослідити смирення.

Адже хлопчик, що смиренно слухає радіо, живе всередині багатьох з нас. Живе тихенько і ми часто смиренно приймаємо нашу долю, думаючи, що це єдине, що ми можемо зробити у цьому житті*

Більше того, ми часто говоримо, пишемо, читаємо про смирення сподвижників чи, наприклад, людей з особливими потребами - про красу цього явища, про цілющу силу смирення. Ми говоримо про те, що розумово-неповносправні люди вчать нас жити серцем, приймати все довкола, бути відкритими до страждання. Про це читають семінари, організовують реколекції і я зі всім цим погоджуюсь. Але...

Але якщо для багатьох з нас такі перетворення дають можливість побачити справжню красу світу, то для інших смирення стає справжньою пасткою. Бо зі смиренням буває дуже зручно: не знаю, чи ви погодитесь, але смирення так часто веде до бездіяльності і до безвідповідальності. Нам інколи так зручно прикриватись цим чарівним словом, щоб не робити ніяких змін у своєму житті, щоб не наважуватись на рішучі кроки, відважні вчинки - в смиренні так зручно інколи заміняти справжнє життя меланхолійним існуванням.

Маленький тотально незрячий хлопчик живе в багатьох нас. Так, він справді не може діяти - не може, бо не знає про свою смиренність. Це ключова відмінність. Але ми знаємо.

Ми беремо цю смиренність із свого минулого, бо часом це єдина можливість вижити у непростому світі дитинства**, але в дорослому житті не набуваємо навиків відстоювання власних інтересів чи свого життя загалом.

Справді, ми не завжди обираємо для себе смирення, інколи ми отримуємо його без вибору, але інколи ми користуємось ним, щоб нічого не робити.

Тому деколи мені просто хочеться сказати: Та не будьте аж такими смиренними - просто почніть робити те, що повинні.

До зу... Я десь поруч.

* У наступній публікації я спробую написати кілька думок про зумовленість нашої дорослої поведінки дитячими переживаннями.
** Поведінкові стратегії дитинства (в даному випадку: уникати конфліктів, ховатись, втікати тощо...) справді часто дають нам можливість вижити, але у дорослому віці можуть заміняти нам справжнє життя.

Тривожний пацієнт.

Саме так я називаю себе, коли розмовляю з клієнтами, що приходять із різного роду тривожними розладами чи маленькими тривожними думками, що інколи заполонюють нашу голову і не дають нам почас ні спати добре, ні працювати якісно, ні відпочивати на повну.

Я - тривожний пацієнт. Це правда. Таким мене створила природа, зробивши мою нервову систему дуже дзвінкою і чутливою до різних переживань.
Я створюю списки, щоб чогось не забути, оглядаю кімнату, щоб все було вимкнено, все розставляю по місцях, щоб навести лад у голові, хвилююсь, що про мене подумають інші, як я проведу терапевтичну сесію, семінар чи групу взаємодопомоги.
Навіть зараз я хвилююсь, чи комп'ютер не "з'їсть" цієї публікації, як на неї відреагують читачі, яку обкладинку обрати для блогу - тисяча думок, окрім самої теми допису, постійно атакують мій тривожний розум.
Чи це часто помічають оточуючі люди? - інколи так, частіше ні, достеменно про це знає моя дружина (її роль найважча - знати про всі мої тривоги).

Після такого представлення я запитую у клієнта: як Ви думаєте, яку функцію виконує тривога у нашому житті? Переважно всі знають цю просту відповідь: вона сигналізує про небезпеку.
І о, еврика - тривога несе корисну функцію. Так, вона справді буває корисною. Бо вона рятує нам життя. Якби у нас не було цієї функції, ми б не оглядались по сторонах, переходячи дорогу, не втікали б від хижого звіра, не зупинялись на краю прірви. Можливо, я трохи згущую фарби, але хлопці, в яких фізіологічно вимкнута функція тривоги, вилазять на височенні крани без страхувальних мотузок, де висять на одній руці - думаю, всі бачили такі ролики у соціальних мережах.

Тривожність - це генетична складова нашої особистості. Комусь природа відмірює її більше, комусь менше - обирати не нам. Ми можемо лише приймати або не приймати цей факт, все інше за зумовленістю наших генів.

Тривожні особи більш чутливі до співпереживання, схильні до мистецтва, до створення безпечних середовищ - вони можуть вникати в суть речей, займатись філософією, психологією, соціальною працею. Також вони більш схильні до впорядкування, класифікацій, структурного мислення. Це чудові фахівці, які вболівають за справу, яку вони роблять - такі собі ювеліри власного життя, які знають, що "деталі таки мають значення".

Проте, я не хотів би дискримінувати людей, які мають низький рівень тривоги: з них виходять класні дослідники, першовідкривачі, завойовники, вони вміють виконувати величезні об'єми роботи, з ними ніколи не нудно.

І одні і інші також мають свої темні сторони: "тривожні пацієнти" схильні до надмірної обережності, можуть бути повільними, трохи навіть нуднуватими (а можуть і не бути), "не тривожні пацієнти" можуть бути схильними до надмірностей, байдужості, бажання так званого "легкого життя" (а можуть і не бути).

Важливо зараз не вішати на себе ярликів, як це роблю я, а подивитись на тривогу зі сторони: вона закладена у нас природою, вона виконує важливу попереджувальну і рятівну функції, у кожного рівня тривоги є свої сильні і слабкі сторони, і найголовніше: вона не єдина визначає риси нашого характеру. Її не можна змінити, але можна змінювати себе.

Коли ж тривога перетворюється на розлад?
Когнітивно-поведінкова терапія окреслює три причини, які перетворюють звичайну тривогу на розлад:

• коли вона помилкова - тобто ми переживаємо через те, чого не має;
• коли вона надмірна - коли ми переживаємо за речі, які можуть статись з невеликою вірогідністю так виражено, наче вони вже стались;
• коли вона викликає труднощі і заважає жити.

Якщо так, то варто задуматись про похід до фахівця.

Я думаю, що найважливішою рекомендацією для тривожних особистостей є, перш за все, прийняти свою тривогу. Коли ми її приймаємо, то вчимось із нею жити: деякі свої тривожні правила я просто люблю, про дещо я попереджаю своїх колег і вони знають, як зі мною поводитись, дещо я обговорюю зі своїми друзями, щось залишаю для себе).

Тривога дуже любить запевнення: скажіть, що це не так... Тому ще однією рекомендацією є не шукати і не давати запевнень, бо дія тривоги є такою, що запевнення працює лише короткий час, потім з'являється сумнів і все починається спочатку.

І, врешті решт, найважливіше - це тестувати свою тривогу на реальність. Ставити їй запитання: наскільки вона реалістична у відсотковому вимірі? Що буде найстрашніше, якщо це справді станеться? Чи зможете ви це пережити? Що ви будете думати про свою тривогу через 5 років? Що б про вашу тривогу сказали ваші не тривожні друзі?

Тестуйте, це вірний спосіб знаходитись якнайближче до реальності.

Є багато інших методик роботи з тривогою, коли вона заважає нашому життю, проте їх варто втілювати в життя разом з вашим терапевтом.

Сьогоднішня фраза моєї клієнтки (конфіденційно, тому цілком можна): Я все пропускаю крізь себе, а треба крізь пальці.

До зу... Я десь поруч.

* Ідея сьогоднішньої публікації належить Сюзанні Качмар. Сподіваюсь, я відповів на Ваше запитання.

** Ключ опису роботи з тривогою взятий із теорії когнітивно-поведінкової терапії, як я її знаю)))).

*** Пацієнтом я називаю виключно себе; люди, що звертаються до психотерапевта, називаються клієнтами - це правило)

**** Моя мудра дружина порадила мені не писати публікацій кожних два дні, бо люди не встигатимуть їх прочитати. Це підтвердили і кілька моїх друзів. Тому, наразі, публікації з'являтимуться 1 раз на тиждень - у вівторок (я постараюсь, щоб це було правило). Якщо у Вас є якісь міркування з цього приводу - чекаю у коментарях). Дякую.

Тримай ритм!

Це цікава ідея, з якою я сам щойно познайомився на черговому доброму семінарі.
Інколи просто потрібно тримати ритм.

Отож, ми всі живемо, працюємо і взагалі функціонуємо в мережі певних систем: це і система сім'ї, і система наших друзів, і наша робоча команда, система нашого міста і нашої країни. Думаю, всі погодяться, що інколи ці системи дають збій і тоді ми починаємо розуміти, що "щось пішло не так". Буває, що помилку легко виявити і виправити, а буває, що один збій провокує інший і вже на певному етапі ти розумієш, що "все йде шкереберть", а ти й не знаєш, що ж з цим всім робити.

Починаєш змінювати свого партнера (ну, звісно, намагатись змінювати, бо ж насправді змінити когось неможливо), підміняти або виправляти свого колегу на роботі, щоб усе не завалилось, давати "безкоштовні поради" друзями, безкінечно дискутувати на тему політики, екології чи релігії (звісно, ви знаєте цих безкінечних дискутувальників про все на світі).

Крок за кроком, все стає ще заплутанішим: партнер залишається невдячним, колега по роботі звикає до безвідповідальності, друзі ображаються і винуватять тебе за твої поради, країна встрягає у безстроковій війні а ти втомлюєшся, вигораєш і починаєш усвідомлювати, що ти на межі депресії, тривоги і серйозних внутрішніх конфліктів.

Саме в такий час і є актуально згадати фразу: тримай ритм!

Основна ідея цього послання полягає в тому, що інколи треба просто почати послідовно робити певну роботу, за яку відповідальність лежить безпосередньо на тобі: ритмічно відбивати удари щоденних особистих обов'язків, приймати щоденні особисті рішення, щоденно шукати свій особистий шлях - поволі, не зважаючи, що системи навколо валяться, змінювати щось у собі і отримувати від цього хоча б те задоволення, що пов'язане із власною стабільністю і контролем над своєю поведінкою, емоціями і думками.
Чим складнішою є загальна ситуація, тим важливіше дане правило: просто тримати ритм.

Чому це важливо? Бо ваш ритм починає створювати щось впізнаване для інших - ви стаєте вогником стабільності для інших ланок системи. Загальне правило системи говорить про те, що якщо змінюється хоч одна ланка системи, то інші почнуть змінюватись автоматично. Для нас це важливо: якщо ми починаємо тримати ритм, він починає заспокоювати інших (бо стабільність завжди заспокоює) і залучати їх до нашого ритму - це може призвести до того, що інші почнуть у цей ритм втягуватись і створювати кожного разу все багатшу мелодію, яка створюватиме все нові візерунки реальності.

Так, система може, і навіть досить вірогідно захоче, ваш ритм проігнорувати або вказати вам, що він невірний, непотрібний і взагалі його треба припинити. І це, власне кажучи, буде першим результатом: система зарухається, їй стане незручно, їй прийдеться підлаштовуватись (якщо ви зберігатимете ритм - це не буде просто, бо це і не має бути просто, бо і те, що призвело до цієї ситуації - також дуже непросто).

Все починається з нас. Знову правило: якщо починається процес, то інші, навіть якщо вони цей процес захочуть ігнорувати, автоматично в цей процес будуть залучені.

І найголовніще, ми не вигораємо при цьому, бо тримаючи власний ритм, ми враховуємо паузи для відпочинку, мелодії для ресурсів, фон для доброзичливості. Або ж, витримуючи натиск системи, ми вчимось бути сильнішими (і вже від цього на певному етапі починаємо отримувати задоволення) - що також є не менш цінним для нашого життя.

Найпростішою метафорою цього ритму є стіл і прибирання посуду після вечері: ми можемо кричати на всіх, просити, погрожувати, щоб люди виносили посуд за собою і завжди мати нервозні тіки, бо нас ніхто не слухає; можемо робити це за всіх і мати постійне виснаження; а можемо просто почати прибирати за собою - регулярно, кожного дня. Якщо ми робимо це з самого початку заснування сім'ї, то всі інші втягуються у процес природно, крок за кроком, якщо ж ми починаємо це робити після 15-ти років хаотичного прибирання чи прибирання наодинці - то не треба чекати швидких результатів, треба просто продовжувати тримати ритм))).

Я знову подумав про команду, в якій я працюю: якщо вчитись тримати власний ритм, графік, насиченість, то, можливо, це створюватиме фон для розвитку кожного. Якщо кожен почне вибудовувати власний ритм, наші ритми почнуть пересікатись і створювати командний дух. Якщо ж хтось один захоче робити все за всіх чи все для всіх, то скоро він просто покине цю команду.
Так, звісно, коли кожен створює ритм, інколи ці ритми можуть стати несумісні, але інколи в цьому полягає визволення: створювати власний ритм там, де для нього є простір, або ритми, які відповідають його внутрішньому настрою.

Якщо ж говорити про терапію загалом: то так, ми часто потрапляємо в скрутні становища, нам часто завдають біль, ми часто стаємо жертвами обставин - але у нас завжди може знайтись трішки місця для того, щоб почати створювати власний ритм, а не чекати, коли всі ці "жахливі" співподруги, діти, батьки, друзі, товариші, сусіди, колеги, керівники, можновладці візьмуться за голову.

Якщо в команді (сім'ї, дружніх стосунків, роботи) є хоч одна людина, яка тримає свій ритм, така команда може вижити за рахунок доєднання до цього ритму. Якщо ж людина хоче виконати і свою і чужу роботу - вона вигорає, тому інколи потрібно просто тримати ритм - він простий, але коли люди починають доєднуватись, ритм починає наповнюватись різноманітними візерунками*.

Тримай ритм і довіряй процесу**! Процес зробить свою справу - не поспішай)

До зу... Я десь поруч.

* Дякую Євгенії Аракєльян за авторство ідеї ритму і візерунків.
** Довіряй процесу - цитата за Оксаною Винярською.

Зміни... або скільки триває терапія?

Напевне тому, що ми живемо у бідній країні, часто, прийшовши до психотерапевта, очікуємо, що за одну сесію він змінить наше життя.

Причини цього зрозумілі і, думаю, всім відомі: ми нічого про терапію не знаємо, у колі наших знайомих немає людей, які проходять довготривалу терапію, сесії у психолога - задоволення ну дуже вже не дешеве, якщо ви отримуєте бюджетну зарплатню, та й взагалі психічне здоров'я - річ таки невидима, а невидиме лікувати в принципі протікає важче. До цього додається стигматизація ("слабак, якщо сам не можеш справитись"*), недовіра ("нас хочуть обманути", "мозкоправи - то "фігня", "я сам собі класний психолог") чи просто брак психологічної освіченості (бо ми ніколи-ніколи не вчили основ психології, нас ніколи нею не зацікавлювали; для більшості з нас психологи - це рентген-апарати, які при одному погляді на нас уже знають все наше життя, отже треба їх сторонитись).

Я знову посилаюсь на Олівера Сакса, який пише у своїй книзі "Стрімголов", що ходив до психотерапевта "останні 49 років двічі на тиждень". Це допомогло йому стати науковцем світового рівня у галузі неврології, написати ряд книг і, напевне, ще щось, до чого я ще не дочитався))))

Після цього я згадую наше навчання, коли одна з наших викладачів-психотерапевтів говорила, що інколи терапія може тривати роками. Ми так з недовірою тоді на неї глянули: типу, може ти просто не вмієш допомагати людям (в університеті ми самі не довіряли фахівцям, думаючи, що все має відбуватись дуже чітко і дуже швидко).

І тоді, коли я почав проводити терапію, моїм здивуванням стало, коли одного разу я зрозумів, що зміни відбуваються малими кроками (цитата за Оксаною Винярською). Що інколи це довгий процес, в якому клієнт і терапевт разом шукають вирішення непростих ситуацій, що застрягли в минулому, руйнують теперішнє або лякають майбутнім.
Це "разом" також дуже важливе усвідомлення: терапевт не вирішує проблеми клієнта, а лише дає йому інструмент для вирішення, або ж допомагає такий інструмент знайти. Інколи терапевт разом з клієнтом шукають, інколи обоє заплутуються, а інколи заходять в тупий кут...

Знаєте, я одного разу відмітив собі цікаву річ, що часто терапевт (ну я так точно) придумує терапію. Я справді придумую - з кожним новим клієнтом нову терапію. Спочатку це мене навіть трохи лякало (проте, слава Богу, я багато читаю, зокрема Ірвіна Ялома і він заспокоїв мене, даючи рекомендацію саме так і робити в одній із своїх книг).

Проте це зовсім не означає, що терапевт діє хаотично. Ні, є протоколи** лікування розладів невротичного характеру, протоколи роботи із сімейними труднощами чи самооцінкою. Протоколи передбачають і певну кількість сесій для роботи з цією чи іншою проблемою. І терапія далеко не завжди триває роками. Уже після кількох сесій терапевт може сказати приблизну кількість часу, що потрібна для терапії, але це точно не одна сесія, точно не чарівна паличка Гаррі Поттера, змахнувши якою, людина вирішує всі свої питання.

Бо зміни - це справді процес... Інколи цей процес триває місяць, інколи пів-року, інколи усе життя.

І найголовніше, зміни - це праця. Бо наступною проблемою змін є те, що заради них треба робити реальні дії. А ми інколи так прагнемо змінити своє життя, не жертвуючи заради цього нічим, не прикладаючи для цього зусиль, не беручи на себе відповідальності за свій стан і за зміни, які можуть відбутись. Терапевт не змінює нашого життя, не прочищає карму, не виправляє енергетичні потоки, ні знімає вроків - він просто допомагає бачити картинку чіткіше і пропонує разом розглядати варіанти змін, які нам, а не йому, прийдеться втілювати у життя.

Але, знову ж таки, малими кроками. Бо зміни також залежать від досвіду, що пережила людина, рівня травматизації, наявних ресурсів, зовнішніх обставин, супутніх розладів та багато іншого, що потрібно ретельно врахувати, продумуючи стратегію допомоги і самодопомоги клієнтові.

Є багато причин, які впливатимуть на зімни у терапії, і якщо це відлякає вас від спроб наважитись на зміни, то даремно: процес змін дуже цікавий і ви завжди можете обговорити з терапевтом, куди ви рухаєтесь, що робите, для чого це потрібно? Ви активний учасник терапії, партнер, що приймає рішення і спрямовує терапію в напрямку, який зараз для нього є ключовим (може не одразу, може на початку терапевт є більш спрямовуючим, щоб допомогти розібратись із ситуацією, але подалі точно - терапією керує клієнт, терапевт лише допомагає знайти для цього найкращий інструмент).

Якось так.

До зу... Я десь поруч.


* Окремою темою я обов'язково напишу про емоційну некомпетентність і страх бути слабаком, що йдуть в парі.
** Протокол - послідовність проведення терапії відповідно до виставленого діагнозу чи запиту клієнта.

*** Якщо Вам стало цікаво чи є запитання, або просто хочеться відреагувати на дану публікацію, спробуйте залишати коментар під статтею - це може бути дуже цікаво)
**** Якщо у Вас є теми або запитання до психотерапевта, можете залишати їх тут - як знати, може це стане однією з тем наступних публікацій?
*****  Тепер на сторінці є нова опція: прихильники. Можна підписуватись і автоматично отримувати сповіщення про нові публікації) Дякую.

Не бійся!

"Москвичи были бы хорошие люди, если б не квартирный вопрос" - Михаил Булгаков*.

Іноді я розмірковую над тим, якими б були мої клієнти (і я сам), якби вони не боялись?

Багато разів я чув у своєму кабінеті репліки на кшталт: "Це неможливо змінити", "Це вже так і буде", "А куди ж я подінусь - прийдеться змиритись", "Що ж я зроблю, якщо він/вона (чоловік/жінка) такий/така?" і т.д.
Часто люди навіть не задумуються над можливістю справжніх змін - натомість прагнуть виправити щось, що давно вийшло з ладу чи зберегти те, що давно втрачене або й ніколи не було їхнім.

І тоді я запитую їх, що б вони зробили, якби не боялись? Звісно, першою реакцією стає: я не знаю... Я усміхаюсь і прошу подумати, роблячи паузу і даючи зрозуміти, що відповідь "я не знаю" не є прийнятною (роблю я це з вірою в те, що кожен знає відповідь, просто ми так часто боїмось бути відвертими навіть із собою).
Якщо клієнт задумується, тоді, інколи, починається найбільш суперечлива частина моєї праці, бо на поверхню спливають такі страшні а подекуди і табуйовані поняття, як звільнення з роботи, вихід з монастиря чи розлучення (звісно і багато всього іншого - кожен може тут подумати про своє).

І це саме те, про що б я хотів поговорити сьогодні.

Ми часто не можемо прийняти складні психологічні рішення через страх соціальних чи побутових наслідків? (Інколи є також страх духовних наслідків, але про це не сьогодні).
Я, звісно, не даю рекомендацій своїм клієнтам - так би мовити інструкцій до дій, але найчастіше у кризових життєвих ситуаціях я працюю саме із страхом. Бо страх не дає можливості бути справді доброзичливим до себе - страх кидає нас до умовностей, компромісів, терпіння і нашіптує, що краще так, ніж знову чергові розчарування і одвічні самотність і "нікому непотрібність". Тоді шар за шаром я намагаюсь розвінчувати маски страху, щоб кожен міг відчувати, що він може приймати будь-які рішення і брати за них відповідальність.

Але тут нас можуть чекати несподіванки (або сподіванки), бо інколи такими рішеннями будуть саме ті застрашені поняття, що пов'язані з переходом на нове місце праці, переїздом до іншої квартири чи кардинальною зміною життя.
Ми так боїмось цих можливостей, що інколи навіть не готові працювати з терапевтом, якщо підозрюємо, що цим все може закінчитись.

Коли я пишу ці рядки чи говорю щось подібне своїм клієнтам, то завжди переживаю, що хтось може подумати, наче я підштовхую людину до цих рішень, але ні - запевняю вас, у мене не має такої мети - саме життя часом підказує нам, що це і є та можливість, яка може зробити нас вільними.

Моє завдання одне - щоб людина позбулась страху перед цими явищами, бо тільки, коли вона не боїться звільнитись чи розлучитись, вона може подивитись на свою ситуацію і сказати: ні, зараз я хочу ще поборотись - не тому що боюсь, а тому що вірю, що це можливо. І тоді ми починаємо працювати над можливими змінами. Бо ці зміни диктуються бажанням і вірою, а не страхом, що прийдеться прийняти рішення, яке засудять інші, не приймуть батьки, вплине на дітей, призведе до самотності та ін.

Тож я думаю про те, що не самотності і засудження треба боятись, а залишитись нещасливим на довгі роки свого прекрасного і все-таки єдиного життя.

Щодо дітей, то клієнти інколи говорять: "Хай вже краще у нього буде двоє щасливих розлучений батьків, чим пара нещасних чоловіка і жінки, які, крім суму та образи, не можуть нічого іншого передати дітям".

Не можемо не згадати й про побутові наслідки, пов'язані з фінансами, квартирами (і знову Булгаков) чи страхом не змогти подбати про себе самому.
Так, це лякає, але коли ми сідаємо і починаємо думати над варіантами, то "чорт виявляється не таким вже й страшним" - завжди є варіанти, які страх закрив від нас у лабіринтах непевності.

Що ж, мої клієнти звільняються з роботи, шукають нові стосунки чи покликання у житті - так буває. Але також мої клієнти віднаходять себе на своїй роботі, у своїх стосунках чи у своєму покликанні - так буває навіть частіше - віднаходять, якщо перестають боятись втратити і тому знаходять сміливість запроваджувати справжні зміни - говорити стоп насильству, не дозволяти образ, не погоджуватись з обманом - вони вчаться протистояти.
Щасливими стають не ті, хто прийняв одне або інше рішення - щасливими стають ті, хто прийняв власне рішення, не підкорившись при цьому страхові.

А ті, кому це непросто - то є одна гарна новина - попереду у нас ще багато часу для змін.

Одинадцята заповідь - не бійся! (я цитую по Оксані Винярській).

І завжди одне запитання: щоб я робив, якби не боявся? (Запитання це, кажуть, висить у офісі Майкла Цукерберга, засновника Facebook.

Може воно знадобиться і нам.

До зу... Я десь поруч.

* Михаил Булгаков "Мастер и Маргарита"

** Мої висновки зовсім не претендують на істинність в останній інстанції - це маленький умовивід у складній гаммі людських переживань.

*** Нерозглянута тут духовність часто складає також основу страху приймати рішення. Не певен, що готовий просто зараз розвивати цю тему, але скажу лише, що часто стикаюсь із зраненою духовністю, або духовністю, що ранить (звісно, як і з цілющою, справжньою духовністю, головним виміром якої також є свобода).

Ввічливість.

Супервізор* нашого Центру якось сказала нам, що в нашому супервізійному колі присутнє певне неписане, але дуже чітке правило - правило ввічливості. Вона також запитала, чи є в нас ідеї, хто це правило запровадив і чому воно таке міцне у нашому товаристві? Ми всі мовчали. Але з тих пір я багато думаю про цю таки ввічливість.

Чи може ввічливість бути механізмом психологічного захисту? Відповідь виявилась очевидною: звісно ж, авжеж, еврика - ввічливість може стати дуже сильним інструментом захисту, маніпуляції, підтримування певного ідеологічного порядку; ввічливість - це потужна зброя, якщо вміти нею правильно користуватись.

Коли тобі потрібно запропонувати певний порядок, де немає простору для бунтарства - найкраща канва для такої затії - ввічливість. Коли тобі потрібно створити власний образ досконалої людини, найкращий спосіб для цього - ввічливість. Коли тобі потрібно сховатись від власних емоцій, переживань і одвічної злості, найкраща пропозиція - ввічливість.

Ввічливість не дорівнює асертивності*. Ввічливість буває лукавою.
Я почав приглядатись до людей дуже ввічливих і щось почало мене в них лякати. Одного разу ми почали сваритись і тоді я зрозумів, що інколи я волію мати біля себе не дуже ввічливих, але надійних однодумців, які знають і слівце непристойне сказати і палець середній показати можуть, ніж дуже ввічливих людей, від яких годі знати, чого очікувати.

Зараз був би сам раз передати вітання кільком моїм не надто ввічливим клієнтам, але ж правило конфіденційності)). Привіт, мої не надто ввічливі клієнти))).

Я думаю, що найбільше розчарування я зазнав від дуже ввічливих людей і найбільше підтримки отримав від людей, що вміли поставити мене на місце (Виключення з цього правила лише це правило підтверджують).

І тоді я пішов у супервізійну групу нашого супервізора в її Центрі. Моя мета - побачити, що не завжди потрібно бути аж такими правильними. В цьому колі терапевтів я побачив перемогу емоцій і здорового цинізму над банальністю догматичних іделів. Я отримую безліч задоволення, залишаючись при цьому ну дуже ввічливим терапевтом (Я написав саме "ну дуже вже ввічливим", бо я дуже ввічливий терапевт, або, принаймні, таким себе бачу. Можу собі дозволити оду неввічливості, будучи дуже ввічливим - для цього і блог пишу, власне кажучи).

І я не протестую проти цінностей, ідеалів, традиції - просто я виступаю за пошук і бунтарство - бо це те, що творить особистість, а терапевт, це таки, в першу чергу, особистість.

В нашорму Центрі над ввічливістю ми тепер дуже пильнуємо).

Не перегинаючи палки скажу словами Ліни: "Люди, будьте взаємноввічливі", але від себе додам: Люди, не ховайтесь за ввічливістю, якщо всередені кипить злість. Адже психотерапевти вже давно повторюють як мантру: злість - така ж прекрасна емоція, як і інші. Висловлюйте її у асертивний спосіб!
Щоб всім було вже дуже зрозуміло, я не закликаю до насильства і хаосу, я думаю лише про свободу висловлювати різноманітні ідеї, де не все, що ти робиш, має подобатись всім іншим.

Думаю, про це можна писати знову і знову, проте...

До зу... Я десь поруч.

* Супервізор - людина, як проводить супервізію. Супервізія - фаховий супровід психотерапевтів старшим колегою (супервізором).
* Асертивність - вміння сказати "ні" і висловлювати негативні емоції, не принижуючи гідності іншої особи (Про це буде одного разу інша стаття).

Стрімголов.

Відбув ще один робочий день і сів написати про важливу ідею, яку ношу сьогодні у собі, як ненароджену іще дитину.

"Стрімголов" - мемуари Олівера Сакса, британського невролога. Я ходжу і живу з ними ось уже уже кілька днів. Все думаю про стартову площадку, ми часто говоримо про це з дружиною - які вихідні дані має мати людина, щоб прожити насичене життя?

Звісно, зараз не про тих геніїв самородків, які вибились в люди. Ні. Зараз про якість освіти, яка дозволяє розкривати горизонти.

Я гожусь з тим, що кожен може добитись у житті дуже багато. Але ж не кожен насправді. Бо вихідні дані інколи нищівні. Я не про матінку природу, а про соціальний статус і матеріальне забезпечення. Так, коли ти маєш виходити з бідності, то мусиш добиватись всього самотужки - факт, звісно, відомий. Тому ми так захоплюємось великими людьми, які самі себе зробили.

Але ось я читаю Олівера Сакса, чия молодість прийшлась на 50-ті роки минулого століття. Він подорожує Європою, має доступ до однієї з найкращих бібліотек Британії, летить до Сполучених штатів, вирішує оселитись в Сан-Франциско... Все це у 50-ті. Він гей, таки з цим є проблеми у той час (я про стигматизацію), тому інколи він буває у "вільному" Амстердамі - він буває у вільному Амстердамі - подумайте, є проблема, можна поїхати на кілька днів у вільний Амстердам. Все це у 50-ті. Потім у старості він пише про все це. Агов, думаю я собі, світогляд - ширина цього світогляду таки залежить від вихідних даних. Знаєте, треба ще могти собі дозволити бути Олівером Саксом.

Освіта, можливості, світогляд формуються також середовищем і стартовою площадкою. Ось про що я думаю.

Пишу це всім, хто пробує пробиватись і творити себе - так, у нас інші вихідні дані. Просто це потрібно визнати. Що це означає для нас? - що в нас буде інший шлях, ніж у Олівера Сакса.

Потім я собі думаю, що в житті Олівера було чимало труднощів - мама, що не прийняла його орієнтації, брат, що хворів на шизофренію - кожному таки свої випробування.

І тоді я згадую про Маркеса і його "Жити, щоб розказати про життя". Там він пише, що йому випала карта народитись у Колумбії - що ж, це не завадило йому стати Маркесом.

Нам випала карта народитись в Україні - в країні, де йде війна, банкрутують банки і ніхто нікому не довіряє (слава Богу, пообіцяли все-таки вивезти сміття з нашого міста - бо депресивний стан вже таки був недалеко). І я за те, що вихідні дані мають величезне значення, і що якби ми, геніальні "хто б там не були", народились у Британії, в нас були б зовсім інші можливості, але карта випала народитись в Україні у таких чи таких обставинах - що ж, можливо, це лише означає, що наш шлях до справжнього успіху просто інший, адже навколо все-таки є кілька однодумців. Сподіваюсь, що так.

І я згадую свою клієнтку і те, як я говорю їй, що, здається, ми обоє з нею втрапили у ту кашу подій, яка відбувається в неї вдома і обоє вже там застрягли. Я вперше сказав клієнтці, що досить нити - мало того, що вона сама зварилась у своїй каші, так ще й терапевта у ній зварила. Сказав я це дуже доброзичливо. Ніколи не кажу такого клієнтам, але тоді чомусь сказалось. Бо інколи треба самим творити свої вихідні дані (на якомусь етапі життя і на певному етапі терапії, звісно).

Ще одне: то й же Олівер написав, що в той час з Британії масово виїздили науковці - бо у Британії було багато університетів і тому збиралось багато мудрих професорів, яким було тісно поруч, бо посад для них було надто мало. Тоді вони їхали по світу і знаходили свій простір, щоб ставати великими.

Можливо, в нас є шанс бути великими, бо в Україні безліч простору для величі)))). Трохи нескромно, але мій сьогоднішній допис не про скромність.

(Ніхто нічого не згадує про тих, кому вихідні дані не дадуть нічого - дітям вулиці, наприклад, - хіба не кажіть, що це питання для дискусії).

До зу... Я десь поруч.

Бути вільним... або початок.

Всім вітання. Я вирішив спробувати вести електронний щоденник, що буде доступний всім.
Чому? Дуже просто, як і у всіх інших: бо це цікаво, бо мені хочеться ширшого кола, постійно хочеться, до речі, все ширшого і ширшого кола спілкування, бо мені подобаються розумні люди, бо я просто хочу спробувати щось нове.

Сьогоднішня тема - бути вільним. Я пишу без правок, рецензій, обдумування. Мої дописи не займатимуть ні багато часу ні забагато інформації - сподіваюсь, це будуть прості відбитки реальності - мої, моїх невпізнанних клієнтів (100% конфіденційності).
Я збираюсь мати ще одне місце, де можна бути вільним. Я навіть думав для цього обрати псевдонім, але зараз мені здається, що бути вільним можна і під своїм іменем).

Блог мій стосуватиметься світу людських переживань, пошуку себе справжнього, світу емоцій і, найголовніше, спроби справді бути собою.
Це ідея, з якою я ношусь з того часу, як років три назад почав працювати психотерапевтом - моїм першим одкровенням в цій царині людського буття була фраза мого керівника - Розкіш бути собою! От чого він мені бажав.
Зараз він уже не мій керівник, я живу уже в іншому місті, але час до часу я сам ставлю собі запитання - чи маю я цю розкіш - розкіш бути собою?
Що ж - буду досліджувати і по мірі ділитися з вами - не знаю ще з ким, але з вами))).

Наразі це експеримент свободи бути собою і допомагати іншим смакувати цю надзвичайну розкіш.

Є кілька важливих правил:
1. Гарантія конфіденційності всіх моїх клієнтів (Я не маю собі дозволити писати про когось, хто може себе упізнати чи кого може упізнати хтось інший).
2. Доброзичливість, як основа буття цього блогу (Все, що я писатиму про свою практику, має базуватись на основі доброзичливості і вірі у ріст кождної людини).
3. Добрий гумор (я сподіваюсь) і здоровий глузд, як напрям розвитку (Основа психічного здоров'я, як такого).
Якщо ви побачили, що котерсь із цих правил порушене, не забудьте згадати про це у коментарях. Дякую)

До зу... Я десь поруч.